Син розбив усі Людмилині надії: “Мамо, на тій ділянці, де ми хотіли будувати будинок, нічого немає. Всі ті гроіш гроші, які ти пересилала Роману, вони витратили на себе”. Жінка була шокована: “Не може бути!” – вигукнула вона

Людмила Дмитрівна всоте перечитувала численні повідомлення від своїх сільських родичів. Роман та Поліна барвисто описували усі плюси сільського життя: і повітря чисте, і продукти натуральні, і тиша така, що чути аж, як птахи співають.

– Набридло вже так мені це місто, – зітхнула Людмила Дмитрівна, дивлячись у вікно на безкінечний потік машин. – Можливо, й справді до своєї рідні перебратися?

Пенсіонерка вирішила поставити чайник і дістала великий альбом із старими фотографіями.

Ось вони з Романом та Поліною в дитинстві – на городі у бабусі. А ось шкільні роки, коли батьки Людмили Дмитрівни ще жили на селі.

Телефонний дзвінок перервав далекі спогади.

– Людочко! – пролунав життєрадісний голос Поліни. – Як ти там у нас? Все ще думаєш. вагаєшся?

– Думаю, Полінко, звісно, думаю ще.

– А чого тут думати? Приїжджай до нас у гості, подивишся, як ми живемо добре тут, та й все. Місця у нас тут гарні, річка велика поряд. Та й витрати на селі зовсім не ті, що у вас в місті.

Людмила Дмитрівна задумливо завадила чай:

– А й правда, можливо, й дійсно приїхати? Квартиру можна здати в оренду на якийсь час, пенсія є у мене непогана. Скільки мені потрібно одній?

– Звісно, ​​приїжджай, немає чого думати! – долучився до розмови Роман. – У нас тут ділянка велика, можемо спільну хату збудувати на ній. Тобі дві кімнати виділимо, окремий вхід буде в тебе. Буде в тебе і свій власний простір, і компанія поряд. Мрія, а не життя.

– А в скільки таке будівництво обійдеться? – поцікавилась Людмила Дмитрівна.

– Та не так вже й багато, лякатися немає чого, – впевнено відповів Роман. – У мене бригада хороша є знайома, по-родинному все дуже добре зроблять. Ти свою частку відразу внесеш, ми свою – дивишся, і впораємось за рік два.

Через тиждень Людмила Дмитрівна вже їхала в потязі в село до родини, розглядаючи красиві пейзажі, що проносяться за вікном. На станції її зустріли радісні родичі.

– Ну, нарешті! – Поліна щиро обійняла свою родичку. – Ходімо швидше, у нас уже й борщик готовий, чайник зараз поставлю!

За чаєм Роман розгорнув якісь креслення:

– Дивись, Людмило, ось тут буде твоя частина будинку. Дві кімнати, кухня, санвузол – все як у міській квартирі. А тут спільна веранда, де можна влітку пити чай.

– І скільки на все це добро треба грошей? – Людмила Дмитрівна дістала блокнот.

– Ну, якщо рахувати матеріали, роботу всю, – Роман зробив розумний вигляд. – Приблизно десь по 7 тисяч доларів з кожного. Будинок хороший вийде, добротний. Я постараюся дуже.

– Сім тисяч доларів? – Людмила Дмитрівна насупилась. – Це все мої заощадження, гроші, які я відкладала ледь не все останнє життя.

– Зате який будинок у нас буда в цій красі! – вигукнула Поліна. – І город спільний, і лазню зробимо для себе. Разом веселіше жити буде, ще й в такий складний час, а в селі зараз рай.

Увечері Микола повів гостю показувати ділянку:

– Ось тут фундамент уже є, старий хлів розібрали. Земля хороша дуже, родюча. Будеш свої овочі вирощувати, грядки різні, зелень.

– А як же взимку? – спитала Людмила Дмитрівна. – Снігом не замітає? Не дуже холодно буде в домі?

– Та що ти таке кажеш! У нас трактор сніг тут чистить регулярно, місцева влада тут у нас хороша, добре думає про людей. І магазин поряд, і фельдшерський пункт є. Все для життя. А що ще в нашому віці потрібно?

Людмила Дмитрівна дивилася на ділянку, на всі ці креслення, слухала розповіді родичів. Але щось її бентежило трохи, але не могла пояснити що. Чи то поспіх, з якого Роман пропонував розпочати будівництво, чи то наполегливість Поліни.

– Давай завтра в місцеву владу сходимо, – запропонував Роман. – Документи усі необхідні оформимо для початку будівництва й можна починати. Бригада вже готова розпочати.

– А можливо, не варто поспішати? – обережно спитала Людмила Дмитрівна. – Придивитись спочатку, ще обдумати добре все.

– Та чого тягнути в нашому віці? Час летить, – заперечила Поліна. – Нині саме час будуватися, ще трохи встигнемо в цьому році. І матеріалів трохи в нас є.

Увечері, залишившись одна у виділеній їй кімнаті, Людмила Дмитрівна почула уривок розмови з вулиці:

– Швидше треба вже діяти, немає чого тягнути, – казав Роман. – Поки ще вона не передумала. Бо де ми ще такі гроші візьмемо? нам це не під силу.

Людмила відійшла від вікна, намагаючись переконати себе, що неправильно зрозуміла слова свого родича. Можливо, йшлося про щось інше, а вона й не розуміє нічого.

Повернувшись знову до міста, вона насамперед зателефонувала своєму синові:

– Олеже, я, здається, знайшла чудовий варіант на старість років для переїзду.

– Мамо, ти про що говориш, взагалі? – в голосі сина почувся неспокій.

– Поліна з Романом запропонували разом в селі будинок збудувати. Я свою частину грошей вкладу, вони свою.

– Стоп-стоп, – перебив розмову Олег. – Які ще гроші? Скільки вони просять у тебе грошей?

– 7 тисяч доларів хочуть. Але натомість у мене буде своя половина добротного будинку! З окремим входом і город буде у мене свій, і рідні люди поруч.

– Мамо, ти в своєму розумі? – обурився син. – Це все ж твої заощадження за багато років! А ти впевнена, що ці такі хороші родичі не хочуть просто скористатися з твоєї доброти?

– Олеже, як ти можеш! Це ж наші рідні люди, дядько Роман мій двоюрідний брат, ми й з Поліною багато років добре дружимо!

За тиждень надійшов лист від Романа з докладним планом будинку та цікавим кошторисом. Внизу стояла приписка: “Потрібно терміново зараз закуповувати матеріали, доки ціни не піднялися, адже вони дуже швидко ростуть. Вийшли хоча б половину суми”.

Людмила Дмитрівна, не роздумуючи, передала своєю кумою родичам тисячу доларів, для початку.

– Матеріали купили, – радісно сказала Поліна телефоном. – Бригада вже працює. Скоро фотографії надішлемо тобі, такий невеличкий звіт.

Але замість обіцяних фотографій за місяць прийшло прохання від родини про новий переказ грошей:

– Людочко, тут така справа важлива у нас. Стіни трохи вигнали, але матеріал потрібно весь купувати на дах, адже дерево потрібно наперед купити, щоб сохло. Треба ще грошей.

– Добре, – погодилася Людмила Дмитрівна.

Олег намагався на шлях добрий поставити матір:

– Мамо, давай я з’їжджу туди до них, подивлюся, що вони там будують?

– Не треба, синку. Я їм вірю. Вони дуже добрі і порядні люди.

Людмила передала ще тисячу доларів, але прохання про гроші не припинялися. То на вікна потрібно доплатити, то на оздоблення, то на сантехніку. І головне все потрібно на перед, щоб не зупинятися і товар не виріс в ціні.

– А чи можна фотографії нашого будівництва подивитися? – нарешті поцікавилася Людмила.

– Ой, – зам’ялася Поліна, – у мене телефон старий, кнопочний, а в Романа камера щось не працює. Але ти не хвилюйся, все йде за планом, як і гадалося.

Людмила Дмитрівна вже за цей час ще 5 тисячі доларів малими частинами віддала. А коли Роман зателефонував із новим проханням:

– Ще потрібні гроші на паркан. І на благоустрій території, щоб гарні доріжки зробити, бо болота багато тут.

– Може, я таки приїду, подивлюсь на все це і будову нашу? – обережно запропонувала Людмила.

– Ні-ні! – надто швидко відповів Роман. – Зараз не час, бруд усюди, будматеріали розкидані. Ось закінчимо – тоді вже й можна буде.

Олег вже не витримав і сам поїхав до села. Увечері того ж дня від нього надійшло повідомлення:

– Мамо, на їхній ділянці тут навіть фундаменту ніякого немає. Тільки старий хлів розібраний.

Людмила Дмитрівна навіть цьому не повірила:

– Ти, певно, не там дивився. Вони говорили ж мені.

– Мамо, прокинься! Реальність зовсім інша, – у слухавці лунав схвильований голос сина. – Тобі говорили весь час неправду! Я розмовляв із сусідами – жодної бригади тут не було, жодних будматеріалів і роботи. А Поліна з Романом місяць тому купили якийсь автомобіль та відправили доньку навчатися за кордон!

Людмила Дмитрівна повільно опустилася в крісло, стискаючи телефон:

– Не може бути цього, сину. Вони ж рідні люди мої.

– Які вони рідні, мамо? Вони таке провернули! І ти їм усі свої заощадження віддала!

Людмила Дмитрівна рішуче підвелася:

– Збираюся я, поїдемо разом. Хочу особисто з ними поговорити.

У село приїхали надвечір. На ділянці Романа й Поліни справді нічого не змінилося відтоді, як вона там була, тільки старий хлів був розібраний і все.

– О, Людмило, рідна ти наша! – Поліна, посміхаючись, вибігла назустріч. – А ми зараз на тебе й не чекали.

– Де будинок? Де мій дім? – прямо запитала Людмила.

– Який будинок? – Роман весь час відводив очі.

– Той, на який я вам віддала всі свої заощадження! – голос Люди задзвенів. – Усі свої сім тисяч доларів!

– Ну, розумієш усе, – зам’явся Роман. – Тут така річ. Будматеріали ну дуже подорожчали.

– А нове авто не подорожчало? – Втрутився Олег. – І навчання доньки за кордоном також за старими цінами?

Поліна зблідла:

– Ви що стежили за нами?

– Сусіди ваші все нам розповіли, – сердито відповів Олег. – І про те, що ніякої бригади тут не було, і що й будівництвом тут не пахне, також розповіли.

– Ми ж хотіли розпочати будівництво, – спробував виправдатись Роман. – Але потім виникли непередбачені витрати і життєві негаразди.

– Які витрати? – Людмила зробила крок до родича. – Я всі свої заощадження усі вам віддала! Продала ще й меблі старі! А ви.

– Та гаразд тобі, Людмило, – раптом вже веселіше мовив Роман. – Подумаєш, гроші! У тебе хоч є пенсія, квартира. А у нас діти, їх учити треба.

– За мій рахунок? – Людмила аж почервоніла від обурення.

– Ми все повернемо тобі до копійки! – Мовила Поліна. – Слово честі! Обіцяю. Ось донька старша вивчаться, працювати піде, ще й ми відкладатимемо з чоловіком.

– За скільки років? – гнівно посміхнувся Олег. – Коли мамі буде 85 років?

– Ми не думали, що так вийде, чесне слово, – пробурмотіла тихіше Поліна. – Просто побачили можливість і донька дуже просила нас.

– І вирішили скористатися добротою рідної людини і неправду їй казати весь час, – закінчила Людмила. – А я ж вам дуже вірила. Усі ці роки вірила, що не байдужа вам.

– Мамо, нам тут більше нічого робити, – Олег взяв маму за руку. – Ходімо, поїдемо.

– Зачекайте! – гукнула Поліна. – Ми ж родина! Не можна так розлучатися!

Людмила обернулася:

– Родина так не робить. Ви для мене більше не існуєте.

Вдома Людмили насамперед зателефонувала юристу. Консультація виявилася, на жаль, дуже невтішною для неї – без документів довести факт таких недобрих дій практично неможливо. Всі гроші Людмила передавала то кумою, то знайомою, то сусідкою своїм родичам цілком добровільно, жодних розписок чи договорів не існувало в природі.

– Що робити будемо, мамо? – спитав Олег Людмилу якось увечері.

– Жити далі, – твердо відповіла Людмила. – Я багато чого зрозуміла за ці місяці. Головне – щоб всі здорові були, щоб був спокій і добрі люди поруч.

– Я, мамо, допоможу тобі, – пообіцяв син. – Ми впораємося з усім.

Хоча і Людмила, і Олег ще не з одним юристом говорили, кожен обіцяв щось зробити, але ніхто нічого вдіяти поки не міг, а вони не хотіли даремно гроші витрачати на адвокатів.

Роман та Поліна іноді дзвонили, просили вибачення, казали, що ночами не можуть спати спокійно, бо думають, як віддати Людмилі борг, обіцяли повернути гроші.

Але хіба є ще надія на те, що родичі дійсно повернуть такі великі гроші? Чи ще самому варто спробувати йти в суд, хоч на це чималі гроші потрібні? Чи є шанс повернути цей борг?