Катерина витерла руки рушником і махнула рукою

– А ти уявляєш, у Наді що сталося? – Ярослав перегорнув сторінку газети і продовжив, не дивлячись на дружину. – Учора матері дзвонила, ридала в трубку. Чоловік подав на розлучення.

Катерина відірвалася від ноутбука і відставила порожню чашку.

– Нарешті Віктор наважився! Скільки можна було терпіти? – вона хмикнула і встала, розминаючи затерплі плечі.

– Катю, ти про що? – Ярослав насупився, відклавши газету. – Моя сестра залишилася без підтримки, а ти радієш.

Катерина підійшла до раковини й увімкнула воду.

– Вона чотири роки на шиї в чоловіка сиділа. Усе обіцяла на роботу вийти. А сама що? Манікюр, педикюр, серіали. – Катерина сполоснула чашку і повернулася до чоловіка. – Я б теж вигнала такого нахлібника з дому.

Брови Ярослава зсунулися, а губи стиснулися в тонку лінію. Погляд став якимось дивним, чіпким, але Катерина цього не помітила.

– Нахлібника? – голос Ярослава звучав несподівано холодно.

Катерина витерла руки рушником і махнула рукою.

– Ну, ти зрозумів, про що я. Доросла людина має сама себе забезпечувати. – Вона повернулася до ноутбука. – Надія сама винна.

Ярослав мовчки встав і вийшов із кухні, залишивши газету на столі.

Через три тижні пролунав дзвінок у двері. Катерина відчинила і побачила заплакану Надію з величезною сумкою.

– Надя? Що сталося? – вона відступила, пропускаючи зовицю у квартиру.

Надія кинула сумку в передпокої й пройшла на кухню. Її зазвичай ідеальний макіяж розмазався, волосся вибилося із зачіски.

– Віктор – не чоловік! – Надія схлипнула і схопила серветку. – Виставив мене за двері! Мене!

Катерина налила зовиці чай і сіла навпроти.

– І де ти тепер житимеш?

– Поки що в мами. Але це тимчасово. Віктор відмовляється віддавати мені половину квартири.

– Так це його дошлюбна квартира, – здивувалася Катерина.

Надія стукнула кулаком по столу.

– І що? Я його дружина! Була… – вона знову заридала. – Чотири роки спільного життя, а він усі гроші собі забрав. Жодної копійки не залишив! Уявляєш?

Катерина покрутила в руках чашку.

– А може, варто про роботу подумати? – обережно запитала вона. – Ти ж бухгалтером працювала раніше.

Обличчя Надії миттєво змінилося. Вона відсунула чай і стиснула губи.

– Це не для мене, – відрізала Надія. – Я створена для сім’ї, для чоловіка.

– Але зараз-то ти без чоловіка, – нагадала Катерина.

– Тимчасово, – Надія поправила волосся і посміхнулася. – Це тимчасово.

Через кілька тижнів Катерина випадково побачила Надію в кафе з високим брюнетом. Зовиця кокетливо сміялася, смикаючи пасмо волосся. А ще за тиждень Катерина помітила її в парку з іншим чоловіком. Той ніжно тримав Надію за руку і щось шепотів їй на вухо.

“Шукає нового спонсора”, – подумала Катерина, але вирішила не втручатися.

У п’ятницю ввечері телефон Катерини вибухнув треллю.

– Алло?

– Катерино Андріївно? Це Олег, ваш квартирант, – пролунав у слухавці чоловічий голос. – Хотів повідомити, що ми з дружиною з’їжджаємо наприкінці місяця. Банк схвалив іпотеку.

– Вітаю! – щиро зраділа Катерина. – Коли зручно буде зустрітися для передання ключів?

Вони домовилися про зустріч, і через три дні Катерина оглядала свою дошлюбну однушку. Квартира була у чудовому стані. Олег одразу віддав ключі й останню плату.

Повернувшись додому, Катерина відкрила ноутбук і почала складати нове оголошення про здачу квартири. “Здається однокімнатна квартира, метро…” – вона задумливо підбирала слова, коли у двері подзвонили.

Відчинивши двері, Катерина завмерла. На порозі стояла Надія. Очі зовиці були червоними й опухлими від сліз, туш розмазалася по щоках.

– Катруся! – Надія схлипнула і без запрошення зробила крок у передпокій. – Пусти мене, будь ласка. Мені так погано!

Катерина машинально відступила вбік, пропускаючи зовицю. Надія пройшла у вітальню і впала на диван, не знімаючи взуття.

– Що цього разу сталося? – Катерина стомлено потерла перенісся.

– Він мене кинув! – Надія заридала в голос, мнучи в руках носовичок. – Вадим! Я думала, у нас усе серйозно. Ми вже місяць зустрічалися!

Катерина присіла на край дивана і поплескала зовицю по плечу.

– І що сталося?

– Я просто запропонувала переїхати до нього, – схлипнула Надія. – А він… він сказав, що не готовий! Може, через півроку… Які ще півроку? Мені жити ніде!

Брови Катерини злетіли вгору.

– А твоя мама? – обережно запитала вона.

Надія махнула рукою.

– Мама сказала, що я маю сама вирішувати свої проблеми! Уявляєш? Рідна мати! – вона з новою силою заридала. – Ніхто не хоче мені допомогти! Навіть Ярослав не може мене прихистити, бо ти…

Надія різко замовкла. Катерина напружилася і відсунулася.

– Тому що я що?

– Нічого, – Надія шмигнула носом і озирнулася на всі боки. – А де Ярик?

– На роботі, – відрізала Катерина і встала. – Будеш чай?

Вона попрямувала до ноутбука, що стояв на журнальному столику, щоб закрити його, але Надія виявилася спритнішою. Зовиця підскочила і зазирнула в екран.

– Ти здаєш квартиру? – вигукнула вона, дивлячись на недописане оголошення.

Катерина зачинила кришку ноутбука.

– Так, мої квартиранти з’їхали сьогодні.

Очі Надії моментально висохли. Вона випросталася і схопила Катерину за руку.

– Катруся! Це ж доля! – зовиця широко посміхнулася. – У тебе квартира пустує! Віддай ключі мені!

Катерина вирвала руку і відступила на крок.

– Що? – вона моргнула кілька разів, не вірячи своїм вухам. – Надю, я збираюся здавати її.

– Ну віддай мені! – Надія сплеснула руками. – Я твоя сестра!

– Зовиця, – поправила Катерина. – І я здаю квартиру за гроші.

Обличчя Надії витягнулося. Вона плюхнулася назад на диван і схрестила руки на грудях.

– Ти хочеш брати гроші з сестри свого чоловіка? Це низько, Катю.

Катерина скрипнула зубами. Сперечатися не хотілося, але й потурати нахабству зовиці теж.

– Надю, – повільно промовила вона. – Я можу здати тобі квартиру.Сім тисяч на місяць плюс лічильники. Це навіть нижче за ринкову ціну.

Надія схопилася на ноги, її щоки запалали.

– Ти що, знущаєшся? Звідки в мене такі гроші? Я не працюю!

– Ось саме, – Катерина схрестила руки на грудях. – Не працюєш. І це твоя проблема, а не моя.

– Я сестра твого чоловіка! – взвизгнула Надія. – Ти повинна допомагати родині!

– Я нікому нічого не винна, – спокійно відповіла Катерина. – Квартиру я купила до шлюбу. Це моя власність. І я розпоряджаюся нею як хочу.

– Ти… ти прямо як Вітя! – Надія стиснула кулаки. – Залишаєш рідну людину без даху над головою!

– Надю, тобі тридцять два роки, – втомлено промовила Катерина. – Може, варто нарешті знайти роботу і забезпечувати себе самостійно?

– Ах ти!..

Договорити Надія не встигла – вхідні двері грюкнули. У передпокої з’явився Ярослав. Він здивовано оглянув сестру і дружину.

– Що тут відбувається? – запитав він, знімаючи куртку.

Надія кинулася до брата, повисла в нього на шиї й заридала.

– Братику! Твоя дружина мене виганяє! Я залишилася без житла, а вона відмовляється допомагати! Хоче брати з мене гроші за порожню квартиру!

Ярослав насупився і подивився на Катерину.

– Катю, про що вона?

Катерина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

– Мої квартиранти з’їхали. Я збираюся знову здавати квартиру. Надя хоче жити там безкоштовно.

– І що? – Ярослав обійняв сестру за плечі. – Чому ні? Вона ж моя сестра, Катруся.

Катерина зчепила пальці в замок.

– Тобто я маю утримувати дорослу жінку, бо вона не хоче працювати?

– Вона у скрутній життєвій ситуації, – твердо сказав Ярослав. – Ми маємо допомогти.

– Ми? – перепитала Катерина. – Чи я? Це моя квартира, Ярославе. І мій прибуток.

– Гроші, гроші, гроші! – вибухнув Ярослав. – Ти тільки про них і думаєш! А як же сім’я? Підтримка?

– Сім’я – це ти і я, – тихо промовила Катерина. – А не твоя доросла сестра, яка не хоче працювати.

– Не смій так говорити про мою сестру! – Ярослав стиснув кулаки. – Надя завжди буде моєю родиною.

Катерина мовчки дивилася на чоловіка, який притискав до себе ридаючу сестру. У цей момент вона немов побачила їх збоку. І себе – зайву в цій згуртованій парі.

– Добре, – вимовила вона.

Надія підняла голову і переможно посміхнулася.

– Значить, я можу в’їхати завтра?

– Ні, – Катерина похитала головою. – Квартира не для тебе.

Вона розвернулася і пішла в спальню. Дістала з верхньої полиці шафи валізу і почала складати речі. За п’ять хвилин у дверях з’явився Ярослав.

– Ти що робиш? – сторопів він.

– З’їжджаю, – спокійно відповіла Катерина. – Я не буду потурати твоїй сестрі. І тобі. Раз ти не чуєш мене, не поважаєш мою думку і моє майно – нам краще розлучитися.

Ярослав почервонів.

– Ти кидаєш мене через гроші?

– Ні, – Катерина застебнула валізу. – Я йду, тому що ти не вважаєш мене сім’єю. Твоя сестра важливіша.

– Та як ти можеш! – Ярослав загородив їй дорогу. – Після п’яти років шлюбу просто піти?

– Можу, – Катерина підняла на нього погляд. – Повір, набагато краще зараз, ніж потім, коли я утримуватиму не тільки тебе, а й твою сестру. Я подам на розлучення.

Вона обійшла застиглого чоловіка і вийшла з квартири. Спиною відчувала торжествуючий погляд Надії.

Через місяць Ярослав зателефонував, голос звучав незвично розгублено.

– Катю, нам треба поговорити, – почав він без привітання. – Ти серйозно хочеш продати квартиру?

– Так. Ми її купили разом, – відрізала Катерина. – Я вже подала документи.

– Але куди ми підемо? – у голосі Ярослава прорізалися панічні нотки. – У Наді зовсім немає грошей, а моєї половини не вистачить на нове житло!

Катерина стиснула телефон.

– А це вже не мої проблеми. Квартиру продаємо, гроші ділимо.

– Як ти можеш бути такою безсердечною? – вибухнув Ярослав. – Ми ж залишимося на вулиці!

– Надія може піти працювати, – спокійно відповіла Катерина. – А ти можеш орендувати житло. Дорослі ж люди.

– Ти… ти просто щось! – випалив Ярослав і кинув слухавку.

Через три місяці шлюборозлучний процес було завершено. Спільну квартиру продали, гроші розділили порівну. Катерина залишилася у своїй однокімнатці, а Ярослав… Що ж, це була вже не її проблема. Вона не збиралася утримувати чужих родичів