Віра сильно відрізнялася від Степана своїми поглядами на це. Якось, після першого року спільного життя, коли Степан не привітав її з Днем народження, Віра не могла стримати сліз і цілу ніч провела, плачучи в подушку. Вона була вражена його байдужістю

Віра та Степан були одружені вже 15 років, і за цей час, здається, вона вже добре вивчила свого чоловіка. Вона сподівалася, що з часом він зміниться, що його ставлення до неї стане теплішим, дбайливішим, а його жадібність, яку вона все більше помічала, зменшиться. Але час минав, а її сподівання не справджувались, навпаки, все ставало ще гірше.

Степан був хорошим чоловіком у багатьох аспектах, але його ставлення до грошей і подарунків завжди залишалося холодним. За всі роки спільного життя він так і не подарував їй жодного дорогого презенту.

Вони жили в квартирі, яку допомогли купити батьки Степана, і хоча це було великим досягненням, Степан вважав, що цього вже цілком достатньо для їхнього щастя.

Він вважав, що вже забезпечив родину житлом, і цього було достатньо. Віра повинна була бути вдячна за це, і дарувати їй подарунки чи робити будь-які інші знаки уваги для нього не мало сенсу.

Для нього був важливий лише дах над головою, і він не розумів, чому Віра так переживає через відсутність такої дрібниці – святкових подарунків.

У сім’ї Степана не було традиції дарувати подарунки. Свекор, який багато років працював за кордоном, ніколи не вітав свою дружину з будь-якими святами, не давав їй подарунків. У їхній родині було звичкою, що, якщо є житло і робота, то цього вже достатньо для щастя.

У родині Віри, навпаки, подарунки були важливою частиною життя. Кожне свято, кожен день народження батьки старанно підбирали один для одного подарунки – навіть якщо вони не були дорогими, це завжди було продиктовано бажанням зробити приємне.

Віра сильно відрізнялася від Степана своїми поглядами на це. Якось, після першого року спільного життя, коли Степан не привітав її з Днем народження, Віра не могла стримати сліз і цілу ніч провела, плачучи в подушку. Вона була вражена його байдужістю, адже в її родині батьки завжди піклувались один про одного й обов’язково дарували подарунки.

Її батько завжди приносив мамі оберемки троянд, а потім і щось цінне, навіть якщо це була маленька золота прикраса чи путівка на відпочинок. І хоча сім’я не була багатою, батьки все одно відкладали гроші, аби зробити одне одному приємно.

Одного разу Віра вирішила поговорити з чоловіком. Вона намагалася пояснити, як їй важливо відчувати увагу та турботу з його боку. Вона сказала, що була дуже засмучена, що він не привітав її з Днем народження.

Але Степан не розумів її переживань. Він відповів, що вона має все, що потрібно, і немає потреби в якихось додаткових подарунках.

– А що тобі ще треба? У тебе є дах над головою, квартира, все, що можна мати в житті. Що ти хочеш – квіти? Це ж не має сенсу. Вони швидко в’януть і викидаються через три дні на смітник.

Степан також вважав, що золото – це зайва розкіш. Він запитував, чому Віра потребує більше прикрас, коли вже має обручку, сережки і ланцюжок. Його сприйняття було таким, що дарувати дорогі подарунки – це лише марнування грошей.

Віра була розчарована, але вирішила не здаватися і спробувала інший підхід. Вона вирішила сама дарувати Степану подарунки, сподіваючись, що з часом це допоможе йому зрозуміти її бажання. Вона не тільки дарувала йому предмети, які йому справді подобалися, але й намагалася влаштувати йому приємні сюрпризи, навіть якщо сама не отримувала нічого в обмін.

Вона купувала йому модний костюм на День народження, вишиту сорочку на іменини, ставила дорогі парфуми під подушку на Миколая і дарувала зимові черевики на Різдво. Степан був щасливий, отримуючи такі подарунки, але сам не сприймав їх як обов’язок. Він не мав наміру робити те ж саме для Віри.

Ця ситуація тривала багато років. Віра ставала все більш розчарованою. Вона почала розуміти, що не зможе змінити Степана, що він ніколи не буде дарувати їй подарунків, тому що не розуміє, наскільки це важливо для неї. Вона зрозуміла, що це не просто про подарунки, а про увагу та турботу, які вона так потребувала.

Цього року на Миколая Віра вирішила змінити своє ставлення. Вона не поставила нічого під подушку для Степана. Натомість вона вирушила в магазин і купила собі новий телефон – той, про який давно мріяла, але завжди відкладала його покупку.

Степан був засмучений, адже він звик до того, що на свята завжди отримує сюрпризи від дружини.

Тому, коли він побачив, що цього року нічого не отримав, то відчув себе ображеним і навіть засмученим.

Незабаром у Віри був День народження. І ось, через 15 років спільного життя, Степан, вперше за весь цей час, вирішив зробити для неї щось особливе. Він приніс три троянди і подарував маленьку золоту підвіску у вигляді літери “В” – першої літери її імені.

Віра була дуже зворушена. Це був перший знак уваги від Степана, якого вона так довго чекала. Вона не могла повірити, що він нарешті зрозумів, чого вона так потребує.

Водночас, їй було цікаво, чи сталося це через те, що вона вирішила не дарувати йому нічого на Миколая, чи, можливо, Степан зрозумів, що він має велику удачу, маючи таку дружину, і тепер почав її цінувати. Можливо, він побоявся, що якщо так буде продовжуватися, він може втратити її.

Але одне було зрозуміло – після стількох років Віра нарешті отримала те, чого прагнула: увагу і турботу від чоловіка, хоча це прийшло пізно.

Чи стане це початком нових змін у їхньому шлюбі, Віра ще не знала, але принаймні вона відчула, що її бажання нехай частково, але вислухані, а її зусилля і старання не зовсім марні.