Олена сиділа поруч, тому добре її чула. Почула вони й ці слова, від яких у Дениса обличчя стало блідим

Коли Олена зібралася заміж за Дениса, подруга сказала, що вона збожеволіла.

– Розлучений із трьома дітьми? Ти про що думаєш? Він же тебе заміж кличе тільки для того, щоб обслугу безкоштовну отримати! Будеш готувати на них усіх, прати, прибирати… Навіщо тобі це треба?

Це було улюблене Катькине запитання: навіщо тобі це треба? Своє життя вона будувала навколо саме цього питання, і не те, що шукала певну вигоду, просто зважувала потенційну користь і потенційну шкоду.

– Ну і буду, – спокійно відповіла Олена. – Ти знаєш, я завжди дітей хотіла, тож для мене це не проблема. Він спокійний, працьовитий, непитущий – що ще треба?

– Із самооцінкою в тебе проблеми, – зітхнула Катя. – Ні, я розумію, що в тебе інстинкт материнський прокинувся, це нормально. Я он собачку завела, це значно вигідніше.

– Ти можеш мати дітей, коли захочеш, – нагадала Олена. – А я – ні.

Катя відразу замовкла, перестала зважувати і переконувати. Погладила Олену по руці й прошепотіла.

– Гаразд, вибач. Я ж просто хвилююся за тебе. Ну навіщо тобі чоловік із таким причепом? Я розумію – одна дитина, але троє… Ще й хлопчаки!

– А мені з хлопчаками простіше, – відрізала Олена. – У мене, у самої двоє братів, тож не лякай.

– Та я не лякаю… Просто ти його дружину бачила? Де вона і де ти? А раптом вона назад повернеться?

Олена розсміялася, щоб приховати занепокоєння: насправді вона страшенно ревнувала Дениса до колишньої дружини Тетяни, сама бачила, яка та красуня – Олені з нею змагатися не по зубах!

– Ну, коли повернеться, тоді й будемо думати. А ти вже визначся – я для нього надто гарна, чи він для мене.

Катя підняла очі до стелі, мабуть, знову проводячи зважування, і постановила:

– Обидва хороші. Правильно робиш, ви один одного врівноважуєте.

На тому й вирішили.
З Денисом Олена познайомилася на роботі, і не те, що він їй подобався, але людиною був хорошою. Тому, коли одного разу вона застала його з мокрими очима, не змогла пройти повз: хтозна, що в людини трапилося, явно, що біда, раз при чужих плакати не соромиться.

Він і розповів Олені, що дружина Таня пішла від нього, кинувши з трьома дітьми, а він із ними не справляється. Слово за слово, стали спілкуватися, а через рік на корпоративі, цілувалися в комірчині зі швабрами, як школярі.

Сини Дениса по-різному поставилися до появи в домі Олени: молодший Олежка ходив за нею хвостиком і ледь не одразу почав називати мамою, середній Сергійко наче й не помічав зовсім, а старший Максим, звісно, не злюбив, сильно до матері був прив’язаний.

Олена не ображалася, розуміла: дитина матір втратила, нікому такого не побажаєш. І добре б, загубила: знає ж, що десь вона живе, ходить цією землею, а отже, завжди є надія на повернення.

Дружина Дениса поїхала до Туреччини: познайомилася з турком через інтернет, закохалася і поїхала у світле майбутнє.

Перший час начебто писала дітям, дзвонила, через півроку навіть приїжджала, але потім зовсім зникла. Денис намагався її переконати, писав їй на електронну пошту, просив не кидати дітей, але все як об стіну горох.

Одного разу він знову їй написав, після дня народження Максима: хлопчик увесь день чекав від неї привітання і не дочекався, це вже при Олені було, якраз після весілля. Денис тоді сильно розсердився і, мабуть, перестарався, бо колишня дружина не витримала і зателефонувала, накинувшись на нього з лайками.

Олена сиділа поруч, тому добре її чула. Почула вони й ці слова, від яких у Дениса обличчя стало блідим.

– Правильно зробила, що доньку в лікарні залишила! Уявляю, скільки всього б від тебе наслухалася!

Олена чомусь одразу все зрозуміла, та й Денис теж – коли дружина йшла до свого турка, вона казала, що від нього дитину. Але, мабуть, не від нього.

– Яку дочку? – заїкаючись, запитав Денис.

– Нашу, яку ще! Не хотіла, щоб вона такому сухарю, як ти, дісталася!

Денис, звісно, почав вимагати пояснень, але Тетяна кинула слухавку, а його номер заблокувала.

– Вона все вигадала, – спробувала заспокоїти його Олена. – Просто хотіла боляче тобі зробити.

Але Денис збожеволів від ідеї того, що колишня дружина все ж привела у світ його доньку, він і з першою дитиною мріяв про дівчинку, а після трьох синів…

– Ми повинні її знайти, – заявив він Олені.

– Та як ми знайдемо? Кажу тобі: набрехала вона все, не може мати свою дитину…

І осіклася. Може, звісно, хлопчиків же кинула.
– Гаразд. Я спробую в Катьки дізнатися, що можна зробити.

Звичка Катерини все завжди зважувати й підраховувати іноді була дуже навіть практичною: у неї всюди були корисні знайомі, які могли допомогти в тій чи іншій ситуації.

– Так, – протягнула Катя. – Дівчинка, кажеш? І коли вона її у світ привела ?

Олена згадала єдиний приїзд колишньої Дениса в Україну і відповіла:

– Виходить у квітні ,….року

– Ага. Зараз подивлюся, хто в мене є в лікарнях і опіці… Ось, Валентина, я їй у гуртожитку ключ від своєї кімнати давала, коли їхала. Завтра, або післязавтра, все дізнаємося.

Денису Олена нічого заздалегідь розповідати не стала, а то, хіба мало, і не вийде нічого.
Вийшло. Катя зателефонувала наступного дня і спантеличено повідомила:

– І справді, привелв у світ ваша Тетяна дівчинку чотирнадцятого квітня. Одразу написала відмовну, одружена вона за Денисом твоїм уже не була, за турком ще не була. Тож у графі батько – прочерк, дівчинку забрали й відвезли до Будинку маляти.

– Ну, і де вона?

– Цього я не знаю. Усиновили начебто, а якщо це так, то все. Таємниця усиновлення, сама розумієш.

– Та яка таємниця! Вона ж донька Дениса, він має право знати!

– Ну, це ще довести треба. Ну, сама подумай, якщо вона така гуляща була…

– Адресу Будинку маляти скажи, – перебила її Олена. – Я сама дізнаюся.

Нічого вона не дізналася. Ні вона, ні сам Денис. Факт наявності дівчинки з горем навпіл вдалося встановити, а ось далі справа не пішла.

Денис сильно засмутився, кілька місяців ходив як у воду опущений. Олена намагалася його втішити, але він не реагував.

– Відчепись ти від батька! – огризнувся один раз Максим. – Що ти пристала, не бачиш, йому від тебе погано!

Денис, який і справді останніми місяцями виглядав так, ніби пошкодував про своє рішення одружитися з Оленою, раптом підхопився.

– Ти думай, що говориш, щеня! Мені не від неї погано, а від мамки твоєї! Знаєш, що вона накоїла? Сестру твою в дитячий будинок здала! А тепер її усиновили і, може там, ображають, а вона…

Олена була проти, щоб дітям розповідати, але зупинити Дениса не встигла.
Максим завмер, обличчя його стало воскове, немов намальоване.

– Ти брешеш, – тремтячим голосом вимовив він.

– Усе, що я сказав, чиста правда. А тепер вибачся перед тіткою Оленою і бігом у свою кімнату.

Максим, звісно, не вибачився, утік, грюкнувши дверима.

– Навіщо ти так, – засмутилася Олена. – Він же дитина, не потрібно йому знати.

– Нехай знає, а то заладив: мама це, мама се… Ніби вона свята.

Дивним чином цей епізод допоміг Денису вирватися з безодні смутку.

– Треба вірити, що з нею все гаразд, – говорила Олена. – Її хороші люди усиновили, які люблять її і піклуються про неї.

Пошуки вони припинили. Точніше, Денис шукати припинив, але сама Олена ніяк не могла відпустити цю історію: переглядала сайти з дітьми, вишукуючи квітневих …. року (хіба мало що, може, їх обдурили, наплутали або повернули дівчинку, всяке ж буває), потім почала вивчати фотографії в дитячих садах, прикидаючи, в яку групу могла б ходити дівчинка, сподіваючись, що вона буде схожа на Дениса.

Це увійшло у Олени у звичку, але поступово вона все рідше і рідше шукала дівчинку, змирившись, що знайти її не вийде. Натомість вона стала потай від чоловіка поглядати сторінку його колишньої дружини: та просто обожнювала фіксувати кожен свій крок, показувала, де вона була, що купила, що їла.

Викладала вона і дітей: двійнят, хлопчика і дівчинку, темнооких і усміхнених.
Олені важливо було довести, незрозуміло кому, що вона нітрохи не гірша за Тетяну, хоча ясно було, що гірша…

Якщо Тетяна йшла з дітьми в аквапарк, Олена теж везла хлопчаків через усе місто, щоб штовхатися в черзі на єдину велику гірку; коли Тетяна коротко підстриглася, ставши ще молодшою і чарівнішою, Олена теж вирішила зробити стрижку, їй-то тим паче час- стрижка молодить. Вона злилася на себе за це стеження і дурне копіювання, але інакше не могла.

У чомусь Катя мала рацію – життя Олени тепер скидалося на день бабака, але вона не скаржилася: вставала, годувала всіх сніданком, відводила до дитячого садка (а потім і до школи), йшла на роботу, звідти додому (забирав дітей із садка Денис, а зі школи вони самі ходили) – готувати, прати, прибирати.

Олену це заспокоювало, надавало життю сенс і ритм. Вона була повненька (після перенесеної в дитинстві хвороби довелося довічно пити ліки), не наділена особливими талантами, негарна, але тут, удома, почувалася на своєму місці.

Олежка, як лагідне теля, ходив за нею, чіпляючись за спідницю, і в усьому намагався допомогти, навіть коли до школи пішов, так і залишився лагідним синочком.

Сергій ще більше замкнувся, особливо в підлітковому віці, завісився волоссям, яке Денис регулярно погрожував обстригти, сидів за комп’ютером, не показуючи нікому, чим займається.

Олена раз краєм ока побачила малюнки, схожі на анімешні, такі незвичайні, що захотілося краще роздивитися, але запитати не наважилася.

Максим так само огризався і всіляко показував, що тут вона ніхто, повторюючи, що тільки-но йому виповниться вісімнадцять років, одразу ж з’їде.

З учителями теж вона спілкувалася, Дениса цим не напружувала: Максим і в школі кренделі виробляв, Сергійко все з математикою і фізикою не міг злагодити, одного Олежка завжди хвалили і ставили всім у приклад.

– Та що таке! – розсердився Денис, коли середній приніс двійку за чверть. – Я тобі комп’ютер для чого купив? Покажи негайно, чим ти там займаєшся!

Олена пам’ятала, як у дитинстві мама прочитала її щоденник, вона після цього так і не спілкувалася з нею нормально, затамувала образу до дорослих років, тому Дениса вчасно зупинила, не дала комп’ютер чіпати.

– Залиш, він виправить, так, Сергію? Він і без нас знає, що атестат потрібен гарний, щоб учитися йти. Он, у художнє училище тільки з одними п’ятірками беруть.

– До чого тут художнє, – не міг заспокоїтися Денис.
За кілька днів Сергій підійшов до Олени і запитав:

– А це правда? Про атестат. Що всі п’ятірки потрібні.

– Правда.
Він помовчав, розглядаючи свої руки, потім сказав:

– Може, мені це… Репетитора з математики?

– Це можна, – усміхнулася Олена. – Я знайду.

Не те, що Сергій сильно змінив своє ставлення до Олени, але вона бачила, що дивиться він тепер по-іншому. І їй дуже хотілося, щоб Тетяна про це дізналася і зрозуміла, що Олена нітрохи не гірша за неї – так, старша, так, повніша, але не гірша. А ще краще, якби Денис це зрозумів.

Стежити за Тетяною стало її нав’язливою ідеєю. Олена і старі фотографії весь час дивилася, гортала сімейні альбоми, на яких щасливий Денис обіймав струнку Тетяну в блакитній сукні з животиком, що випирав.

Це, мабуть, Сергія вона чекала. Олена прикривала очі й уявляла, ніби на фотографії не Тетяна, а вона сама. Нехай не така струнка, але теж у блакитній сукні та з немовлям у животі. На очі наверталися сльози, вона йшла у ванну і вмивалася холодною водою.

Ось так вона і застукала Максима, коли раптово пішла у ванну. Він крутився біля сумки батька, а, помітивши Олену, різко відскочив і щось затиснув у кулаці.

– Що там? – спокійно запитала Олена.
Максим мовчав.

– Якщо це щось погане – поклади назад. А якщо для дівчинки, я придумаю що-небудь для батька.

Те, що в Максима з’явилася дівчинка, всі знали. Він її вдома не показував, але у вікно Олена бачила – кучерява, у яскравій курточці.
Максим раптом опустив голову, вуха запалали.

– Тітко Олено… А куди потрібно звертатися, якщо це… Ну… Коли дитина… Щоб це…, – нарешті, рішуче випалив він.
Олена обімліла.

– Ти що таке кажеш. Максиме!

– Мар’яна при надії. А їй сімнадцять усього.

– А батько хто? Ти?

– Ну, я.

Олена і так уже це зрозуміла, але їй потрібен був час подумати.

– Так… а ти Мар’яну цю кохаєш?
Вуха Максима почервоніли ще більше.

– Це моя справа, кого я кохаю.

– Звичайно, твоя, хто ж сперечається. Тільки от я не розумію, як можна кохану дівчину на таке відправити.

– Так, а що залишається? Я серйозно кажу – мама її …! Вона завуч у школі, страшенно сувора.

Олена подумала, що ніяка сувора мама і ніякий прищавий хлопець не змусили б її зробити таке. Але Максиму вона про це не сказала.

– Отже, так. Із батьком я сама
поговорю. А Мар’яні своїй скажи – нехай речі збирає і переїжджає до нас. Усе зрозумів?
Максим стояв і кліпав очима.

– Як до нас?

– Ось так. За свої вчинки потрібно відповідати, Максиме. Це твоя дитина, у неї серце б’ється, не можна так. І з Мар’яною не можна – знаєш, буває, зробиш таке, і потім дітей ніколи не буде.

– У вас теж так було, так? – похмуро запитав він.

Олена жодним мускулом не показала, як їй боляче.

– Ні. У мене рак був. Тому я дітей не можу мати. Не могла. Тепер ось вас у мене троє.

Сказала і пішла , а Максим так і залишився стояти в передпокої.

Мар’яна й справді до них переїхала. Вона виявилася жвавою і сміхотливою. Її мама, сувора жінка в темному пальто, приходила двічі.

Перший раз веліла збиратися і їхати з нею до знайомого гінеколога, мовляв, такі проблеми швидко зараз розв’язуються, нічого її ганьбити. Мар’яна відмовилася, сховавшись за Максима, а той, треба віддати йому належне, стояв за свою наречену горою (дозвіл на шлюб був уже отриманий, до РАЦСу сходили і дату призначили).

Вдруге вона прийшла з речами, заявивши, що дочки в неї більше немає. Мар’яна потім плакала, а Олена її втішала.

– Вона як онука побачить, одразу тебе пробачить, – пообіцяла Олена.

Денис не дуже-то радів цим обставинам, але, зрештою, змирився.

– Що поробиш, стану дідом у сорок років! – сміявся він.

А Олена думала про те, що Тетяна теж стане бабусею. Цікаво, повідомить їй Максим чи ні? А якщо повідомить – та приїде? Усі ці роки Олена дуже цього боялася.

Вона мала рацію: коли з’явився блакитноокий Олексій, мати Мар’яни прийшла, подивилася на немовля, зітхнула і сказала:

– Гаразд, що вже тепер…

З Оленою вони стали дружити: пити разом чай на кухні, ділитися рецептами, обговорювати онука. Не така вже вона виявилася й сувора, звичайна тітка, походи он любить, Олені аж самій захотілося сходити.

– Ось, дивись, – казала мати Мар’яни. – Це ми з п’ятикласниками моїми цього року. Картоплю пекли, бачиш, у сажі всі. Це так смачно – печена картопля на чистому повітрі!

Олена не могла погляд відвести від фотографії: дівчинка, яка саме сиділа з печеною картоплею в руках, була разюче схожа на Олежку. Ну одне обличчя!

– А як цю дівчинку звати? – запитала вона якомога більш байдужим тоном.

– Цю? Марійка Абраменко. Відмінниця, тільки з фізкультури четвірки бувають, а так…

Марія, значить. Абраменко.
Олена нікому нічого не сказала, хоча від хвилювання всередині все тремтіло. Щоб знайти маму цієї дівчинки, довелося знову підключати Катьку.

– Та ти що, справді? Через стільки років? Не може бути… Я тобі її з-під землі дістану!

Матір Марії звали Галина. Телефон Галини був у Олени через три дні. Перш ніж дзвонити, вона репетирувала цілу годину, але, коли зателефонувала, все одно заїкалася і збивалася з думки. Але Галина швидко все зрозуміла.

– Ви що, матір, виходить?
Голос її звучав холодно.

– Ні, – поспішила запевнити її Олена. – Я зараз вам усе поясню!

Пояснювала довго, не знаючи, як сказати, щоб її правильно зрозуміли, але Галина раптом перебила:

– Олено, давайте особисто зустрінемося і поговоримо.

З першого погляду Олена зрозуміла, що дівчинка справді в хороших людей: Галина виявилася спокійною і усміхненою, доброю і розуміючою. Марії вона в три роки розповіла, що вона не з її живота з’явилася, а від іншої жінки, у Галини свій тільки син був, а ще дві дівчинки прийомні – Марія і п’ятирічна Настя.

– Я не знаю, чи варто їй розповідати про батька і братів, – сказала Галина. – Але я подумаю.

Олена почувалася страшенно винуватою, що від Дениса це приховує, і вирішила, що в будь-якому разі скаже – батькові буде складніше відмовити, тим більше, коли Галина історію його знає.

Галина зателефонувала наступного дня.

– Ми згодні, – сказала вона. – Тільки Марія дуже хвилюється, якщо їй буде ніяково – ми підемо.

– Звичайно, – зраділа Олена. – Як скажете. Ви не уявляєте, як це багато значить для Дениса!
Вона боялася, що той образиться, що вона стільки днів від нього правду приховувала. Але Денис не образився. Розхвилювався, правда.

– А раптом я їй не сподобаюся?

– Що значить, не сподобаєшся? Ти ж батько її!

– Та який я батько…

Насправді Олена теж переживала: як би хлопчаки чого не сказали, що робити, якщо Марія про матір запитає… Вона згадала, що давно вже не заходила на сторінку Тетяни, хотіла зайти і передумала – побачить її нове вбрання і засмутиться. Замість цього почала вибирати сукню.

– Ну, як, Денисе, нормально? – запитала вона в чоловіка, крутячись перед ним у синій сукні в горошок.

– Оленко, ти в мене найкрасивіша!

– Ой, ну що ти брешеш!

– Не бреше, – раптом втрутився Максим. – Ти й справді дуже красива.

Щось у серці в Олени перевернулося, немов жилка якась лопнула. Стало легко і спекотно одночасно. Денис піднявся, обійняв її, підморгнув Максиму. А Олена не стала приховувати сліз і сказала:

– Нарешті ми знайшли нашу дівчинку! Тепер усе буде добре.

І вона мала рацію: все і справді було добре. Марія виявилася різкою, як Максим, відмінно малювала, як Сергій, а ласкава була, як Олежка. Стали дружити сім’ями: Марія з Настею часто в гості приходили і водилися з малюком. З Олежкою вони одразу спільну мову знайшли, на подив і з Сергієм теж.

Максим спочатку немов побоювався сестру, але і він незабаром розтанув.

– Вона так схожа на маму, – одного разу зізнався він Олені. – Не зовні, я не знаю, мімікою, жестами… Як ти думаєш, мамі треба сказати про Марію? І про те, що в мене тепер син є?

Олена потріпала його по плечу і сказала:

– Звичайно, повідом. Справа правильна.

І зрозуміла, що вона більше не ревнує і не боїться. Це її сім’я, її чоловік, її діти. Вона на своєму місці, а Тетяна на своєму. Нічого їм більше ділити.