– Вона не пані, вона – моя дружина. І ти ж хотіла, щоб я був щасливий

– А чого я маю її любити, вона мені що, дочка рідна? Ти вибрав, тобі і жити, – сухо відповіла Ганна сину, коли той запитав маму, чого вона так ставиться до його нареченої, вже практично за пʼять хвилин дружини, бо ж у них з Мариною весілля за кілька днів.

Жити після весілля молодята мали разом з мамою, тому Артем і хотів налагодити стосунки. Та знаючи характер своєї мами розумів, що просто не буде. Розуміла це і Марина, бо поки вона зустрічалася з Артемом, то вже встигла розгледіти і свекруху.

Виходила дівчина заміж із легким трепетом. І не лише тому, що кохала Артема до нестями. Найбільше її непокоїла його мама – Ганна Степанівна. Жінка поважна, вдова, авторитетна у селі, з гострим словечком.

Ще до весілля Артем зауважив:

– Мама в мене непроста. Але якщо відчує щирість – відтане.

– А якщо ні? – злякано спитала Марина.

– Вона добра в душі. Просто не відразу показує.

Переїхали молодята в дім Ганни. Свекруха не шкодувала для невістки зауважень.

– Не так ти борщ вариш, – кинула Ганна, заглянувши в каструлю. – Буряк треба спочатку підсмажити на сковорідці, а потім вже кидати в каструлю.

– У нас трохи інакше готують, але я можу робити так, як ви кажете, якщо хочете, – молода невістка не мала наміру сперечатися з свекрухою.

– Та вже вари, як знаєш. Артем усе одно хвалитиме.

Марина відчула, як пече в горлі. Але стрималась. Усміхнулась.

Із кожним днем усе більше здавалося, що вона – гість у цьому домі.

– Маринко, я рушники прала, але ти якось неакуратно складала. Підправ.

– Добре, Ганно Степанівно, зараз.

– І не треба “Ганно Степанівно”, я тобі не чужа. Кажи “мамо”.

– Добре… мамо.

Але в її голосі ще не було тепла.

Одного разу в суботу до них приїхала мати Марини – Галина Іванівна.

– Доброго дня, – чемно привіталась вона.

– День добрий, – сухо відповіла Ганна Степанівна, – ви б хоч заздалегідь попередили. У мене свої плани.

– Та я на годинку, лиш з дочкою побачитися, – спробувала виправдатися сваха.

Марина ніяковіла. Потім чула, як свекруха бурчить Артему:

– Твоя теща – як буря. Налетіла. У мене город, сапати треба, а не чаювати.

– Мамо, ну чого ти? Галина Іванівна навіть у нас ночувати не залишилися, приїхала в наш район по справах, то як вона до дочки могла не зайти?

– Артеме, я не можу більше… – Марина стиха плакала вночі. – Мене тут сприймають як зайву. Я стараюсь, а твоя мама тільки критикує.– Потерпи. Я з мамою поговорю.– Тільки не сваріться, прошу…Наступного дня, на кухні, між Артемом і мамою відбулася ще одна розмова:

– Мамо, Марина старається. Їй непросто.

– А мені просто, чи що? Виховала тебе сама, хату цю берегла. А тепер вона тут пані?

– Вона не пані, вона – моя дружина. І ти ж хотіла, щоб я був щасливий.

– Хотіла…

І в її очах майнуло щось інше – втома? Сум?

Тиждень потому Марина зранку поралася на городі. Ганна Степанівна вийшла, подивилась.

– Чого ти в ті малини влізла? Там комарі.

– Та треба ж виполоти…

– І без тебе виполю. Йди в хату, каву зварю.

Марина здивовано глянула: «Каву?..»

За п’ять хвилин сиділи за столом. Тиша. Потім свекруха сказала:

– Я тебе не ображаю навмисне, Маринко. Просто… важко пускати когось у своє життя. Усе життя – сама. А тут ти. Така інша.

– Я не хочу вас замінити. Хочу… бути поряд. І щоб ви були поруч.

Свекруха зітхнула.

– Ну добре… Дай руку.

Марина простягла. Тепла, натруджена рука накрила її.

– У мене характер, як буряк – грубий, але солодкий усередині. Потерпиш?

– Потерплю, мамо.

Минали місяці. Взаємини ставали теплішими. Разом сіяли город, разом варили варення. Артем жартував:

– У мене вдома дві господині, але мирна коаліція.

Коли Марина зрозуміла, що чекає дитину, першою дізналася Ганна Степанівна.

– А ти певна? — спитала й одразу обійняла невістку. – Господи, дякую…

І вперше поцілувала її в лоба.

На восьмому місяці Марину поклали в лікарню. Ганна Степанівна сиділа в селі, пекла хліб і шила маленькі сорочечки.

– Якщо буде хлопець, то такий, як Артем. А може, дівчинка – то зовсім інше щастя… – бурмотіла собі.

Коли Марина народила доньку, свекруха принесла в лікарню букет з півоній і вишиту серветку.

– Для моєї онучки і для моєї дівчинки. Обох люблю.

Марина розплакалась.

– Мамо… ви найкраща.

– І ти в мене найрідніша. Тепер ми – одна сімʼя, бо маємо завдання – разом виростити цю маленьку крихітку.

Через рік, на іменини Ганни Степанівни, Марина запросила свою маму й усіх сусідів.

– Що, знову твоя мама? – підморгнула свекруха.

– Тепер – ваша сваха і по сумісництву теж бабуся. Ви з нею однакові – обидві сильні і обидві дуже хороші.

– Ну… ти вже загнула, – засміялась Ганна Степанівна. – Але мені приємно.

Вони сиділи за столом, онука бігала довкола, всі сміялися й згадували перші дні після весілля.

– А пам’ятаєш, як я сказала, що твій борщ – не такий? – спитала свекруха.

– А я думала, що втечу з дому! – відповіла Марина.

І обоє засміялись. Бо хіба важливо, як варити борщ? Головне, щоб він усім смакував, а смакує краще, коли в мирі і злагоді.

Стосунки між свекрухою та невісткою не завжди легкі з початку.

Але якщо в обох серцях є щирість, бажання зрозуміти і трохи терпіння – навіть чужі люди можуть стати рідними. Бо любов з’являється не здразу, але вона виростає. Як пшениця з доброго зерна.