Ну, моєму синові домашні пиріжки ніколи не завадять, – відрізала Світлана Петрівна

Ірина протирала пилюку з книжкових полиць, коли у двері подзвонили. Три різкі дзвінки, один за одним – так дзвонила лише одна жінка.

– Зазирнула на годинку, любі! – Світлана Петрівна протиснулася до квартири, навіть не дочекавшись запрошення. Тяжка сумка в руці свекрухи натякала, що “годинка” розтягнеться мінімум до вечора.

– Здрастуйте, Світлано Петрівно, – Ірина натягнуто посміхнулася, забираючи в гості пальто.

Квартира Ірини завжди викликала в неї особливу гордість. Двокімнатна у спальному районі, куплена до заміжжя на накопичення від п’яти років роботи бухгалтером. Затишне гніздечко, де кожну річ було обрано з любов’ю.

– Вадик вдома? – Світлана Петрівна вже прямувала в глиб квартири, попутно проводячи пальцем по полиці у передпокої.

– У душі, зараз вийде.

Свекруха цокнула язиком, помітивши кілька крихт на кухонному столі.

– Антошка завжди каже, що чистота на кухні – запорука здоров’я сім’ї, – почала вона, дістаючи з торби контейнери з їжею. – Я ось пиріжки принесла. Знаю, що ти готувати не любиш.

Ірина мовчки відчинила холодильник. Усередині стояла каструля з борщем і свіжоспечена шарлотка.

– У нас є їжа, дякую, – стримано промовила Ірина.

– Ну, моєму синові домашні пиріжки ніколи не завадять, – відрізала Світлана Петрівна. – Антон учора десяток з’їв, нахвалював.

З першого дня знайомства свекруха дала зрозуміти: невістку вона приймає лише формально. Все її неприкрите обожнювання було спрямоване на молодшого сина Антона, який у свої тридцять років перебивався випадковими заробітками, та жив із матір’ю.

– Мамо! Не чекав тебе сьогодні побачити, – Вадим увійшов на кухню з мокрим волоссям.

– Синочку! – Світлана Петрівна розквітла. – Я принесла твої улюблені пиріжки з цибулею та яйцем.

– Дякую, мамо, але ми з Іриною збиралися в кіно, – Вадим винувато посміхнувся.

– У кіно? – Світлана Петрівна насупилась. – Я тяглася через все місто з важкою торбою, а ви в кіно зібралися?

Вадим опустив очі:

– Може, наступного разу…

Ірина відвернулася до вікна. Знайомий сценарій: Вадим вважав за краще відмовчуватися, йти в іншу кімнату, або поступатися матері.

– До речі, – Світлана Петрівна порпалася у сумочці, – до пенсії знову не вистачає. Тисячі дві не позичите?

Вадим без жодного слова дістав гаманець, простягаючи дві купюри по тисячі.

– Ох, у вас, видно, пилюка за шафою, – свекруха вказала в куток кухні. – Давай я допоможу з прибиранням. Антон завжди каже…

Ірина згадала, як місяць тому Світлана Петрівна перебрала всю шафу з постільною білизною під приводом “допомоги”.

А два тижні тому просто викинула улюблену статуетку Ірини, заявивши, що такі речі захаращують інтер’єр.

– Не треба, – Ірина схрестила руки на грудях. – Ми маємо план на день.

Світлана Петрівна підібгала губи:

– Ну що ж, коли я тут зайва…

Погляд Ірини метнувся до чоловіка. Той стояв, опустивши голову, уникаючи дивитись їй у вічі.

– Ще одна неділя витрачена на неї, – подумала Ірина. – Ще одна нескінченна годинка…

Але за тиждень звичний порядок несподівано порушився. У двері подзвонили не тричі. Пролунала ціла трель.

Ірина відчинила, та відступила на крок: Світлана Петрівна буквально увірвалася до квартири з тортом у руці.

– Готуйте кухлі! В нас свято! – свекруха сяяла так, наче виграла в лотерею мільйон.

– Що трапилося? – Вадим визирнув із кімнати, здивований незвично піднесеним настроєм матері.

– Антошка одружується! – урочисто проголосила Світлана Петрівна, розставляючи кухлі на столі. – Моя радість знайшла свою половинку!

Ірина здивовано підняла брови. Антон, який був на п’ять років молодший за Вадима, ніколи не згадував про серйозні стосунки. Та й постійну роботу не міг знайти довше, ніж на місяць.

– Коли встиг? Він же ні з ким не зустрічався, – Вадим почухав потилицю.

– Ой, вони познайомилися лише два місяці тому, але одразу зрозуміли, що створені одне для одного! – Світлана Петрівна розрізала торт на ідеально рівні шматки.

– Христина – просто скарб! Справжня господиня, красуня, розумниця! І головне – так любить мого хлопчика!

Ірина мовчки розливала чай. Свекруха, не помічаючи її скептичного погляду, продовжувала захоплено описувати переваги майбутньої невістки.

– А який у неї борщ виходить! Пальчики оближеш! – щебетала Світлана Петрівна, нахиляючись до Ірини. – Вона навіть кинути роботу готова заради сім’ї. Не те, що деякі…

Вадим вдав, що не почув останніх слів матері.

– І коли весілля? – спитав він, відводячи розмову від небезпечної теми.

– За місяць! Часу в обріз! – Світлана Петрівна ляснула в долоні.

З цього дня квартира Ірини та Вадима перетворилася на справжній штаб із підготовки до весілля. Щовечора свекруха приносила нові каталоги, зразки запрошень, фотографії тортів. Кухонний стіл потопав у журналах про весільні сукні, та квіткові композиції.

– Христина вибрала дуже скромну сукню, – Світлана Петрівна демонстративно перевернула рахунок за електрику, що лежав на столі.

– Вона така заощадлива, не те що деякі. Ти б бачила рахунки за світло – втричі менше за ваші!

Ірина зціпила зуби, згадуючи, як працювала понаднормово, щоб накопичити на свою квартиру.

– У них навіть лампочки не горять? – Не витримала вона.

– Іра! – Вадим застережливо глянув на дружину.

– Я просто пожартувала, – Ірина відвернулася до вікна.

– Антон із Христею створять справжню родину, де дружина дбає про чоловіка, – багатозначно зауважила Світлана Петрівна наступного дня, коли Ірина прийшла з роботи.

– Христина вже пообіцяла, що супи будуть щодня. Не те, що в деяких – суцільні напівфабрикати.

Вадим вдавав, що не чує цих уколів. І чоловікові було начхати, що мати відверто бреше.

До весілля лишилося недовго. Ірина ввечері задрімала на дивані. І з дрімоти її вирвав дзвінок у двері.

– Кого ще принесло проти ночі? – сонно промимрив Вадим, натягуючи футболку.

На порозі стояла Світлана Петрівна із двома величезними валізами. Її очі були червоні від сліз, а руки тремтіли.

– Мамо? Що сталося? – Вадим затягнув валізи у квартиру.

– Вони… вони вигнали мене… – Світлана Петрівна впала на стілець у передпокої, схлипуючи.

Ірина принесла склянку води. Плутаючись у словах і перериваючись на ридання, свекруха розповіла, що вирішила відписати квартиру Антону з нареченою, щоб молодим було де жити.

– Я хотіла якнайкраще… Думала, що разом житимемо. А вони… вони… – Світлана Петрівна витерла сльози. – Змінили замки! Виставили мої речі на сходову клітку! Сказали, що їм потрібний особистий простір!

Ірина та Вадим переглянулися.

– Мамо, ти можеш залишитись у нас на пару днів, доки все не втрясеться, – Вадим обійняв матір за плечі.

Ірина завмерла з кухлем в руках. Пара днів? Залишити свекруху у їхній квартирі? Вона з жахом зрозуміла, що Світлана Петрівна приїхала назовсім.

– Послухай, нам треба все обговорити, – тихо сказала Ірина, коли Вадим уклав матір у вітальні на дивані й повернувся до спальні. – Вона не може залишитись тут надовго. Максимум на тиждень.

– Іро, це моя мати, – Вадим насупився. – Ти ж бачиш, у якому вона стані.

– Тиждень, Вадиме. Потім вона має щось вирішити зі своїм життям.

Але минув тиждень, потім другий. Світлана Петрівна розпакувала валізи. Її фотографії з’явилися на полицях, її халат висів у ванній кімнаті, її продукти займали половину холодильника.

Ірина терпіла, коли свекруха безцеремонно перекладала її речі. Мовчала, бачачи, як та вранці готує сніданок лише Вадиму. Скрипіла зубами, слухаючи постійні зітхання про «чорну невдячність молодшого».

– Антон так жорстоко вчинив зі мною, – голосила свекруха, коли вони втрьох вечеряли. – Після всього, що я зробила для нього!

– Звісно, ​​мамо, – кивав Вадим. – Ти завжди була ідеальною матір’ю.

– Хоч хтось це розуміє, – Світлана Петрівна кинула переможний погляд на Ірину.

Напруга наростала з кожним днем. Ірина намагалася зберегти здоровий глузд, замикаючись у спальні з книгою, або затримуючись на роботі допізна.

Коли одного вечора вона повернулася додому і виявила, що свекруха викинула її колекцію книг, «звільняючи місце для корисних речей», чаша терпіння переповнилася.

– Що ви собі дозволяєте? – Ірина схопилася за голову. – Це моя квартира! Мої речі! Ви не маєте права!

– Ой, що ти кричиш? – Світлана Петрівна відмахнулась. – Подумаєш, стоять пил збирають! Я тобі звільнила місце.

– Я збирала їх роками!

– Іро, заспокойся, – втрутився Вадим. – Це лише книжки.

– Лише?! – Ірина задихнулася від обурення. – А що буде далі? Що вона ще викине?

Світлана Петрівна підібгала губи й почала скаржитися на маленьку пенсію, на те, що одна не протягне, що старшому синові слід дбати про матір.

– Вадику, ти ж не кинеш мене? Не будеш таким, як Антон? – сльози потекли по зморшкуватих щоках.

– Звісно, ​​ні, мамо, – Вадим обійняв її. – Ірина просто втомилася. Їй треба шанувати старших. Ми тебе не покинемо.

Ці слова стали останньою краплею.

– Ви відписали квартиру другому синові? А утримувати вас повинна я? – вигукнула Ірина, відчуваючи, як напруження виривається назовні. – Я невістка, а не слуга!

Світлана Петрівна зблідла і схопилася за серце.

– Вадику! Що ж це таке? Яка нелюдська!

Вадим кинувся до матері, гнівно дивлячись на дружину:

– Що ти твориш? Негайно перепроси!

Тієї ночі вони вперше по-справжньому посварилися. Він звинувачував її в егоїзмі, вона його – у малодушності та нездатності захистити їхню родину.

Ірина не стрималася і розповіла про всі приниження, які терпіла роками від його матері.

– Досить! – Вадим затулив вуха руками. – Ти перебільшуєш!

На ранок Ірина, стримуючи сльози, зібрала речі чоловіка та свекрухи й поставила біля дверей.

– Або ми живемо вдвох, або ви йдете до Антона разом, – сказала вона тремтячим від образи голосом.

Вадим навіть не вагався. Він вибрав матір.

Наступні місяці стали для Ірини найважчими у житті. Розлучення, депресія, почуття провини за зруйнований шлюб.

Вона намагалася повернутись до нормального життя: змінила роботу, почала ходити на йогу, перефарбувала кухню. Але ночами часто прокидалася і думала, чи правильно вчинила.

За пів року від спільної подруги Ірина дізналася, що Антон так і не пустив їх. Вадим винаймає крихітну кімнату, щоб утримувати Світлану Петрівну, яка тепер живе з ним.

Поступово Ірина почала помічати, що легше дихається. Вона приходила додому і не чула критики, могла запросити подруг, не побоюючись осудливих поглядів.

Якось сусідка попросила доглянути її кота на час відпустки. Ірина з подивом виявила, що посміхається, спостерігаючи за грайливим вихованцем.

Це була перша щира усмішка за довгий час. Маленький знак, що життя продовжується. І в ньому ще буде місце для радості, та щастя.

Як ви вважаєте, слушно вчинила Ірина, виставивши “родичів”? Пишіть в коментарях свої думки, стосовно цієї ситуації. Ставте вподобайки.