Ліза закотила очі й відкрила холодильник, витягнувши звідти пляшку вина

— Ого, а ти хто? — пролунав низький чоловічий голос зі спальні, коли Марина відчинила двері власної квартири.

— Взагалі-то це моє запитання, — відповіла вона, завмерши на порозі. — Що ви робите в моїй спальні?

У дверному прорізі з’явилася блондинка з довгим волоссям, недбало накинувши на себе шовковий халат. Макіяж і пихата посмішка натякали, що гостя почувалась як удома.

— А-а-а, то це ти Марина! Нарешті познайомимось ближче. Мішко стільки про тебе розповідав, — протягнула блондинка, спираючись на одвірок. — Я Ліза, сестра твого чоловіка.

Після виснажливого робочого дня, двогодинної наради й заторів на дорогах, вона мріяла лише про гарячу ванну і власне ліжко. Натомість у її домі зручно влаштувалась невістка.

— Михайло — мій наречений, а не чоловік, — поправила Марина, ставлячи сумку на підлогу. — І я не пам’ятаю, щоб ми домовлялись про твій візит.

З-за плеча блондинки визирнув молодий чоловік із розкуйовдженим волоссям, явно збентежений ситуацією.

— Привіт, я Денис, — махнув він рукою. — Ми з Лізою…

— Ми з Денисом приїхали у відпустку, — перебила його блондинка. — Брат сказав, що ми можемо зупинитись у вас на тиждень. Ти ж не проти?

Марина зняла туфлі й пішла на кухню, намагаючись не показувати, як її дратує ця ситуація. Весняне світло заливало приміщення, відбиваючись від білих шафок і хромованої техніки. Ще зранку тут було чисто, тепер же раковина була повна немитого посуду, а на столі стояли відкриті упаковки з доставки їжі.

— Цікаво, коли Міша встиг це сказати? Ми сьогодні зранку говорили, і він ні словом не обмовився про гостей.

Ліза закотила очі й відкрила холодильник, витягнувши звідти пляшку вина.

— Боже, яка ти серйозна! Міша дав мені ключі ще місяць тому, коли ми з Денисом вирішили приїхати. Я думала, ви це обговорили, а якщо ні — то й байдуже.

Останнє слово було сказано з насмішкою. Михайло, з яким вони зустрічались майже два роки й пів року жили разом у її квартирі, навіть не вважав за потрібне повідомити, що роздає ключі членам своєї родини.

— Ні, ми цього не обговорювали, — відповіла Марина, наливаючи собі води. — І в мене є питання: чому ви в нашій спальні, а не в гостьовій кімнаті?

Денис закашлявся й вийшов з кухні, явно відчуваючи напругу. Ліза ж тільки знизала плечима.

— Гостьова така маленька, а у вашій спальні ліжко королівського розміру. Міша сказав, що ви кілька днів поживете в гостьовій, у вас же там диван розкладається.

Спогади про знайомство з родиною Михайла накотили неприємною хвилею. Вечір у дорогому ресторані, куди мати Міші прийшла у сукні з цінником, що перевищував місячну зарплату Марини. Сестра з презирливою посмішкою розглядала її вбрання. Розмови крутилися довкола сімейного бізнесу, який от-от мав перейти до Михайла.

— То ти працюєш у якійсь газеті? — запитала тоді мати, навіть не запам’ятавши назви видавництва, де Марина обіймала посаду старшого редактора.

— Цікаво, що ти знайшов у простій журналістці, братику? — хихотіла тоді Ліза.

Михайло лише посміхався, не помічаючи, як палають щоки його обраниці.

Марина похитала головою, повертаючись до реальності. Ліза розглядала свій манікюр, явно не зважаючи на почуття господині дому.

— Мені шкода тебе розчаровувати, але це моя квартира, моя спальня і моє ліжко, — твердо сказала Марина. — Михайло живе тут за моїм запрошенням. І я не давала згоди на те, щоб ви спали в нашій спальні.

Очі блондинки звузились.

— Не розумію, чому ти так різко реагуєш. Міша сказав…

— Мені байдуже, що сказав Міша. Це моя квартира, і тут діють мої правила.

Напруга зростала з кожною секундою. Ліза стиснула губи, а потім раптом розсміялася.

— Ясно, значить, чутки правдиві. Мама казала, що ти тримаєш Мішу на короткому повідку. Тепер я бачу, що це правда.

Марина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись.

— Послухай, я втомлена і голодна. Ви можете залишитись у гостьовій кімнаті, якщо вам справді нема де переночувати, але лише на одну ніч. А ось нашу спальню доведеться звільнити.

Ліза фиркнула й пішла з кухні.

— Почекаємо на Мішу. Впевнена, він пояснить тобі, як некрасиво мені диктувати умови.

Коли вона пішла, Марина опустилась на стілець. Думки плутались, втома змішувалась із гнівом. Вона оплачувала цю квартиру, куплену ще до знайомства з Михайлом. Наречений переїхав до неї лише шість місяців тому, наполягаючи, що немає сенсу знімати житло, якщо в неї вже є своє. Марина тоді була така щаслива, що погодилась, не задумуючись.

До таких сюрпризів вона була не готова.

Зі спальні долинали голоси й сміх. Денис щось захоплено розповідав, а Ліза періодично вигукувала від захвату. Невже вони справді думають, що можуть просто забрати її спальню? І чому Михайло дав сестрі ключі, нічого не сказавши?

Марина виглянула у вікно. Вхідні двері клацнули, і в передпокої пролунали знайомі кроки. Михайло повернувся.

— Маринко, ти вже вдома? — пролунав голос нареченого з коридору.

Марина не відповіла, прислухаючись. Зі спальні вискочила Ліза й кинулась брату назустріч.

— Мішенька! — пискнула вона, обіймаючи його. — А твоя наречена хоче виселити нас зі спальні!

Михайло з’явився на порозі кухні, тримаючи сестру за плечі. Він виглядав трохи розгубленим.

— Маринко, що трапилось? — спитав він, переводячи погляд із сестри на наречену.

Ліза не дала їй відповісти:

— Уявляєш, я їй сказала, що ми з Денисом зупинимось у вас, як ти й обіцяв, а вона влаштувала істерику! Каже, що це її квартира і її правила.

Марина повільно підвелася зі стільця.

— Чому ти дав сестрі ключі від моєї квартири? — спокійно запитала вона.

— Нашої квартири, Марино. Я ж тут живу, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. За моїм запрошенням. Але це не дає тобі права роздавати ключі без мого дозволу.

Ліза закотила очі й прошепотіла щось на кшталт «почалося», відступаючи вбік. Михайло підійшов ближче до Марини.

— Давай поговоримо наодинці, — запропонував він, киваючи в бік балкона.

Через скляні двері балкона відкривався краєвид на вечірнє місто. Вогні запалювались один за одним, створюючи ілюзію зоряного неба під ногами. Михайло зачинив двері й повернувся до Марини.

— Що з тобою сьогодні? Це ж моя сестра, — почав він докірливо. — Я пообіцяв, що вони з Денисом можуть зупинитись у нас. У них відпустка, вони хочуть зекономити на готелі.

— І тому вони вирішили зайняти нашу спальню? Не гостьову кімнату, а нашу особисту спальню?

Михайло махнув рукою.

— Яка різниця? Там ліжко більше. Ми можемо кілька днів поспати в гостьовій.

— Річ не в ліжку. Річ у тім, що ти віддав ключі від моєї квартири без мого відома. І тепер я приходжу додому й бачу чужих людей у себе у квартирі.

— Денис не чужий! Це хлопець Лізи, вони вже пів року разом.

— Я його бачу вперше в житті! — вигукнула Марина. — І твою сестру я теж ледь знаю. Ми бачилися один раз, і вона не справила на мене хорошого враження.

Михайло насупився.

— Тобто ти одразу зненавиділа мою сім’ю, так? Спочатку маму, тепер сестру.

— Якраз навпаки, це твоя мама і сестра одразу зненавиділи мене, — парирувала Марина.

З квартири долинав голос Лізи, яка говорила телефоном. Навіть крізь зачинені балконні двері було чути її збуджений тон:

— Мам, ти не повіриш! Ця вискочка намагається нас вигнати! Так, уявляєш? Міша зараз їй мозки вправить. Побачимо, хто кого…

Михайло удав, що не чує.

— Мариш, давай будемо розумними. Це ж тільки на тиждень. Моя сестра — близька мені людина, і я хочу, щоб вона почувалась як удома.

— Але це не її дім! — не витримала Марина. — І не твій, до речі, теж!

Ці слова змусили Михайла відступити на крок. Його обличчя потемніло.

— Ось як. Значить, я тут на пташиних правах? Дякую, що пояснила.

— Я не це мала на увазі, — зітхнула Марина. — Просто… ти мав обговорити це зі мною. Ми ж пара, ми маємо приймати такі рішення разом.

З квартири долинув сміх Лізи й Дениса. Здавалося, їх зовсім не хвилює конфлікт, який розгорявся через них.

— Знаєш що, — сказав Михайло, хапаючись за ручку балконних дверей, — я думав, ти добріша. Моя сестра приїхала всього на тиждень, а ти влаштовуєш сцени. Якщо ми збираємося одружитися, тобі доведеться з цим змиритися.

З цими словами він повернувся у квартиру, залишивши Марину одну на балконі. Крізь скло вона бачила, як він підійшов до сестри, обійняв її та щось сказав Денису, від чого той розсміявся й поплескав його по плечу.

Марина стояла, спостерігаючи за цією сценою, і відчувала, як усередині зростає крижана порожнеча. Недавні сумніви щодо їхніх стосунків повернулися з новою силою. Михайло завжди ставив інтереси своєї родини вище її почуттів. Він ніколи її не захищав, коли мати чи сестра пускали отруйні зауваження. Він просто усміхався і казав: «Не зважай, вони просто так жартують». Але це не були жарти.

Марина вийшла з балкона. У вітальні Михайло, Ліза і Денис зручно влаштувались на дивані, захоплено розмовляючи, ніби її взагалі не було поруч. Ліза закинула ноги на журнальний столик — той самий, який Марина обирала кілька місяців тому.

— Ой, Маринко, — награно усміхнулась Ліза, помітивши її, — ми тут вирішили замовити піцу. Ти яку будеш?

Михайло навіть не підвів очей, продовжуючи щось показувати Денису на телефоні.

У цей момент щось обірвалось усередині Марини. Два роки стосунків промайнули перед очима: як вона підтримувала його, коли в нього були проблеми на роботі; як відмовилась від підвищення, щоб не зачепити його самолюбство; як терпіла насмішки його родини, сподіваючись, що колись вони її приймуть.

— Геть із моєї квартири! — тихо, але твердо сказала вона.

Усі троє підвели на неї здивовані погляди.

— Що?! — перепитав Михайло.

— Я сказала — геть із моєї квартири! Всі троє.

Ліза розсміялась і повернулась до брата:

— Мішко, угамуй свою істеричку.

Але Марина вже прямувала до спальні. Вона схопила валізу Лізи й, не зважаючи на вміст, потягла його до вхідних дверей. Сукні, косметика, туфлі — все полетіло слідом.

— Ти що твориш?! — закричала Ліза, кидаючись до своїх речей.

Марина не слухала. Вона відчинила двері й виштовхнула валізу на сходовий майданчик. Слідом полетіли інші речі.

— Ти з глузду з’їхала!!! — Михайло підскочив з дивана. — Негайно припини!

— Ні, це ти з глузду з’їхав, якщо думаєш, що можеш дозволяти своїй сестрі принижувати мене в моєму власному домі, — відповіла Марина, повертаючись до кімнати.

Вона схопила спортивну сумку Дениса й відправила її слідом за речами Лізи.

— А тепер твоя черга, — сказала вона Михайлу, дивлячись йому прямо в очі.

— Маринко, давай заспокоїмося, — почав він благальним тоном. — Ти просто втомилась, завтра все обговоримо.

— Немає що обговорювати. Я все зрозуміла. Для тебе моя думка нічого не важить. Якщо вже зараз ти мене так принижуєш, то далі буде тільки гірше.

Вона зайшла до їхньої спальні й почала збирати його речі. Сорочки, штани, годинники — усе опинилося на сходовому майданчику.

— Ти божевільна! — кричала Ліза, намагаючись зібрати свої розкидані речі. — Міша, скажи їй щось!

Але Михайло стояв ошелешений, спостерігаючи, як руйнується його майбутнє.

— Ти не можеш просто так мене вигнати, — нарешті сказав він. — Ми ж збиралися одружитись.

— Слава Богу, що не встигли, — відповіла Марина, викидаючи останню стопку його сорочок. — Я заслуговую на людину, а не на худобу. А ти… ти можеш жити зі своєю сестрою.

Вона грюкнула дверима прямо перед їхніми обличчями й повернула ключ у замку. За дверима пролунали крики й лайка, але Марина їх уже не слухала.

Через пів години, коли голоси за дверима стихли, вона дістала телефон і замовила собі вечерю з улюбленого ресторану. Голос нагадав про себе, а настрій несподівано покращився.

Коли пролунав дзвінок у двері, Марина подивилась у вічко й побачила кур’єра. Відкриваючи двері, вона помітила, що на сходах стояли Михайло й Ліза, спостерігаючи за нею з ненавистю. Вони явно чекали, що вона передумає й впустить їх назад.

Марина спокійно прийняла пакети з їжею, подякувала кур’єру й, не удостоївши колишнього нареченого навіть поглядом, зачинила двері.

Розклавши на столі контейнери з улюбленими стравами, вона увімкнула телевізор і знайшла давно відкладений фільм. Зробивши перший ковток вина, Марина зрозуміла, що відчуває не сум, а свободу.

«Яка дивина», — подумала вона, насолоджуючись чудовим ризотто, — «втратити стосунки й знайти себе в один і той самий день».

За вікном запалювались зорі, а у квартирі запанував справжній спокій. Марина усміхнулася своєму відображенню в склі вікна й підняла келих, ніби виголошуючи тост:

— За себе.

«У коханні найважливіше — повага. Без неї навіть найсильніша пристрасть — лише миттєве захоплення». — Оноре де Бальзак