— Якраз те, що я хотіла запропонувати, — кивнула вона на застелений стіл із прохолоділою вечерею

Марина стояла біля вікна, задумливо крутячи в пальцях тест на вагітність. Дві виразні смужки. З крана капала вода, створюючи нерівномірний ритм, який зливався з її тривожним биттям серця. Вона здригнулась, коли позаду почулися кроки Діми. Шість років разом, а розмова з ним усе частіше викликала страх.

— Знову капає кран, — пробурмотів він замість привітання. — Сантехніка викликала?

«А чому не ти?» — подумала вона, проте змовчала. Йому — тридцять два, їй — двадцять дев’ять, і останні пів року їхня квартира більше нагадувала місце після бурі: мовчання, напруга, тріщина в повітрі.

Сховавши тест у кишеню халата, вона повернулась до нього:
— Чому я? Це ж і твоя квартира також.

Діма скривився, ніби щось заболіло.
— Не починай, Марин. Мені на дев’яту — зустріч.

Він налив собі кави, не запропонувавши їй. Раніше завжди питав. Раніше ранки починались із розмов про сни, плани, сміху. Тепер усе зводилось до сухих обмінів фразами — коротко, по справі.

Увечері вона зважилася сказати правду. Придбала вино — собі дозволила лише ковток, вибрала рибу, запалила свічки. Але Діма прийшов пізно й тверезий. Це насторожило — зазвичай п’ятничні посиденьки без пива не обходились. Він сів на диван, не знявши куртки, і втупився в підлогу.

— Нам треба поговорити, — сказав нарешті, не глянувши на неї.

— Якраз те, що я хотіла запропонувати, — кивнула вона на застелений стіл із прохолоділою вечерею.

Він нарешті подивився на неї — і вона все зрозуміла. Цей погляд знайомий кожній жінці: мікс провини та рішучості. З таким обличчям вимовляють фрази, після яких життя змінюється.

— Я більше не витримую, Марин, — промовив тихо. — Ми як сусіди. Не розмовляємо. Не сміємось. Інтиму не було… скільки? Два місяці?

Вона мовчала. Це була правда. Але те, що він згадав про це, давало крихту надії. Можливо, новина про вагітність щось змінить? Вона вже відкрила рота, але Діма продовжив:

— Я зустрічаюсь з іншою. Олею. Вона прийшла в маркетинг у лютому.

Одна фраза — і все навколо ніби втратило чіткість, як фото без фокусу. Всередині — порожнеча, холод, як після удару.

— Скільки це триває? — спитала вона, дивуючись, як спокійно звучить її голос.

— Три місяці, — опустив очі Діма. — Спершу просто спілкувались, обідали… Я не планував. Але з нею все по-іншому. Я знову відчуваю…

— Зупинись. Без подробиць, — Марина підняла руку. — Ти йдеш до неї. Коли?

— Я вже зібрав речі, — кивнув він на спальню.

Марина стояла біля вікна, механічно прибираючи посуд, а в голові крутилось: «Просто отак. Шість років, мрії, плани — і все закінчилось за один вечір». Сльози не йшли. Ніби щось вищої сили вберегло від них. Можливо, потім. А може, й ніколи.

Вона порахувала: дитина була зачата десь за місяць до того, як почалися його стосунки з Олею. Це їхня спільна дитина. Казати йому? Примушувати лишитися через обов’язок? Дивитися в його втомлене обличчя ще вісімнадцять років?

Марина обійняла живіт рукою й вирішила — мовчатиме.

Наступного ранку він пакував останні речі. Розмов майже не було — усе сказали вчора. На порозі, з сумкою через плече, він запитав:

— Ти в порядку?

Безглузде питання. Але Марина кивнула:
— Справлюсь. Не переймайся.

— Може, подзвонити комусь? Подрузі? Мамі?

Тепер турбота? Після того, як зламав усе?

— Я сама впораюсь.

Він нахилився, ніби хотів обійняти, але натрапив на її холодний погляд і зупинився. Різко розвернувся — зачепив полицю. Улюблена Маринина чашка впала й розлетілася — три великі уламки та безліч дрібних.

— Чорт… Пробач, — схилився він, зібрав уламки, порізав палець. Кров виступила.

Марина дивилася, як її підлога вбирає краплі його крові. Це здавалося якоюсь кармічною відплатою.

— Залиш. Я сама, — сказала вона.

Він підвівся. Палець кровив, але він не звертав уваги.

— Пробач за все, — і пішов.

Пізніше, збираючи уламки, вона помітила — чашка тріснула, але не розлетілась остаточно. Взяла клей і склеїла її. Не через надію. Просто хотіла довести: навіть розбите можна зробити цілим. Із шрамами.

Місяці минали повільно. Марина звільнилась — токсикоз не давав працювати. Переїхала до мами, квартиру здала. Вагітність була важкою — тиск, загроза викидня, лежачий режим. У найдовші ночі, коли дитина не давала заснути, вона ледь не набирала номер. Але не натискала виклик.

Знала від знайомих: у Діми з Олею все нібито гаразд. Одружилися, скромно. Іпотека, квартира з видом. З Мариною він відкладав весілля шість років. Оля постила фото, хтось надсилав їх Марині — не замислюючись, як боляче це бачити.

Пологи — важкі. Двадцять годин, кесарів, крововтрата. Але коли побачила сина — зморщене личко, темне волоссячко — світ став на місце. Назвала його Костиком. Просто. Сильно.

Схожість з Дімою була очевидною. Сірі очі, брови, ямочка. Інколи боліло. Частіше — просто факт.

Життя налагоджувалось. Робота з дому — редагування текстів, мати допомагала. Хоча частенько згадувала: «нормальні люди так не народжують». Діма й Оля сварились — вона хотіла дитину, він відкладав. Іпотека тиснула. Його навіть понизили.

Марина не раділа. Лише гірко всміхалась: ті самі проблеми, інша обгортка.

Костикові майже три з половиною, коли вона знову побачила Діму. Звичайна маршрутка. Вона з сином, книжка з машинками. Раптове гальмування — хтось увійшов і ледь не впав.

Це був Діма. Виснажений, з колами під очима. Вони зустрілись поглядом. Він помітив дитину. Побачив. Зрозумів.

— У тебе є машинка? — спитав Костик. — Як у мене?

— Є. Але твоя краща, — хрипко відповів Діма.

— Ми з мамою їздимо автобусом, — сказав син. — А ти куди?

— На роботу. Як тебе звати?

— Костик. Мені три і ще половинка! А тебе?

— Дмитро… Дмитро Андрійович…

— Як дідусь! Але він помер, я не пам’ятаю його…

Мовчанка. Три серця — в різному ритмі.

— Скільки йому? — спитав Діма.

— Три з половиною, — спокійно.

Пауза. Обчислення. Вираз обличчя змінюється.

— Це… мій син?

Марина відчула, як син напружився. Діти завжди відчувають.

— А ось і наша зупинка, — сказала вона і встала.

— Марино, зачекай…

Але вона вже виходила. І він не встиг нічого сказати. Костик ще помахав йому у вікно — як будь-якому незнайомцю.

Дзвінок був через два дні.

— Чому ти не сказала?

Вона дивилась на дахи й листя, що падало.

— А чи треба було?

— Це мій син! Я мав право знати.

— Мав. Але ти пішов. Я не хотіла примушувати.

— Якби знав — не пішов би!

— Саме тому й не сказала.

— Ти вирішила за нас обох.

— Так. Бо хтось мав. Я не збиралася благати тебе залишитись.

Довга пауза.

— Я хочу бачити сина.

— Навіщо? У тебе своє життя.

— Ми з Олею розлучаємось…

«О, запасний варіант повернувся», — подумала вона.

— Мені шкода. Але це нічого не міняє.

— Хлопчику потрібен батько.

— А ти потрібен був мені, коли я носила його?

— Я ж не знав!

— Але знав, де я. І що номер мій той самий. Жодного разу не згадав, що я існую.

Тиша.

— Я все зіпсував, так?

Марина зітхнула.

— Питання не в тому, що ти зламав. А що я змогла збудувати. Без тебе. У нас із Костиком є наш світ. І я не впевнена, що хочу впустити в нього когось ще.

— Ти мене ніколи не пробачиш…