— Ну що, все, що треба, купили? — запитала Оксана

Що Богдан одружений, спершу не знала, але потім він і сам не став цього ховати, коли зрозумів, що дівчина до нього прив’язалась. Але жодного докору Оксана Богданові не висловила. Навпаки, лише себе лаяла за ці стосунки та за свою слабкість. Вона почувалася неповноцінною, бо не знайшла собі належного чоловіка вчасно, а час ішов. Хоча, якщо придивитись — дівчина була непогана: не красуня, але миловидна, трохи повненька, що, мабуть, додавало їй віку. Стосунки з Богданом нікуди не вели. Залишатись у ролі коханки Оксані не хотілося, але й кинути його вона не могла. Було страшно залишитись самій.

Одного дня до неї завітав двоюрідний брат Ігор. Був у місті проїздом у відрядження. Забіг до сестри на кілька годин — давно не бачились. Обідали на кухні, балакали, як у дитинстві, про те й про се, про життя теперішнє. Розповіла Оксана братові про своє кохання. Розказала все, як є, трохи поплакала.

Тут зайшла сусідка, покликала Оксану до себе — оцінити покупки. Вона відлучилась на півгодини. А саме тоді дзвінок у двері. Ігор пішов відчиняти, думав, що сестра повернулась — адже двері не зачиняли… На порозі стояв Богдан. Брат одразу зрозумів, що це Оксанин коханець. Богдан зніяковів, побачивши в Оксани здоровенного чоловіка у спортивках і футболці, що жував бутерброд з ковбасою.

— Оксана вдома? — не знайшовся ні про що запитати Богдан.
— Оксана у ванній, — одразу здогадався Ігор.
— Вибачте, а ви їй хто доводитесь? — не міг очуматися Богдан.

— А я її чоловік. Цивільний. Поки що… А ви з якою метою питаєте? — Ігор підступив ближче і схопив Богдана за комір. — Чи не ти той одружений фатюк, про якого мені Оксана розповідала? Слухай сюди. Якщо ще раз тебе тут побачу, то зі сходів зіпхну, зрозумів?

Богдан, вирвавшись із братових рук, помчав униз.
Незабаром повернулась Оксана. Ігор розповів їй про візит «друга».
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — заплакала Оксана. — Він більше не повернеться.
Вона сіла на диван і сховала обличчя в долоні.

— Так, не повернеться, і це добре. Годі сльози лити. У мене для тебе є чудовий чоловік. У нашому селищі вдівець. Жінки після смерті дружини йому проходу не дають, а він поки що всіх відганяє. Ніби ще хоче побути сам. Ось що. Після відрядження я знову до тебе заїду, будь готова. Поедемо до селища разом. Познайомлю вас.

— Як так? — здивувалась Оксана. — Ні, Ігор, я так не можу. Невідомий чоловік. І чого це раптом я приїду… Соромно. Ні.

— Соромно — з чужим чоловіком спати, а не з вільним познайомитись. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. ПоЇдемо, кажу тобі, адже у Люби моЄЇ скоро день народження.

Через кілька днів Оксана з Ігорем вже були в селищі. Дружина Ігоря, Люба, накрила стіл у садку біля лазні. На сімейне свято прийшли сусіди, друзі й товариш Ігоря — вдівець Олесь. Сусіди вже давно знали Оксану, а з Олесем вона бачилась уперше.

Після щирих посиденьок Оксана повернулась до міста. Сама собі подумала, що Олесь був дуже тихий, скромний. «Напевно, ще переживає за дружину. Бідний чоловік. Мало таких сердечних», — подумала вона.

Через тиждень, у вихідні, у двері подзвонили. Оксана нікого не чекала. Вона відчинила й аж зніміла: на порозі стояв Олесь із пакетом у руках.
— Дозвольте, Оксано, я тут проїздом. На ринок і по магазинах був. Адже ми ж знайомі, думаю, завітаю, — сказав Олесь, соромлячись.

Оксана запросила увійти. Здивування не минало, але вона запропонувала чай, починаючи здогадуватись, що його візит — не випадковість.
— Ну що, все, що треба, купили? — запитала Оксана.
— Так, покупки в авто. А це вам. — Олесь дістав із пакета невеликий букет тюльпанів і простягнув дівчині.

Вона взяла квіти, а очі їй засяяли. Сіли пити чай на кухні, базікаючи про погоду та ціни на ринку. Нарешті, коли чай добіг кінця, Олесь подякував і зібрався йти. У передпокої він повільно, ніби вагаючись, одягнув піджак, взув черевики. Потім, уже на порозі, раптом обернувся до Оксани й промовив:
— Якщо зараз піду і не скажу, то не пробачу собі. Оксано, весь тиждень я лише про вас і думав. Чесно. Запали ви в душу. Ледве дочекався вихідних. І ось приїхав. Адрес у Ігоря взяв…

Оксана почервоніла й опустила очі.
— Ми ж так мало знаємо одне одного… — відповіла вона.

— Це нічого, нічого. Головне — я тобі не огидний? А можна на «ти»?.. Розумію, що я не подарунок. Та ще й дочка в мене мала, вісім років. Зараз у бабусі.
Олесь хОлесь обійняв Оксану, і вона відчула, що нарешті знайшла справжнє щастя.