Катя важко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню теплоту

— Степане, я не розумію, чого ти хочеш, — промовила Катя.

— Та нічого особливого, — відгукнувся Степан. — Просто хочу побути наодинці, відпочити. От… З’їзди на дачу, розслабся, скинь пару кілограмів. А то зовсім розповніла.

Він з огидою ковзнув поглядом по фігурі дружини. Катя знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

— Де ця дача? — запитала вона.

— У дуже мальовничому місці, — усміхнувся Степан. — Тобі має сподобатися.

Катя вирішила не заперечувати. Їй теж хотілося відпочити. Мабуть, ми просто втомилися один від одного, — подумала вона. — Нехай скучить. А я не повернуся, поки сам не попросить.

Вона почала збирати речі.

— Ти не ображаєшся? — уточнив Степан. — Це ненадовго, просто відпочинеш.

— Ні, все гаразд, — видавила з себе посмішку Катя.

— Тоді я пішов, — Степан чмокнув її в щоку й вийшов.

Катя важко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню теплоту.

Дорога зайняла значно більше часу, ніж вона очікувала. Катя двічі збивалася зі шляху — навігатор глючив, а мобільного зв’язку не було. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки хоч і дерев’яні, але охайні, з різьбленими лиштвами.

«Сучасних зручностей тут явно немає,» — подумала Катя.

Вона не помилилася. Будинок був схожий на напіврозвалену хатину. Без машини та телефону вона почувалася б, як у минулому столітті. Катя дістала мобільник.

«Зараз подзвоню йому,» — вирішила вона, але зв’язку не було.

Сонце схилялося до заходу, Катя втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Повернутися до міста не хотілося, та й давати Степану привід сказати, що вона не справляється, теж не хотілося.

Катя вибралася з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала недоречно серед сільських краєвидів. Вона усміхнулася сама собі.

— Що ж, Катрусю, не пропадемо, — промовила вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона заснула.

— Ну що за шум? — пробурмотіла Катя, опускаючи скло.

Півень подивився на неї одним оком і знову закричав.

— Та що ти розкричався? — обурилася Катя, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

— Добрий день! — привітався він.

Катя здивовано розглядала його. Таких людей, здавалося, вже не лишилося — ніби зійшов зі старої листівки.

— Не сердься на нашого півня, — сказав дідусь. — Хороший, тільки горлає, наче ріжуть.

Катя засміялася, сон моментально зник. Дідусь теж усміхнувся.

— Ти до нас надовго чи в гості?

— Відпочити, наскільки вистачить терпіння, — відповіла Катя.

— Заходь до нас, дитино, на сніданок. Познайомишся з бабцею. Вона пече пироги… А їсти нікому. Внуки раз на рік приїжджають, діти теж…

Катя не відмовилася. Треба ж познайомитися з сусідами.

Дружина Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею — у фартушку, хустинці, з беззубою усмішкою й добрими зморшками. У хаті панували чистота й затишок.

— Як у вас чудово! — захопилася Катя. — Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна махнула рукою.

— Ми самі просимо їх не приїжджати. Доріг немає. Після дощу тиждень не вибратися. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому обвалився. Живемо, як відлюдники. Раз на тиждень Степанович їздить у магазин. Човен вже не витримує. Степанович міцний, але ж вік…

— Божественні пиріжки! — похвалила Катя. — Невже нікому немає діла до людей? Хтось же має цим займатися.

— Та кому ми потрібні? П’ятдесят осіб усього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катя замислилася.

— Дивно. А місцева влада де?

— По той бік мосту. А в об’їзд — 60 кілометрів. Думаєш, ми не зверталися? Відповідь одна: грошей немає.

Катя зрозуміла, що знайшла собі заняття на час відпочинку.

— Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не передбачається.

Старенькі переглянулися.

— Ти серйозно? Ти ж відпочивати приїхала.

— Абсолютно серйозно. Відпочинок буває різний. А що як я ще приїду, а тут дощ? Я й для себе стараюся.

Старенькі тепло усміхнулися.

У міській адміністрації їй заявили:

— Та скільки можна нас турбувати! Ви робите з нас лиходіїв. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть гроші на міст у село, де пів сотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катя кивнула. Звичайно, чула — цей Соколовський власник компанії, де працює її чоловік. Він родом звідси, а його батьки переїхали до міста, коли йому було близько десяти років.

Обміркувавши все вночі, Катя наважилася. Вона знала номер Соколовського — чоловік кілька разів дзвонив з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а подзвонити як стороння людина.

Перший раз поговорити не вдалося, але вдруге Соколовський вислухав її, помовчав, а потім засміявся.

— Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катя зраділа.

— Дуже гарно, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото і відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції — ніхто не хоче допомагати стареньким. Залишаєтеся тільки ви.

— Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, яким було це місце.

Катя два дні старанно знімала відео та фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було. Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович подзвонив сам:

— Катерино Василівно, не могли б ви завтра приїхати в офіс на проспекті Шевченка, десь о третій? І підготуйте попередній план робіт.

— Звісно, дякую, Ігорю Борисовичу!

— Знаєте, це наче повернення в дитинство. Життя — суцільна гонитва, і ніколи зупинитися й помріяти.

— Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши слухавку, Катя усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася — буде цікавий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Припаркувавши машину, вона попрямувала до кабінету чоловіка. Секретарки не було на місці. Відчинила двері, почула голоси з кімнати відпочинку й пішла туди. Там був Степан і його секретарка.

Побачивши Катю, вони явно розгубилися. Вона завмерла на порозі, а Степан схопився, намагаючись натягнути штани.

— Кать, що ти тут робиш?

Катя вибігла з кабінету, в коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому папери і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як дісталася до села, не пам’ятала. Упала на ліжко й розридалася.

Вранці стукіт у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович із групою людей.

— Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви були не готові говорити, тому приїхав сам. Чаю наллєте?

— Звичайно, заходьте.

Ігор ні словом не згадав про вчорашнє. За чаєм до будинку зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

— Ого, ціла делегація! Катерино Василівно, це часом не дід Ілліч?

Катя усміхнулася:

— Він самий.

— Тридцять років тому він уже був дідом, а його господиня годувала нас пирогами.

Чоловік стурбовано поглянув на Катю, і вона швидко відповіла:

— Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пролетів у турботах. Люди Ігоря все міряли, записували, підраховували.

— Катерино Василівно, можна питання? — звернувся Ігор. — Щодо вашого чоловіка… Ви його пробачите?

Катя замислилася, потім усміхнулася:

— Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так склалося… А що?

Ігор промовчав. Катя встала, оглянула будинок:

— Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити зони для відпочинку. Природа тут недоторкана, справжня. Але займатися цим нікому. А якби ви не хотіли повертатися до міста…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він цього не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

— Катю, я можу ще приїхати?

Вона уважно подивилася на нього:

— Приїжджайте, буду рада.

Будівництво мосту йшло швидко. Жителі дякували Каті, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів дзвонив, але Катя ігнорувала його дзвінки, а потім занесла номер до чорного списку.

Рано-вранці почувся стукіт. Сонна Катя відчинила двері, очікуючи чогось недоброго, але на порозі стояв Степан.

— Привіт, Кать. Я за тобою. Досить дутися. Вибач, — сказав він.

Катя засміялася:

— «Вибач»? І це все?

— Ну, годі вже… Збирайся, поїхали додому. Не виженеш же мене? І взагалі, будинок-то не твій, не забула?

— Зараз як вижену! — вигукнула Катя.

Скрипнули двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі:

— Цей будинок куплений на кошти моєї фірми. Чи ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато питань. А Катерину я попросив би не хвилюватися — шкідливо в її становищі…

Очі Степана округлилися. Ігор обійняв Катю:

— Вона моя наречена. Будьте ласкаві покинути будинок. Документи на розлучення вже подані, чекайте повідомлення.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце.

Міст збудували, дорогу відремонтували, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катя з Ігорем теж вирішили оновити свій дім — щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.