Я ледве встигла відійти, як діти мого чоловіка вдерлися в квартиру, штовхнули мене у прямому сенсі слова і почали розглядати все навколо, немов вперше бачать. Я була просто приголомшена такою поведінкою

– Збирайте валізи, – сказала мені донька, – ви тут більше не живете.

– Це з якого дива, – питаю я її.

– Та з того, що це квартира мого батька.

– То вам тато мало в житті дав, що ви в мене квартиру забираєте, – мені аж подих сперло.

– Слухайте, ви батька з сім’ї забрали, то вам буде наука. Може хоч тепер дійде.

Я тільки гірко усміхнулася. Я його з сієї забрала. А та сім’я була?

З Миколою я познайомилася п’ятнадцять років тому на заробітках. Я тільки приїхала, а він вже роки працював на будовах і я прибирала ті будинки, що вони будували, начисто. Все вимивала разом з іншими жінками і мала непогані гроші.

Якось з подругою сіли перекусити, а у нас бутерброди. А тут Микола заходить, подивився і каже:

– Дівчата, ходіть до нас, у нас борщик, на всіх наварив і вам вистачить. Не можна отак харчуватися.

Ми переглянулися, що чоловіки борщ зварили і мені просто стало цікаво, який то борщ може бути. Я вам скажу, що я такого смачного вдати не можу, він був на копчених ребрах, наваристий, з зеленню.

– Як ви так вдали?, – питаю я, бо в магазині бачила лиш все запаковане, аж штучне.

– Ви що дивуєтеся, я такі вареники ліплю, а деруни, а чанахі… Що тільки за роки тут не навчишся.

Микола був серед усіх з найбільшим стажем.

– Як так порахувати, то за двадцять п’ять років, що я живу з жінкою, то отак докупи скласти, то може три й буде. Все по заробітках, все їй треба хату найкращу, далі дітям купити по квартирі, далі по машині, далі на навчання, на весілля… Отак мене тут, певно, й поховають, бо мені наче пів життя тут минуло.

А мені так стало себе шкода… Ось які жінки бувають, що вона чоловіка виправила та сидить собі в добрі, а мій гульбанить, донька заміжня, але до нас і носа не потикає, а я маю отак і їй помогти, бо й сама має такого ж вдома, і собі щось заробити, бо де дінуся, жити ж нема де.

І отак ми якось з тими хлопцями гарно товаришували. Інколи самі щось їм їсти варили, бо ж незручно, треба віддячити. Закінчилася наша робота, а мене Микола запрошує ще на один об’єкт. Я й погодилася.

А далі якось так ми й зійшлися, наче молоді, я вам скажу, такі були почуття.

– Скільки ти будеш тут, на чужині, вже досить, – кажу я йому, – вертаймося додому, купимо квартиру і будемо жити.

Він подумав і погодився. Ми обоє на цю квартиру заробляли, він дав більше коштів, але все одно моя частка теж тут є.

Ми приїхали додому, закінчили зі своїми законними половинками і зажили для себе. Я вам кажу, що Микола навіть машини не взяв, бо жінка не дала з гаража вивести, казала, що то все її. То він що з одягу в сумку взяв, то так і було, бо потім вона його до хати не пускала.

– Йди і знай, що ти сюди не вернешся, як би ти не просився. Ти нас усіх зрадив, у тебе нема ні дітей, ні онуків.

Микола переживав, казав, що стільки дітям дав і аби вони отак до нього. Але змирився і стали ми жити разом і дуже добре жити.

П’ятнадцять років пролетіли як один день і якби не та недуга, то ще б могли й далі жити, але скільки ми не боролися, проте, чоловік згас.

Я сама собі біду накликала, бо зателефонувала колишній, що Миколи вже нема, може, якби не чіпала їх, то би вони отак не прийшли.

Я не бачила, що вони зиркають по хаті, бо я не відходила від Миколи, весь світ мені на ньому зійшовся і я не знала, як бути далі.

А тепер ось, гості прийшли.

– Збирай речі, – це вже ввійшла в хату колишня, Ірина, – по-доброму.

– То ви ще добрі?,- спитала я.

– Так, бо дали тобі тут ще тиждень пожити, думали, що сама совість матимеш і підеш.

І вони будуть мені про совість казати.

– А тепер ви йдіть з хати, натоптали мені тут, а то я подзвоню куди треба.

– Дзвони, – всілися вони на моєму дивані.

Я тоді набрала номер, приїхали поліціянти і я їм показала, що я тут повноправна господиня. Микола наче знав, що його родичі не дадуть спокійно мені жити, тому оформив все на мене по договору дарування і ще й заповіт написав. Звичайно, що ті вирішили це оскаржувати, але я певна, що закон буде на моєму боці. Мені тільки цікаво чи цих людей хвилює Суд Божий, що вони так себе ведуть. Наче будуть жити вічно? Як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота