Катерина мріяла про Миколу, уявляючи його ніжні слова та подарунки. І раптом, серед сільської тиші, її погляд зупинився на яскравому спалаху – шикарно одягненій дівчині, яка назвала її Катрусею. Контраст між сільським спокоєм та міським шиком був вражаючим.

Катя йшла по вулиці у селі і згадувала свого коханого Миколку. Як він називає її маленькою… Як дарує квіти… При думці про нього вона посміхнулася.

-Катрусю, це ти? Ну і зустріч! – раптом почула вона. – На старенькій лавці сиділа дуже симпатична, ну просто шикарно одягнена дівчина.

-Не впізнала чи що? Ех ти, подруга дитинства називається! Ми ж із тобою ого-го!

Ну, пам’ятаєш, як ми у моєї бабусі цукерки брали тягали з вази? А, як цуцентко знайшли? Ну, згадала? Ну?

Катя не розуміла, що відбувається.

-Господи, та хто ж це така? Ще й така модна на селі, – думала вона. Та нарешті її осяяло!

-Ніна? Яка ти… Як… Тебе і не впізнати, – Катерина нарешті зрозуміла, що це ж Ніна, яка до сусідки, баби Олени, на літо приїжджала! Найкраща подружка її дитинства.

-Ну, слава тобі, Господи! Впізнала! Ось бачиш, а я тут вирішила свою бабусю відвідати.

-А що до нас не зайшла?

-Та я взагалі думала, ти давно поїхала з села. Що тут робити? – скривилася Ніна. – А ти що, то тут і залишилася? – Ніна зміряла дивним поглядом Катрусю. – І навіщо?

-Ну, а як ще? Ти ж знаєш, мама моя давно вже заслабла, а бабуся старенька зовсім, а як інакше? – Катя поправила рукою сукню. – А ще, у мене і хлопець місцевий. Скоро одружимося, – обличчя Каті одразу засяяло щасливою усмішкою.

-Місцевий? – сказала Ніна.

-Так, це ж добре. У Миколки мого теж тут батьки, і він вирішив від них не їхати. Він може не сучасний, але дуже добрий. У його батька пасіка, то Микола теж бджолами займається. А я ж із дитинства квіти люблю. Пам’ятаєш, у бабусі все на грядках вирощувала, а вона мене сварила за це?

Так Микола мені оранжерею збудував. Я тепер квіти розводжу, ти б бачила, – Катя поспішала, розповідала плутано, наче виправдовувалася.

Або просто хотіла донести до подруги дитинства, яка вона щаслива.

-Микола ж мені готовий все віддати, що в нього є, – захоплено продовжувала Катя говорити про свого Миколку. – Він не такий, як усі! Знаєш, коли ми почали зустрічатись, він в нашу річку зайшов! Пам’ятаєш, у якій вода завжди холодна. Це він мені за ліліями і лататтям поліз! Я сказала, що люблю їх, він і пішов туди одразу. І квіти мені приносить польові! Вони медом пахнуть і сонцем, і коханням! Адже я садові квіти розводжу, але люблю більше польові…

-Все віддати кажеш, – усміхнулася Ніна. – А в нього є, що віддати? Ну ти, Катько даєш, ти така ж сама фантазерка, як і раніше. Йой, я так не хочу. Я ось щойно з островів повернулася, з подругою мандрували. Прилетіла – подаруночок чекає – нова крута машина. Ось мій Володька точно класний хлопець. Тільки його майже ніколи вдома нема… Робота така. Бізнес.

Натомість мені ні в чому не відмовляє. Щедрий. Ось що означає “віддати все»!

Володька дає мені грошей на фітнес, на підтримку моєї краси. На все, що хочу! Він просто гарант мого щасливого життя та благополуччя нашої майбутньої дитини. За це він і працює. Ось що означає справжнє кохання!

А твій Миколка, ну що він може дати тобі, окрім сірого життя у селі?

І Ніна, дивлячись на її здивоване обличчя, додала:

-От сама, подумай що, у житті завжди треба вміти зробити правильний вибір. Я його зробила свідомо, і тобі, подруго, теж бажаю кращого життя.

Тут раптом до них підійшов високий міцний хлопець. З посмішкою на обличчі і букетом польових квітів. Він кинувся до Катрусі:

-Маленька, ти як? Це тобі, – Катруся піднесла до обличчя запашний букет.

-Все, поїхали, а я як ти зателефонувала, одразу приїхав, батько теж тебе чекає.

-Ну я поїхала, щасливо тобі, Ніно, заходь, якщо ще приїдеш, – Катя обійнявшись з Миколкою вийшли на вулицю.

Ніна подумала – ну де ж той Володька, обіцяв же за нею приїхати!

Ого, Микола і Катруся сіли у досить непоганий джип і поїхали. Треба ж.

-Це наша королева квітів Катруся. А наречений гарний – Микола хлопець міцний, справу батьківська продовжує. Медок качають хороший! Хороша буде в них сім’я, восени все село на весіллі гулятиме, – розповіла Ніні, тут же якась балакуча місцева жіночка.

-Ніно, ну поїхали вже, – Володька під’їхав з іншого боку, – Джип твій потім заберемо, бабусі скажи, скажи, що нема коли.

Ніна сіла у машину.

-Як ти взагалі таке придумала, навіщо до бабусі поперлася в цю далечінь? – не дивлячись на Ніну, говорив її Володя.

-Та так, давно не була в неї, а що, не можна?

-Та можна, але в нас нема на ці поїздки часу. Ще тепер забирай тебе, бо машина зламалася…

-Володя, а ти б пішов би у холодну річку мені латаття дістати? – сама не знаючи навіщо, раптом запитала Ніна.

-Та навіщо воно мені, ти що, не люблю я холодну воду, – здивувався Володька. – Хочеш, замов, привезуть букети тобі, які схочеш. Згодна? Ти чого?

-Та нормально все, Володьку, на дорогу дивись, згодна, – Ніна повернулася і почала дивитися у вікно.

Поля, поля, ліс, річечка якась. Ось і передмістя пішло…

І вона раптом уявила – Катруся сидить на березі у мокрій сукні.

А Миколка, озираючись на неї, не показуючи, як йому холодно, збирає для коханої латаття… Або лілії, що у них там росте…

Схоже, він і справді готовий на все!

Ніна подивилася на Володьку, і раптом у неї промайнула шалена думка:

-О, Господи! Та невже я їй заздрю, тій Катрусі?!!