Само собою, що вся гостина відбувалася за наш рахунок, бо все, що нам дали, це вазочку для квітів на новосілля. А шестеро людей, плюс нас четверо, треба було щодня чимось годувати

– Чому до нас? У твоєї мами є дочка, нехай вона і приймає гостей, – кажу я своєму чоловікові, коли він мені сповістив новину, що в цьому році його мама хоче знову святкувати Великдень у нас.

– Так вся справа в тому, що Ірина теж з мамою приїде, – радісно додає чоловік.

– Зачекай, Денисе, ти хочеш сказати, що ми знову прийматимемо у себе шестеро людей? – питаю із невдоволенням.

– А що тут такого? В чому проблема? Мова йде про моїх родичів. Та й будинок у нас великий, всім місця вистачить. Чого ти і справді завелася? – спробував заспокоїти мене Денис, мовляв, нічого не станеться, якщо його родичі у нас погостюють. А що, Великдень – це ж родинне свято.

Я як згадала минулий рік, як ми провели родинне свято, то мене аж пересмикнуло. Ми поселилися в новий дім, який будували багато років. Нам ніхто не допомагав, тому доводилося на всьому економити – я в одних зимових чоботах проходила 6 зим.

І дітям була змушена купувати не те, що вони хочуть, а лише найнеобхідніше. Ніхто нам не допомагав, хоча свекруха мала змогу, адже вона багато років підряд їздила на заробітки в Польщу, і гроші у неї завжди були. Та вона все віддавала дочці, а сина у неї наче і не було.

Ми впоралися самі, але для цього нам довелося багато і важко працювати. Тепер все змінилося. Ми живемо добре, все у нас стабілізувалося і налагодилося, відколи ми переїхали у власний дім. Звичайно, є ще багато недоробок, і меблі ще не всі куплено, але це дрібниці.

А от у свекрухи, навпаки, грошей стало менше, бо вона перестала їздити на заробітки, здоров’я вже не те. У неї є своя квартира, а в зовиці своя, яку їй мама купила. Дефіцит у них з грошима у обох, бо треба ж за ті квартири чимось платити, а в свекрухи пенсія невелика.

Зовиця ж не звикла працювати, її мама завжди утримувала. Чоловік її то живе з нею, то не живе – у них там все складно. Одним словом, так виглядає, що ми їхньому фоні зараз дуже заможні, тому вони і вирішили з нами родичатися.

В минулому році свекруха сказала, що хоче приїхати до нас на Великдень, а заодно і подивитися як ми облаштувалися.

Я погодилася її прийняти, от тільки на мене чекало багато сюрпризів. Перший – свекруха приїхала не одна, а з свекром, дочкою, її чоловіком і їхніми двома дітьми. А другий – ці шестеро людей гостювало у нас не один день, а цілий тиждень.

Само собою, що вся гостина відбувалася за наш рахунок, бо все, що нам дали, це вазочку для квітів на новосілля. А шестеро людей, плюс нас четверо, треба було щодня чимось годувати.

Також ніхто за собою не прибирав, навіть тарілку не мив, то ж я була і поварем, і посудомийницею, і прибиральницею. А вкінці мені за це навіть ніхто дякую не сказав. От кому б таке сподобалося?

Тому я і відмовляюся в цьому році приймати гостей, з мене досить. А чоловік ображається, каже, що нічого нам не станеться, якщо ми приймемо у себе його родичів.

– Ти собі як хочеш, але мене вдома не буде, – кажу я своєму чоловікові.

– Інно, ти не можеш так зробити, це неповага до моїх батьків. Що вони про нас подумають? – картає мене чоловік.

– Денисе, нагадай, що твої родичі тобі дали? Чим допомогли? Чому я тепер маю їх поважати, за які такі заслуги? – питаю.

– А просто тому, що вони мої родичі, цього мало? – обурюється чоловік.

– Один день застілля, святковий сніданок – я б ще це витримала. Але знову тиждень приймати у нас гостей, вибач, я не готова. Тому кажи, щоб не приїжджали, бо нас вдома не буде, або приймай своїх родичів сам, – я сказала своє слово, а чоловік нехай вирішує.

А що ви думаєте з цього приводу, я права чи ні?