Цього котика мені подарувала тітка. Вона сказала, що його звати Муркотик і що ти будеш щаслива, коли побачиш його
Коли Валерій приходив до Зінаїди, вона буквально на очах дуріла. Це від щастя. Метушилася, починала чепуритись, ховати під подушки розкидані речі, які приміряла перед його приходом, і виплутувати з волосся бігуді.
Потім бігла у ванну, там зачісувалась, фарбувала губи. І така, при повному чарівному параді, тоді вже виходила до нього.
Так ще б їй не бути щасливою! Ну, самі дивіться…
Зінаїда — мати одиначка, яка по-справжньому і заміжня ніколи не була. Так, «одружилася» зі своїм Сергійком місяць-другий, а потім він поїхав з їхнього міста на історичну батьківщину, а куди Зіна до ладу так і не дізналася.
У них він тут на ринку підробляв. І ким — Зінаїда теж не знала. Ага, поїхав, значить, а Зінаїду залишив в очікуванні дитини. Терміну близько двох тижнів було, Зіна й сама ще не знала.
Потім, коли Сергій ночувати до неї не прийшов і не приходив більше місяця, вона і зрозуміла, що… як би це правильніше висловитися … — лишилася не одна.
І в належний час народила хлопчика. Та гарненького такого! Зінаїда сама — неземна красуня, а Сергійко в неї взагалі писаним красенем був.
Треба сказати, що з дитиною їй пощастило. Спокійний був — спав увесь час, а коли прокидався, то уважно й ретельно смоктав груди матері. Добре, що молоко у Зінаїди було. Могла б легко і ще одного немовляти вигодувати.
І не хворів майже Славко. А Славком вона назвала його на честь дідуся. Коли матері треба було готувати обід або прибирати в квартирі, вона розстеляла на підлозі ковдру, обгороджувала її з усіх боків стільцями, а в центр такого от поспіхом спорудженого манежу садила Славка.
Давала йому свою стару сумку, бігуді та якісь ганчірочки. І дитина грала. Грав мовчки, без капризів та скарг. Навіть коли одного разу Зіна з кухні до нього зазирнула й побачила, що син застряг головою між стільцями (вилізти, напевно, хотів), він все одно мовчав і ручками своїми товстенькими намагався розсунути стільці.
Коли Славко став підростати, проблем із ним не побільшало. Мати спокійно відпускала його пограти у двір. Тільки казала, щоб кожні 10 хвилин він підбігав до вікна (квартира Зінаїди була на першому поверсі) і кричав: «Мамо! Я тут!..»
Годинника ж у сина не було, а тому підбігав до вікна кожні три хвилини і кричав, поки Зінаїда не виглядала і не відповідала йому: «Добре, синку!»
А він все одно стояв і не йшов. Тоді вона питала: Що ж ти? Іди, грай! Хлопчик відповів: «Ти мені не посміхнулася… Мати посміхалася по-справжньому, а не тому, що син просив, і він знову тікав на майданчик до дітей.
А одного разу з вулиці він крикнув своє «мамо я тут», і коли вона у вікно висунулась, то побачила, що притискає до себе кошеня.
— Мамо, мені його тітка віддала. Сказала, що його Муркотик звуть. І ще сказала, що ти будеш рада і щоб ми з тобою його берегли.
Славко був таким чесним зараз перед нею, що нічого іншого, окрім усміхнутися у відповідь, Зінаїда придумати не могла. А потім сказала:
— Муркотик, мабуть, хоче їсти. Ідіть додому, обидва, я йому молока наллю.
І син із кошеням побіг у під’їзд. Щасливий Славко. Муркотик поки що був щасливий не дуже.
Отак і жили, втрьох. Поки Зінаїда з Валерієм не познайомилася. Був він ровесником Зінаїди. Одружений жодного разу ще не був.
Гарний такий чоловік, солідний, хоч і не старий ще. Працював на меблевій фабриці та добре заробляв. Почав до Зінаїди в суботу з ночівлею приходити.
Говорив мало, їв багато, пив – не дуже. До його приходу Зінаїда завжди готувала заздалегідь пляшечку біленької, яку охолоджувала в морозилці, і подавала Валерію грановану чарочку таку на коротенькій ніжці. Валерію ці чарочки особливо подобалися.
На цей раз все було як завжди. Прийшов Валерій. Руку ще в передпокої Славку потиснув. Сів на диван у кімнаті, поки Зінаїда завершувала свій підготовчий ритуал.
Потім вони втрьох, ні, — вчотирьох, ще й Муркотик був (Славко тримав його навколішки), подивилися телевізор і пішли обідати.
Після обіду, традиційно, лягли всі відпочити, збираючись увечері погуляти у парку. Коли Зінаїда зачинила двері в кімнату Славко улігся поруч із Валерою, поклавши голову йому на руку, він уперше завів розмову про одруження:
— Думаю, що житимемо поки що в тебе. Потім з’їдемося, щоб було просторіше. Чи будемо мою квартиру здавати? Щоб додатковий дохід був?.. Тільки ось, знаєш, Зінаїдо, що… Котів не люблю я. Віддати вашого Муркотика доведеться…
— Муркотика? — Зіна і напружилася, слухаючи.
— Так, кішака вашого…
Потім помовчав, помовчав. І солідно так, як давно вирішена справа, додав:
— А Славка до моєї матері до села відвеземо. А що? Повітря там свіже. І школа є. Ми ж з тобою ще молоді — своїх народимо цілу купу.
Голова Зінаїди на його плечі наче скам’яніла — не ворухнулася. Так, у тиші вони кілька хвилин полежали. Потім вона встала, сором’язливо, ніби ніколи її роздягненою не бачив, запахнулась у халат, підійшла до його речей, що лежали поруч, у кріслі. Взяла його штани, простягла йому і сказала:
— Таааку… Вдягайся й тули звідси під три чорти!
— Куди?..
— До матері своєї, до села. На свіже повітря… А нам, трьом, свіжого повітря в нашому парку вистачає.