Він забирав булочку, акуратно загортав у серветку, і ховав у кишеню. Потім швидко виходив із крамниці, ніби боявся, що його про щось спитають

Валентина швидко пробивала товари, не підводячи очей. Працювала на автоматі: рука механічно тяглася до сканера, товар лягав на стрічку, цифри мелькали на екрані.

«Хліб – молоко – цукор – сто дев’ятнадцять гривень». Купюри шелестіли в пальцях, монети дзвеніли, черга рухалася, як годинник.

Обличчя покупців зливалися в одне – втомлені, зосереджені, інколи – роздратовані. Але один покупець вирізнявся. Хлопчик…

Років десяти, не більше. Худенький, з гострими плечима, навіть крізь куртку вгадувалася його тонка постать, яка ще не сформувалася.

Курточка була явно велика йому, наче дісталася від старшого брата. Рукави довгі, ледве пошарпані на кінцях, а комір потертий, відтягнутий.

Але найбільше їй запам’яталися його очі. Темні, глибокі, наче у кошеняти, яке загубилося і не знає, куди йти. Він приходив майже щодня.

Підходив до каси, мовчки, ні слова не кажучи, і клав на прилавок найдешевшу булочку.

– Чотирнадцять гривень, – звично казала Валентина.

Хлопчик також мовчки простягав жменю монет. Вони дзвеніли, котилися по прилавку. Іноді не вистачало гривні, чи двох, але Валентина не рахувала суворо, просто забирала скільки є, та пробивала товар.

Він забирав булочку, акуратно загортав у серветку, і ховав у кишеню. Потім швидко виходив із крамниці, ніби боявся, що його про щось спитають.

Валентина щоразу проводжала його поглядом. “Чого це він тільки булки бере?” – промайнуло в неї в голові одного разу.

Але ніколи було замислюватися. Черга, клієнти, робота. День йшов своєю чергою. Коли він знову прийшов, Валентина вже на нього чекала.

Все було, як завжди: дзвін монет, шелест купюр, звук товару, що пробивається. Покупці приходили і йшли, але Валентина чекала тільки на одного. І ось він з’явився.

Такий же худий, у тій же куртці, зі стертими рукавами та розтягнутим коміром. На голові стара в’язана шапка, надто тонка для такої холоднечі. У руках знову – жменя монет.

Він звично ступив до каси, поклав на прилавок булочку і завмер, опустивши очі. Валентина зітхнула.

– Ти чого?

Хлопчик глянув на неї – наполоханий, майже зляканий, як кошеня, якого загнали в куток.

– Я просто… не їв давно… – пробурмотів він, так само не підводячи голови.

У неї всередині щось стиснулося.

– Зовсім?

Хлопчик кивнув головою.

Тиша. Тільки каса тихенько пікнула, пробиваючи чийсь товар.

Валентина мовчки потяглася до полиці, взяла пакет молока, ще дві булочки, загорнула у цупкий паперовий пакет, а потім, не роздумуючи, пробила все це в касі, як бракований товар, який треба списати.

Підштовхнула пакет до нього.

– Тримай.

Хлопчик забарився.

– Але ж…

– Без “але”, – твердо сказала вона, дивлячись йому в очі.

Він проковтнув, стиснув у руках пакет, притиснув до грудей, наче боявся, що його заберуть.

– Дякую… – прошепотів він.

А потім швидко, майже бігцем, вислизнув із крамниці, як тінь. Валентина дивилася йому услід. На душі стало тривожно.

За кілька днів вона знову побачила його біля крамниці.

Він стояв осторонь, ніби набирався сміливості зайти. Курточка все та ж – тонка, рукави збилися, стирчали обвітрені, почервонілі кисті. Погляд згаслий, чоботи топчуть сніг, ніби він сам із собою сперечається: йти, чи не йти?

Валентина вдала, що не помічає його. Пробивала товари, видавала здачу, але все одно краєм ока стежила за ним.

Нарешті хлопчик швидко пройшов усередину крамниці, ніби не хотів, щоб його помітили. Як завжди, мовчки взяв булочку, поклав на прилавок.

– Чотирнадцять гривень, – сказала вона, як завжди.

Він кивнув, висипав у долоню монети, відрахував, передав. Акуратно загорнув булочку в серветку, і так само швидко зник за дверима.

Валентина дивилася йому услід. На цей раз щось не відпускало. Довго сумніватися не довелося. Рішення прийшло саме.

Вона зняла фартух, перекинула через спинку стільця, кинула короткий погляд на напарницю.

– Я на хвилину відійду.

– Валю, ти чого?

Але вона вже вийшла.

Хлопчик ішов швидко. Він навіть не озирався, не перевіряв, чи стежать за ним. Крокував упевнено, ніби давно знав маршрут. Валентина відставала, щоб не злякати.

Ось він звернув за ріг, перетнув пустир. Сніг хрумтів під його черевиками – старенькими, стоптаними, на одному навіть видно дірку, заліплену чимось на кшталт скотчу.

А потім він пірнув у старий будинок, той самий, який уже роками стояв порожнім, і чекав на знос.

Валентина зупинилася, стиснула губи, озирнулася. Тихо. Вона підійшла ближче. В будинок навіть дверей не було – лише темний провал, що веде всередину.

Серце калатало в грудях, коли вона зробила крок через поріг. Усередині пахло вогкістю та пилом. Протяг гуляв по голих стінах, вітер свистів через вибиті вікна. І жодних слідів життя. Тільки у кутку…

Валентина примружилася, даючи очам звикнути до напівтемряви. Матрац… Тонкий, старий, з набивкою.

Поруч картонні коробки, акуратно складені одна на одну. Осторонь – порожня пляшка з-під води. Більше нічого.

Вона проковтнула.

– От же… – пробурмотіла Валентина, стиснувши кулаки. У голові стукала одна думка. Вона не могла лишити це так.

Того ж вечора, коли крамниця зачинилася, Валентина не поспішала йти. Уся зміна пройшла в неї, як у тумані.

Вона механічно пробивала товар, перераховувала решту, посміхалася покупцям, але думки все крутилися навколо одного – того худенького хлопчика, який щодня приходив за булочкою.

Вона сиділа в порожньому залі, спираючись ліктями на прилавок, і дивилася у вікно. Сніг йшов великими пластівцями, заліплюючи скло, ліхтарі на подвір’ї світили тьмяно. Їй було тривожно.

– Як так, живе в покинутому будинку … Зовсім один … – Думки не давали спокою.

Вона взяла телефон, перегорнула контакти, та знайшла потрібний номер. Олена. Соцпрацівниця, давня знайома. Добра, чесна, ніколи не залишала такі історії поза увагою.

Гудки тяглися довго, але нарешті у слухавці почувся сонний голос:
– Валю? Ти чого так пізно…

– Олено, тут хлопчик один…- Валентина не стала ходити навкруги. – Живе у покинутому будинку без вікон та дверей. Зовсім один.

У слухавці на мить зависла тиша.

– Ого… Де це?

– Я тобі скину адресу. Зробиш щось?

– Звичайно, – голос Олени одразу став діловим. – Завтра розберемося.

Валентина кивнула, хоч Олена цього й не бачила.

– Дякую тобі…

– Не хвилюйся, Валю. Все буде гаразд.

Вона скинула дзвінок, і ще якийсь час сиділа з телефоном у руках, дивлячись на екран. А потім вимкнула світло, закрила крамницю і пішла додому. Але заснути не змогла.

Наступного дня Валентина працювала з тією самою тяжкістю на душі. Вона все чекала, що хлопчик знову з’явиться, знову підійде до каси, покладе свою булочку, перерахує монети. Але він не прийшов.

Вдень Олена скинула їй повідомлення: “Забрали. Розповім увечері”.

Валентина полегшено видихнула. Але в голові все одно крутилися тривожні думки.

“А раптом йому там погано буде?”

Вона знала, як живуть у дитячих будинках. Чула різні історії. Так, там тепло, там годують, але ж це не будинок. Вона мучилася цим питанням кілька днів.

Щоразу, коли відкривала крамницю, її погляд автоматично шукав серед покупців худеньку фігурку в завеликій курточці. Але хлопчика більше не було.

А потім нарешті зателефонувала Олена.

– Все добре, – сказала вона відразу, не чекаючи запитань. – Він у дитячому будинку. У нього тепла постіль, звичайна їжа.

Валентина заплющила очі й видихнула.

…Роки минали.

Якось увечері, закриваючи касу, Валентина втомлено потяглася, насилу розминаючи затеклі плечі. Робочий день видався довгим, важким – покупці з ранку були незвично нервовими, наче осінній вітер дмухав з них терпець, залишаючи одне роздратування.

Вона вийшла надвір, запах дощу відразу вдарив у ніс, змішуючись з ароматом мокрого листя. Повітря було свіже, прохолодне, таке, що хотілося вдихнути глибше.

Валентина накинула шарф, щільніше загорнулась у пальто, і вже збиралася йти додому, коли раптом почула за спиною:

– Чотирнадцять гривень

Вона завмерла.

Голос був знайомий, але… дорослий.

Вона повільно обернулася і побачила перед собою високого хлопця.

Чистого, доглянутого, у добротній теплій куртці, у міцних черевиках, у яких не страшні осінні калюжі та перший сніг. Волосся акуратно підстрижене, постава впевнена.

Обличчя доросле, але… знайоме.

– Впізнаєте?

Валентина придивилася до його рис. І раптом все стало на свої місця.

Вона ахнула, прикривши долонею рота.

– Микита?..

Хлопець усміхнувся.

– Дякую, що не пройшли повз мене.

Вона відчула, як у горлі стала грудка.

– Ти ж тепер зовсім дорослий…

– Так, – кивнув він. – Але, якби не ви… – він похитав головою, погляд став серйозним. – Я не знаю, що зі мною було б.

Валентина глибоко вдихнула, відводячи очі, намагаючись утримати тепло, що раптом розлилося в грудях.

– Головне, що тепер у тебе все гаразд.

Микита кивнув головою.

І пішов, залишивши по собі тепле почуття в душі, яке не розвіялося навіть тоді, коли осінній дощ почав дрібно барабанити по асфальту…

Вона міркувала, що майже нічого не зробила – лише один телефонний дзвінок, який змінив життя і долю дитини на краще.

Тож, не будьте байдужими, не проходьте повз знедолених, допоможіть, і вам повернеться…

Ставте вподобайки, пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?