Батьківська любов не знає віку. Марія з Петром, незважаючи на роки, з завзяттям розчищали двір, аби зустріти своїх дітей. Хоч і спини боліли, а руки німіли, але перед святом батьки готувалися до приїзду дітей

У маленькому селі, де сніг покривав землю м’яким білим покривалом, жили старенькі батьки — Марія і Петро. Їм було обом вже за сімдесят, і хоча роки брали своє, вони залишалися дуже працелюбними й добрими до людей.

Всіма силами намагалися жити по старих звичаях, передаючи один одному тепло і затишок, яких так потребували, адже скоро на них чекало особливе свято — Різдво.

Їхні діти вже давно виросли, стали дорослими й роз’їхалися по великих містах. Старші син і донька, Олександр та Марина, мали свої родини, а молодший — Василь, працював у столиці.

Вони завжди були дуже зайняті: робота, діти, турботи — і часто не знаходили часу приїхати до батьків. Але на Різдво вони обіцяли приїхати до стареньких. Тож, Марія з Петром на це свято готувалися особливо ретельно.

Увечері, коли сніг вже покрив весь двір товстим шаром, Марія з Петром взяли лопати й почали розчищати подвір’я, щоб дітям було зручно приїхати. І хоч з кожним роком сили їх залишали, вони не могли сидіти без діла, адже «як же без гостей?» — думала Марія.

Петро мовчки допомагав їй, інколи перевівши подих, але від цього їхня праця не ставала меншою. Вони розмовляли, згадували, як раніше разом святкували усі свята, коли діти були маленькими.

У будинку пахло свіжоспеченим хлібом та домашніми пирогами. Марія ще зранку приготувала різноманітні страви: голубці, вареники з картоплею і грибами, капусточку, рибу запечену з овочами, пампухи та кутю.

Всі святкові страви стояли на великому столі, накритому вишитою скатертиною. Вони навіть встановили великий дзвінкий годинник на стіні, щоб не забути про прихід Різдва.

Всі ці клопоти, хоч і забирали чимало сил у них, але приносили їм радість — вони уявляли, як діти та онуки прийдуть, сідають за стіл, і вся родина знову буде разом, а в їх хатині запанує радість і щебіт малих онучам.

Олександр, Марина і Василь обіцяли приїхати до вечері. Вони не дзвонили, але Марія сподівалася, що сини і дочка не забули, скільки разів вони разом святкували Різдво. Вона часто дивилася на годинник і чекала, коли вони з’являться на їх порозі.

Час минав повільно, але їхні діти все ніяк не з’являлися. Спершу Марія спокійно думала, що вони затрималися по дорозі або що зателефонують ось-ось. Петро ж тримав мовчання, час від часу кидаючи погляд на порожній двір. Вони не чули навіть гуркоту машин. Тільки вітер свистів по задухлим вулицям села.

До вечора на столі залишалося все більше холодних страв. Свічки на вінку згасали одна за одною. Мати знову і знову поглядала у вікно, думаючи, що ось зараз діти з’являться, що ось зараз приїдуть і все буде, як колись.

Але ні. Вечір впав на село, але діти так і не з’явилися. Дзвінок не прозвучав.

Марія не витримала і зібралася на вулицю, але Петро її зупинив, тихо сказавши: «Не будемо хвилюватися, вони скоро приїдуть, ось побачиш».

Але на дворі було вже темно, сніг не припиняв падати, і всі спогади про славетні різдвяні вечори й родинні традиції здавалися такими далекими й неприродними в тиші, що огорнула їх будинок.

Здавалося, що весь світ зупинився. Тільки старенькі сиділи один навпроти одного, їли холодну кутю. Вони більше не говорили — їхні серця вже були переповнені сумом і розчаруванням.

Марія подумала про дітей, які не приїхали, і не могла зрозуміти, чому не зателефонували, чому не попередили, чому все так склалося?

Вона згадала їхні маленькі обличчя, коли вони бігали навколо ялинки, запалюючи свічки. «Як же вони змінилися?» — думала вона.

Їй стало дуже сумно. Вона знову піднесла ложку куті, але їй було важко. Часом здається, що ці маленькі моменти, ці спільні свята — все це просто зникло, і вона більше ніколи не побачить своїх дітей такими, як вони були тоді.

Петро мовчав. Йому теж було важко, але він не говорив, бо не знав, що сказати. Він дивився на засніжений двір і думав, що колись все було інакше, що колись були інші різдвяні вечори, коли вся родина була разом.

І ось, коли вечір повільно перетік у ніч, Марія і Петро знову залишилися самі, тільки з тими спогадами, які важко забути. Вони мовчки сиділи біля грубки, в якій тріщали дрова і через щілинку освітлювали їх хатину.

Вони вже не чекали, не сподівалися. Просто сиділи і слухали тишу, яка заповнила весь їхній будинок.

Відчуття того, що вони залишилися самі на це Різдво, було важким і непростим. І хоч вони не сказали один одному це в голос, обоє знали: на душі залишалася порожнеча, яку не могли заповнити жодні страви, жодні приготування.

І так і залишилися старенькі самі цього Різдва — із снігом, який, здається, ніколи не закінчиться.

Вони не могли збагнути чому, маючи трьох дітей, залишилися самі на старості років? Що їм варто зробити, щоб привернути увагу дітей?