І все було б добре, як би мій чоловік на цьому спинився

Я у шлюбі вже сім років. Ми з чоловіком так і не стали батьками, лікарі пояснюють це несумісністю по крові. Але я не падала у відчай і не стала шукати когось іншого, адже кохаю свого чоловіка.

Напевно це й було головною помилкою – почуття змусили мене закрити очі навіть на зраду. Моє кохання було настільки сильним, що я прийняла його дитину від іншої жінки. І все це відбувалось тоді, коли я не зважаючи на прогнози медиків, берегла наші стосунки й навіть не замислювалась над тим, щоб знайти іншого чоловіка – того, який подарує мені шанс відчути радість материнства.

Дитина Сергія народилась від жінки, яка не мала рідних, бо виховувалась у дитячому будинку. Коли Оксана дізналась, що вагітна і розповіла моєму чоловікові, він повідомив їй, що не планує йти із сім’ї.

Оксана не пережила важких пологів, а новонародженого малюка віддали його батькові, тобто моєму чоловіку. Сергій прийшов додому з чужим для мене немовлям на руках. Ми оформили Сашка, як нашого спільного сина і я прийняла цю дитину, як рідну.

І все було б добре, як би мій чоловік на цьому спинився. Але він продовжував мені зраджувати. За кілька місяців прийшов і повідомив, що йде від мене до іншої жінки та подає на розлучення. Йому просто набрид дитячий плач щоночі. Сказав, що не готовий до батьківства.

А, що робити мені? Я лишаюсь з чужою дитиною на руках. Але Сергія це не хвилювало..

Ми розлучились. Колишній чоловік ні разу не поцікавився, як ми живемо. Йому було байдуже до мене і до власного сина. Я картала себе за те, що стільки років витратила на безсердечного егоїста. Мало того, що через нього я так і не народила дитину, так ще й змушена самотужки виховувати чуже дитя від жінки, з якою він мені зраджував. Все це вганяло у депресію.

Не знаю, як я витримала такий важкий період, у цьому мені допоміг Сашко. А особливо, один неприємний випадок, який привів мене до тями. Під час вечірнього купання я, занурена у похмурі роздуми, випадково долила у ванночку забагато окропу. Малюк почав сильно плакати й з переляку, я вмить оговталась. Не пробачила б собі, як би завдала йому непоправної шкоди. Зразу зателефонувала у швидку допомогу.

На виклик приїхав лікар. Оглянувши хлопчика, сказав, що все гаразд, він просто злякався. Запевнив, що все буде добре. Але я не могла заспокоїтись і лікар пообіцяв, що навідається до нас наступного дня.

Він дотримав свого слова. Потім Олексій, так його звали, приходив ще кілька разів. Я пригостила його чаєм, ми сиділи, розмовляли й тоді я розказала йому свою історію.

Якось непомітно ми почали спілкуватись щодня. Потім сходили на побачення. А з часом він переїхав до мене жити. Ми так раділи, коли Сашко вперше назвав його татом.

Якось я прокинулась зранку і відчула, що мені зле. Олексія вдома не було, а я, здається, просто втратила свідомість. Не знаю, увесь той ранок як в тумані. Він знайшов мене непритомну і дуже злякався. Викликав швидку допомогу, бо не знав, що й думати.

А виявилось, що я вагітна. Ми з Олексієм скоро станемо батьками. Я вже й забула, що така можливість існувала.

Ніколи не думала, що настільки болюче розставання з колишнім чоловіком, стане лиш сходинкою на шляху до справжнього щастя.