Совість мене загризла, страшне! Кілька тижнів ходила сама не своя. Якби подруга мене не розрадила – не знаю, що б і робила

В Італії я вже 20 років гарую, не покладаючи рук. Все заради своїх синів.

Мій колишній залишив мене з двома дітьми на руках і пішов до іншої, тож розраховувати я могла лише на себе.

Треба було якось ставити хлопців на ноги. Довелося їхати на заробітки.

Вже мої синочки встигли й одружитися і онуків мені народити, а я й досі тут.

То на квартиру треба, то на садочок, то на ремонт… Кінця-краю цьому не видно.

Останні 5 років я взагалі взялася доглядати пару літніх людей. Це нереально важко, але хіба ж я себе жаліла? Тішилася думкою, що зараз я дбаю про Максима і Василя, а на старості літ і вони мене доглянуть.

Якби ж то…

Вартувало мені захворіти, як вся правда про моїх синів виплила на поверхню.

– Мамо, як це ти повертаєшся додому?

– Діти, здоров’я у мене вже не те… Хочу відпочити.

– Ти розумієш, що це безвідповідально? Сама знаєш, яка в Україні зараз напружена ситуація. Ми не працюємо, сидимо вдома. Ти ж нас усіх годуєш!

– То знайдіть собі роботу! Я вже більше не можу так жити. Все життя вас утримую.

І що ви думаєте? Діти мене не зрозуміти. Образилися до смерті.

Совість мене загризла, страшне! Кілька тижнів ходила сама не своя. Якби подруга мене не розрадила – не знаю, що б і робила.

– Іванко, чого ж ти така наївна? Твої діточки сіли тобі на шию, ще й ніжки звісили. Он моя донька: так, гроші я їй теж надсилаю пачками, але вона їх не проїла, не пропила, а будинок збудувала. Мене прописала. Буду тепер на старості літ, як у Бога за пазухою.

– А за що ж вона живе?

– Іванко, люди працювати мають! Маринка моя вчителює, репетитором підробляє. От і має свою копієчку. А твої що? Навіть не знають, що то таке є праця.

– Ти права, Людмило. Я сама в усьому винна.

Поки вирішила залишатися в Італії. Підрахувала, що за 4 роки зможу заробити собі на квартирку. Впевнена, що щасливу і безтурботність старість доведеться собі влаштовувати самій.

Але серце тужить за синочками, онуками, невістками… Що тепер робити?

Команда “Пошепки” співчуває читачці, яка опинилася в такій непростій життєвій ситуації. Вона справді робила все можливе, щоб її діти жили щасливо, але хто ж знав, що вони виростуть такими ледачими і невдячними? Ми розраховуємо на підтримку наших підписників. Можливо, саме Ваша порада допоможе Іванці налагодити своє життя.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.