Після похорону Оля лежала, дивилася в одну точку. Тільки довго лежати їй не дали. До кімнати зайшов вітчим

Мамуся, ну чому ти мене тут залишила? Ти ж знала, як мені буде погано з ним.

Оля тихо плакала, сидячи біля могили матері. Вітчим сьогодні поїхав у місто — продавати молоко, яйця та інше, що вродило у них у господарстві. А вродило чимало. Усі в селі вважали, що саме господарство це й занапастило красуню Настю.

Колись була закохана Настя. Хлопець красенем був розумним, добрим. Побратися вони збиралися, а не довелося — згинув у лісі на полюванні. Весною тільки й знайшли те, що залишилося.

А Настя народила. У селі закони особливі — всі її засудили, а батько з хати вигнав, блукати вона з дівчинкою пішла. Ось Григорій їй й дав притулок, дах над головою дав, прізвище своє.

Кажуть, що Гришка давно закоханий у неї був, але відмову отримав. А тут така вдача — Грицько й не розгубився. Люди зітхали. З одного боку, як і молодець Грицько, а з іншого…

Занадто він жадібний був. Швидко збагнув — Настя молода, міцна, відмінна по господарству помічниця.

Оля пам’ятала, як мама з вулиці приходила та падала. А ще пам’ятала, які в мами були руки. Тверді, всі в мозолях загрубілих. На той момент у них було три корови, дві свиноматки, вівці, та й птахи… І великий город.

А потім мама захворіла. Тоді Олі лише 10 років виповнилося. Дівчинка сиділа поруч із нею і плакала, а мама тримала її ручку у своїй і швидко шепотіла:

– Оленько, доню моя. Ти, як тільки паспорт отримаєш, одразу біжи. Біжи до міста, там люди тобі обов’язково допоможуть.

– Матуся, а як же ти?

Оля плакала. Вона дуже хотіла, щоб мама разом із нею втекла. Ось як видужає, так відразу і втечуть. Але мама лише посміхалася і нічого більше не казала.

Після похорону Оля лежала, дивилася в одну точку. Тільки довго лежати їй не дали. До кімнати зайшов вітчим.

— А ти чого розляглася? Скотина не годована, корови не доєні! Ти що, пані? Бач, примостилася. А то як же! Сиротину ніхто ж на вулицю не вижене! Так і знай, жерти не будеш доти, доки не відпрацюєш своє утримання!

Оля повільно встала і пішла надвір. Додому повернулася вже за північ, а вранці Грицько розбудив її, як сонце сходити стало.

— Ось тобі тільки спати! Мати твоя нас покинула, тож давай, замість неї тепер працюватимеш. Збирайся, можеш перекусити швидко і картоплю сапати. Я у місто. Сметанки накопичилося, та п’ять курей забив. Загалом приїду, щоб картопля чиста була! І про худобу не забувай.

Оля провела його ненависним поглядом. Попила чаю і пішла на город. Село тільки починало прокидатися, коли в неї вже було кілька борозен виполото.

– Оля?

Дівчинка розігнулася. Біля паркану стояла сусідка. Дивилася на неї жалісним поглядом.

— Що ти, дитинко, так рано? Чи Гришка, гад, змусив?

— Здрастуйте, тітко Марино… Дядько Гриша сказав прополоти. Він у місто поїхав.

— Виїхав, а господарство своє прокляте на кого? Невже все на тебе?

— Я не ображаюся, тітко Марино. Я живу в нього.

Але Марина вже кричала:

— Федько, Таня, а ну до мене!

З двору з’явилися її діти.

— Ану, давайте дівчинці допоможемо. Хоч кілька годин.

За дві години вони вчотирьох майже закінчили поле.

— Ходімо до нас, хоч нагодуємо тебе. Цей ірод, мабуть, на хлібі та воді тебе тримає. А потім я тобі прибратися допоможу. Зірка у вас з норовом. Раніше нікого, окрім Насті, і не підпускала до себе.

До приїзду Гришки все в Олі було зроблено. Вона сиділа на лавці, відпочивала. Той підкотив на своєму старому «Жигулі», несхвально подивився на неї, але кричати не став. Вирішив спочатку подивитись, що зроблено, а що ні.

Все обійшов, все подивився. Повернувся до неї.

— Ну, дивлюся, тобі роботи мало було. Завтра корівник чистити будеш.
І пішов додому. Оля мало не заплакала. Надвечір вийшла на лаву, трохи ноги тягнучи. Повз Марину йшла.

– Олю, що це з тобою? Знову цей ірод тебе запряг?

У цей момент з’явився і сам господар будинку.

— Ти, Маринко, нічого не розумієш. Я їй дах над головою дав! Виховую, хоч вона мені й чужа. Вдячна потім буде, що дурницями займатись часу не було. А то ось, як мати її, принесе в подолі!

Оля кинулася на нього з кулаками.

– Не смій! Не смій говорити погано про маму!

Гришка дав їй ляпас.

– Ну, ще! Спробуй, помахай крилами! На хліб та воду посаджу!

Марина загородила собою дівчинку.

— Що ж ти коїш, дурень! Ось, постривай! Я в опіку подзвоню!

— А ти б, Марина, носа не у свою справу не пхала! А то я ось голові розповім, як ви вечорами на радгоспних полях траву косите!

— Ну і сволота ж ти, Гришко! Щоб ти задавився своїми грошима! –
Марина плюнула і пішла до хати.

Так і мешкала Оля. Худенька стала, як тростинка. Вчилася, вважай, на двійки та трійки, бо уроки виходило робити тільки вночі, коли всю роботу по дому закінчено.

Коли їй виповнилося п’ятнадцять, викупив їх радгосп якийсь багатій. Ферму відремонтував, заморських корів привіз.

Ох, як жадібно Грицько дивився на цих корів. Високі, червоні, тут на окрузі й не бачили таких. Підійде до їхнього загону і милується. Аж до скрипу в зубах хотілося йому таке.

Якось побачив і господаря. Підійшов. Запитав, чи можна таку корівку купити? Ціна виявилася такою, що Грицько вдавився б, але не дав стільки.

І тоді спала йому думка одна в голову. Чув він, що багаті люди настільки пересичені життям, що вже не знають, як розважитись.

Баби казали, що чоловік цей багатий, а дружини немає. І ось тоді-то прийшла йому ідея, як можна корову таку мати в господарстві.

Все він увечері обдумав, а зранку пішов на прийом.

Володимир Львович дивився на нього з цікавістю. Він потихеньку вивчав мешканців села. Місця тут хороші, і можна було таке виробництво налагодити, що озолотишся.

Тож і хотів знати, з ким працювати доведеться. Про цього чоловіка ніхто жодного доброго слова не сказав. Жадібний, сирота в нього, як рабиня, оре. Дівча зі школи не виганяють тільки тому, що знають, в яких умовах їй жити доводиться.

Але те, що Григорій йому запропонував, вразило його. Він навіть перепитав:

— Я не помиляюся, ти пропонуєш невинність своєї падчерки за таку корову?

– Точно. Невинності її все одно хтось позбавить, то хай краще з користю. Забирай її на одну ніч та й усе.

— А років падчерки скільки?

– 15 вже. Здорова телиця. І вродлива, як мати її.

Хотів було Володимир йому в око дати та вигнати, але зупинив себе. Якщо почав негідник, то тепер угоду зробить. Не з ним, то з іншим.

– Ти йди додому. А я подумаю.

Увечері до Григорія прийшли. Він підписав якийсь папір. Оля розуміла, що йдеться про неї, але про що говорили, не чула. Зрештою, коли люди пішли, Григорій покликав її до кімнати.

— Оля, а ти зроби чайку. Там у холодильнику тортик є, принеси. Що ж ми з тобою стільки років живемо, а жодного разу нормально не посиділи.

Оля дуже злякалася. Раз Григорій так лагідно заговорив, значить щось на думці в нього погане. Вони вже й чай попили. І навіть Гришка про справи у школі спитав, потім він перейшов до головного.

– Сьогодні ночувати підеш до нового фермера.

– Не зрозуміла. Це як?

– А ось так і підеш. Мені за твою невинність корову дають. Все одно з якимось однокласником у кущах безглуздо втратиш.

Оля мало не впала. Сльози покотилися з очей.

– Ні! Не треба…

— Що не треба? Все, пізно. Ну, сама подумай, яка тобі різниця, а тут таку корову дають!

— Але ж я не хочу!

— Досить! Невдячна. Я пів життя на тебе витратив. Мати твоя обдурила. Могла б нормально жити, допомагати по господарству. То ні! І тебе ще на мене лишила! Тож збирайся!

Оля витерла сльози. Ну, гірше, ніж є, вже не може бути. Та й все одно змусить. Просто назад вона вже не повернеться. Хай сам своїх корів доглядає! А вона краще з урвища та в річку!

За годину приїхала машина. Гришка метушився, допомагав їй сісти. Машина рушила і поїхала у бік міста. А Гришка тим часом гладив нову корову-красуню.

Через два тижні село захвилювалося. До хати Гришки прийшли люди. Той вийшов на ґанок.

— Що треба?

– Грицько! Де Оля? Куди ти подів її?

– Вам яка справа? Ідіть у своїх сім’ях розберіться! А в мою не лізьте!

І тут він зустрівся з поглядом сусіда. Чоловік Маринки рідко розмовляв, його й так усі з одного погляду розуміли. Ніхто не хотів, щоб цей громила почав щось пояснювати.

Знали, що довго служив він десь, поранення отримав, а потім переїхав до села з родиною, бо лікарі так порадили.

— Ти, Гришо, відповідай, коли народ питає. Бо народ і розсердитися може.

Гришка злякався.

— А що я? Втекла з новим фермером! Я до чого?

А Марина раптом сказала:

— Втекла, кажеш? А корова червона, звідки в тебе? На подяку дали?

– Купив!

— Купив, кажеш? Та вона коштує стільки, що тобі навіть із твоєю жадібністю не зібрати!

Народ захвилювався. І в цей момент на дорозі з’явився позашляховик нового фермера.

— Зупиняй його! Нехай також відповідає!

Чоловіки кинулися до машини, а Гришка спробував вислизнути з двору. Але ні — Маринка вчепилася, та такий крик зчинила, що навалилася на нього купа баб, та й завалили.

Машину теж зупинили, але фермера в ній не було. Водій, переговоривши з народом, почав дзвонити, а потім повернувся до мужиків:

— Сказав чекати. За пів години приїде.

Дивно. Не повірив ніхто, щоб фермер добровільно до розлючених селян приїхав. Але вирішили почекати, бо вже деякі ферму підпалювати зібралися.

За пів години, і справді, до натовпу під’їхав «Мерседес» і зупинився. З машини вийшов сам Володимир Львович, жінка років сорока та Оля, гарно підстрижена, акуратно одягнена.

Вона подивилася на будинок Гришки зляканими очима, а жінка притиснула її до себе.

Володимир Львович похмуро окинув люд поглядом.

— Ну що, у якого питання?

— Ми знаємо, що Грицько, гад, продав тобі сироту!

– Продав.

Люди розгубилися. Чому він не вивертається? Хтось вигукнув:

— Чи не соромно користуватися сиротою?

Тут Оля не витримала:

— Та годі вам! Володимир Львович врятував мене… А це Ганна Сергіївна, його дружина. Вона мені допомагає у всьому. І… вони мене хочуть удочерити!

Люди розгублено мовчали, а Оля розплакалася, уткнувшись у плече жінки. Володимир відчинив двері, посадив їх у машину.

— Ну що, народ, поговоримо? Дивлюся, цілий мітинг влаштували? Ферму мою спалити вирішили? А де ж ви були раніше? Що ж ви спокійно дивилися, як у вашому селі гад знущається з матері, а потім і з дитини? Що тоді не цікаво було? А тепер чого б не повеселитися? Чого б дурню багатому ферму не спалити?

Люди сором’язливо відводили очі. Наперед виступив чоловік Марини.

— Ти це, Львовичу. Маєш рацію. Соромно мені. Сам не знаю чому так. Звикли, мабуть, моя хата з краю. Ти пробач нам, що подумали на тебе погано. Даремно це ми.

Чоловіки схвально загомоніли.

— А Олю… правда хочеш удочерити?

Володимир втомився, потер перенісся.

– Так. Немає у нас із дружиною дітей. А як ось Олю побачили, вирішили. Куди ми її відпустимо.

І тут почувся голос Гришки:

– Ні! Ми так не домовлялися! Хто у господарстві працюватиме? За одну ніч умовляння було, і так два тижні минуло!

Поруч із Гришком Марина стояла. Обернулася, побачила в однієї з жінок алюмінієвий таз. Вихопила таз, та так хлопнула їм Гришку, тільки гул по селу пішов…

Той звалився, а потім сів на ганку, потилицю потираючи.

А Володимир Львович насупився.

— Ти, Григорію, вгамуй свій запал. До тебе сьогодні з опіки приїдуть розбиратися та з поліцією разом. Дивись, як би в місця позбавлення волі не переїхати тобі скоро. Ненароком.