Серце моє колотилося в грудях, як заткнутий у вузьку щілину голуб. Я хотіла кричати, плакати, битися, але замість цього вимовила лише кілька слів, сповнених гіркоти

Я стояла на порозі, дивлячись на нього. Микола стояв, ніби вкопаний, очі його виражали подив, який швидко змінився на звичну вже жорсткість. Здавалося, він і не сподівався, що я зроблю цей крок.

Серце моє колотилося в грудях, як заткнутий у вузьку щілину голуб. Я хотіла кричати, плакати, битися, але замість цього вимовила лише кілька слів, сповнених гіркоти: “Все скінчено, Миколо”.

Він мовчав, ніби не вірив у реальність того, що відбувається. А я, дивлячись на нього, бачила не колись коханого чоловіка, а чужу, байдужу людину. Людина, яка виростила монстра і тепер злякалася власного створіння.

“Ти ж сам його таким зробив,” – прошептала я, більше для себе, ніж для нього. “Ти завжди казав, що слабкість – це сором, що чоловік має бути сильним за будь-яку ціну. І ось, він виріс таким, яким ти його хотів. Сильним, жорстоким, безжалісним.”

Микола похитав головою, ніби намагаючись відкинути ці слова, але я бачила, що вони долетіли до нього. Він знав, що я мала рацію. Кожен його м’яз напружувався, а в очах читався страх. Страх перед сином, якого він сам створив.

Я згадала, як ми мріяли про щасливу сім’ю, про те, як будемо виховувати сина. Але наші мрії розбилися об скелі його жорстокості. Він перетворив наш дім на поле бою, де кожен день був боротьбою за виживання.

“Ти думав, що робиш правильно,” – продовжувала я, голос мій набував все більшої сили. – “Ти хотів, щоб він був сильним, щоб ніхто не міг його образити. Але ти забув, що сила не в тому, щоб залякувати інших, а в тому, щоб захищати їх. Ти переплутав все!”

Я бачила, як він бореться зі своїми почуттями. З одного боку, він хотів мене зупинити, повернути все назад. З іншого – він розумів, що це вже неможливо. Ми занадто далеко зайшли.

“Я забираю свої речі,” – повторила я твердо. – “І не шукай мене. Я не хочу більше бачити тебе і його.”

Я обернулася і пішла, не озирнувшись. Сльози котилися по моєму обличчю, але я їх не витирала. Я хотіла відчути цей біль, цей розпач, щоб нарешті звільнитися від нього.

Я залишила позаду все, що колись любила. Я залишила позаду чоловіка, який став чужим, і сина, якого боялася. Але я знала, що зробила правильний вибір. Я вибрала життя, а не смерть у цій отруйній атмосфері. І хоча попереду мене чекав невідомий шлях, я була готова його пройти. Адже навіть у найчорнішу ніч зорі все одно світять, нагадуючи нам про те, що після бурі завжди настає сонце.