Шістнадцять років шлюбу, троє дітей, буденні турботи – здавалося б, життя було налагодженим. Хто б міг подумати, що саме в тридцять сім років все так різко зміниться? Зустріч з одним-єдиним чоловіком перевернула моє життя з ніг на голову
Мені завжди казали: “Оля, ти надто вибаглива, тебе ніхто не витримає!”. І я слухала, наче це була якась аксіома життя. А потім з’явився він. Я вже мала за спиною шістнадцять років шлюбу, троє дорослих дітей і гору побутових дрібниць, на які вічно бракує часу. Але чи думала я, що в тридцять сім років моє життя злетить з рейок через одного начебто звичайного чоловіка?
Павло з’явився у моєму житті якось несподівано. Він здався мені людиною з іншої реальності, спокійний, впевнений у собі й ніби трішки старомодний. Ми зустрілися випадково, коли я поверталася з відрядження. Потяг запізнився і мені випало кілька годин марнування в очікуванні. А він, журналіст, проїздом у цьому місті, та ще й кава у кав’ярні майже поряд була такою смачною. Відчуття було таке, наче нас познайомив всесвіт для якоїсь таємної змови проти буденності.
— Ольго, може, почнемо з кави? – усміхнувся він, з легким фліртом у погляді, що обіцяв саме те, чого мені так бракувало.
— Хочеш дізнатися про всі мої дивацтва? – посміхнулася я, але в очах моїх вже бриніло щось таке, чого в них давно не було.
Ми говорили і я наче забувала, скільки років вже тягну на собі свій вантаж сімейного життя. І щоразу, як з ним розмовляла, я ніби втілювалася в іншу Олю, ту, якою могла б бути, якби не тонула у буденності, якби не обмежувала себе нескінченними обов’язками.
Тоді я подумала: це те саме відчуття, коли тебе приймають повністю. Павло бачив мене справжню, без макіяжу і життєвих сценаріїв, і, здавалось, йому це навіть подобалось.
— Ти ніколи не думала, що можна бути щасливою просто так? – запитав він одного разу. – Без того, щоб когось змінювати, або вигадувати собі чергові приводи для розчарувань.
— Знаєш, це складно, коли все життя тобі натякають, що ти маєш бути досконалою, – відповіла я, і він лише посміхнувся у відповідь.
Щодня я поверталась додому з почуттям провини. Мій чоловік, Олексій, був людиною надійною, але між нами давно пропала іскра. Ми стали, скоріш, друзями, які ділять спільний простір, діляться клопотами, але з кожним роком все більше віддаляються одне від одного. Олексій ніколи не помічав мого прагнення до змін. Він просто приймав мене як частину своєї повсякденної рутини.
Ми з Олексієм сиділи на кухні пізно ввечері. Діти вже спали, а ми намагалися знайти у наших розмовах хоч якісь емоції, хоч якусь близькість. Я розмішувала чай ложечкою, наче саме від цього залежало, чи скажу йому щось важливе. Він дивився на мене спокійно, трохи втомлено.
— Олю, ти наче десь не тут зараз і останні кілька місяців. Все нормально? – його голос звучав так буденно, наче він запитав про погоду, але я відчула, як всередині все стислося.
Я задумалась, чи варто говорити, чи краще промовчати, як завжди. Та щось мені вже не давало звично промовчати.
— Олексію, а ти хочеш щось змінити у своєму житті? – сказала я, намагаючись тримати голос рівним, ніби це питання було про щось дріб’язкове.
Він подивився на мене уважно, трохи здивовано.
— А навіщо? У нас же все є, – відповів він, і від цього “все є” мене ніби підкинуло. Він і гадки не мав, як ця фраза ріже мене, як змушує відчувати, що я живу не своїм життям.
— Можливо, ми маємо багато що, але щось головне втратили. Я не відчуваю, що ти мене розумієш, – прошепотіла я, хоч хотіла сказати це голосно. Мої слова застигли у повітрі між нами й він дивився на мене, як на чужу.
Чоловік зробив ковток чаю і я впіймала ледь помітний відблиск жалю у його очах, чи, може, то була втома?
— Олю, ти сама знаєш, як це буває. Життя, робота, діти. Чого ти чекаєш від мене? Молодечих зізнань? Ми вже не ті, що колись, і час це прийняти.
Від його слів, я відчула порожнечу, ніби щось всередині мене опустилося донизу. Він говорив так буденно, що це розбивало всі мої надії, всі спроби пояснити свою думку.
— А я досі хочу, щоб мене розуміли. Досі хочу чогось справжнього, – промовила я тихо, майже собі, відчуваючи, як мої слова губляться на кухні.
Та з Павлом все було інакше. Він чекав на мої слова, ловив кожен мій жест, прислухався до моїх емоцій. Не критикував, не робив зауважень, а просто був поруч.
І ось одного дня, коли ми з Павлом знову говорили на нейтральні теми, я зірвалась. Йому було достатньо одного погляду, аби зрозуміти, що відбувається зі мною. Він узяв мою руку й запитав:
— Олю, чого ти насправді хочеш? Тільки чесно.
Я вдихнула глибоко, намагаючись стримати сльози. Мені справді здавалось, що я дійсно закохалась у цього чоловіка. Вперше за довгі роки я відчувала, що мене розуміють і приймають саме такою, якою я є, зі всіма вимогами, нереальними мріями та страхами.
— Я боюсь, – тихо сказала я, і Павло лише стиснув мою руку ще міцніше.
— Боїшся змінити своє життя чи боїшся його не змінити? – запитав він.
І це запитання зруйнувало всі ті бар’єри, які я роками будувала навколо себе. Я повернулась додому і довго не могла заснути. У голові крутилось лише одне, а що, як я все-таки залишусь?
Зрештою, я обрала не діяти. Повернулася до звичного життя, до Олексія. А Павло, з поваги до мого рішення, просто зник. Ми більше не бачились і не спілкувались.
Зараз, через кілька місяців, я дивлюсь на своє життя, як на пожовклу фотографію з минулого. Тихий будинок, звичні обов’язки, знайомий запах ранкової кави, але у серці так і залишилась порожнеча, яку я ніколи не зможу заповнити. А може я таки помилилася?