– Вибачте, – сказав Стас гостям. – Сімейні розбирання
– Не смій їх запрошувати! Чуєш? Ні під яким приводом!
– Це ж твій день народження. Тридцять п’ять років – серйозна дата.
– Начхати. Я бачити їх не хочу.
– Стасе, скільки можна? Десять років минуло.
– І ще десять минеться. І двадцять. Вони для мене покійні.
Яна сіла поряд, взяла його руку. Гаряча, напружена. Як завжди, коли мова заходила про батьків.
– Ярослав дзвонив. Запитував, чи можна прийти.
– Ярик – так. Один. Без них.
– Він сказав, що мама плаче. Хоче тебе побачити.
– Нехай плаче. Де вона була, коли мене вигнали з дому? Коли я ночував у друзів по черзі?
Стара історія. Яна знала її напам’ять. Другий курс університету, складна сесія, відрахування. Батько полковник у відставці, людина жорстких принципів. “Ганьбиш сім’ю – забирайся”. І Стас забрався. У нікуди…
– Ти ж видерся. Закінчив інший інститут, роботу знайшов.
– Сам! Без них! А Ярику потім квартиру купили! І машину. Улюбленець!
– Не гнівайся на брата. Він не винний.
– Я не гніваюсь. Але батьків, й на порозі не хочу бачити.
Яна зітхнула. Марна розмова. Як завжди.
Увечері вона мила посуд, думала про своє. Про маму, яку не бачила три роки перед її останнім подихом.
Образилася тоді на її черговий загул, на безпричинні покарання, приниження. Виїхала до іншого міста, номер змінила.
А потім зателефонувала тітка, що матері не стало, – хвороба печінки. Одна була у лікарняній палаті.
Досі ночами сниться мамин голос:
– Яно, пробач мені, – А вона слухавку кидала.
– Що замислилася? – Стас обійняв ззаду.
– Про маму.
– Знов себе гризеш?
– Не можу припинити. Треба було приїхати. Хоча б попрощатися.
– Вона шмагала тебе, Яно! Прогулювала твою стипендію.
– Але ж вона була хвора. Пристрасть до міцного – це хвороба.
– І що? Це виправдання?
– Ні. Але… я ж могла пробачити. А тепер пізно.
Стас розвернув її до себе.
– Не муч себе. Ти зробила те, що могла. Врятувала себе.
– А душу загубила.
– Дурниці. У тебе найсвітліша душа, що я знаю.
Поцілував у скроню, і Яна притулилася до нього. Він не розумів, не знав, як це жити з провиною.
День народження вирішили відзначати вдома. Гостей п’ятнадцять – близькі друзі, колеги, Ярослав із дружиною.
З ранку Яна крутилася на кухні. Салати, гаряче, торт замовили. Стас допомагав – різав овочі, накривав на стіл.
– Ярик точно один прийде? – спитав поміж справою.
– Обіцяв.
– Добре.
До сьомої почали збиратися гості. Ярослав з’явився о пів на восьму. За ним у двері протиснулися двоє.
Батько – сивий, прямий, як палиця, у суворому костюмі. Мати – маленька, у сукні з квіточками, з коробкою в руках.
Стас завмер з пляшкою в руках.
– Що це означає?
– Стасику, синку… – мати зробила крок уперед.
– Я вас не запрошував.
– Ми самі прийшли, – сказав жорстко батько. – Маємо право!
– Жодних прав ви не маєте! Ярославе, якого біса?
– Брате, ну не жени. Вони ж батьки!
– Мені начхати! Забирайтеся!
Гості завмерли. Хтось з келихом, хтось з тарілкою. Настала незграбна тиша.
– Стасе, не треба, – Яна торкнулася його за руку.
– Ні, треба! – Він вирвався. – Десять років ви мене не знали! Весілля моє ігнорували! Внука не визнаєте! А тепер прийшли?
– Ми хотіли привітати, – мати простягла коробку. – З днем народження.
– Засуньте свої вітання..! Мені від вас нічого не треба!
– Станіславе, припини істерику! – гаркнув батько. – Поводься, як чоловік!
– Як ви мене вчили? Вигнати з дому того, хто оступився?
– Ти ганьбив сім’ю!
– Я був студентом! Звичайним студентом, який не склав сесію!
– Через гулянки та дівок!
– І що? Це привід викинути сина надвір?
Мати заплакала. Батько почервонів.
– Ми дали тобі урок!
– Ви зламали мені життя! Якби не Яна, не друзі, де б я був?
– Не перебільшуй! Вижив же!
– Без вас вижив! І проживу!
Ярослав спробував стати між ними.
– Слухайте, заспокойтеся. Гості ж…
– Нехай ідуть! – Стас розвернувся до дверей. Геть! Обидва!
Батько випростався ще більше.
– Що ж. Тепер я точно знаю, що ухвалив правильне рішення. Все наше майно дістанеться Ярославу. Все до копійки! А ти – нуль. Порожнє місце!
– Та мені начхати на ваші гроші!
– Подивимося, як заспіваєш, коли нас не стане.
– Скатертиною дорога!
Батьки пішли. Мати схлипувала, батько йшов, карбуючи крок. Ярослав побіг услід, щось говорив, умовляв.
У кімнаті повисла тиша.
– Вибачте, – сказав Стас гостям. – Сімейні розбирання.
– Та гаразд, буває, – хтось спробував розрядити атмосферу.
Але свято було зіпсоване. Гості швидко розійшлися. Залишився тільки Ярослав – повернувся блідий, засмучений.
– Чого ти їх привів? – стомлено спитав Стас.
– Думав, помиритесь. Мама так просила.
– Хай просить, скільки хоче. Мені однаково.
– Брате, це ж не правильно. Вони вже старі.
– І що? Старість – індульгенція?
– Батько сказав про заповіт серйозно. Тобі нічого не залишить.
– І слава богу. Не потрібні мені їхні подачки!
Ярослав пішов. Яна мовчки прибирала зі столу. Стас сів на диван, уткнувся обличчям у долоні.
– Я правильно зробив?
– Не знаю. Але тебе розумію.
– Вони навіть не перепросили. Прийшли, як ні в чому не бувало.
– Гордість не дозволяє.
– А моя гордість? Мене можна було розтоптати?
Яна сіла поряд, обійняла.
– Не можна. Але іноді… іноді краще пробачити. Поки не пізно.
– Як твоя мама?
– Так.
– Це інше, Яно. Твоя мама була хвора. А мої просто жорстокі люди.
– Можливо. А може просто не вміють любити інакше.
Минуло три роки. Звичайний ранок, Стас збирався працювати. Задзвонив телефон
– Ярослав.
– Брате, тато в лікарні. Інсульт.Усередині щось обірвалося.
– Серйозно?
– Лікарі кажуть… кажуть, може не видертися.
– Зрозуміло.
– Ти приїдеш?
– Не знаю.
– Стас, він батько. Хоч би що було.
Поклав слухавку. Яна дивилася запитливо.
– Батько на межі.
– Їдь.
– Навіщо? Він мене не хоче знати.
– А ти? Ти хочеш, щоб він пішов отак?
Стас мовчав. Згадував дитинство. Батько вчить кататися на велосипеді. Риболовля на озері. Перший клас – величезний портфель і татова рука.
Коли все зламалося? Коли батько із захисника перетворився на тирана?
– Їдь, – повторила Яна. – Потім буде пізно.
Лікарня, запах ліків. Мама сиділа в коридорі – маленька, сива, втрачена. Побачила Стаса – схопилася.
– Стасику! Ти приїхав!
Обійняла. Він стояв, як стовп, не відповідаючи.
– Як тато?
– Погано. Лікарі… лікарі не дають надії.
– Можна до нього?
– Він непритомний. Але, кажуть, чує.
Палата, батько на ліжку – трубки, крапельниці, монітори. Не грізний полковник, а немічний дід.
Стас сів поруч. Взяв суху руку – легка, мов птах.
– Тату, це я. Стас.
Тиша. Лише писк моніторів.
– Я… я хочу сказати. Злився на тебе. Довго сердився. За те, що вигнав. За байдужість. За любов до Ярика, а не до мене.
Рука в його долоні здригнулася. Чи здалося?
– Але, знаєш що? Я тебе вибачаю. Чуєш? Прощаю тебе. За все.
Очі батька розплющилися. Мутні, але дивляться, – впізнав.
– Тату?
Губи ворухнулися. Стас нахилився.
– Про… пробач…
Одне слово. Ледве чутне. Але Стас почув.
– Я пробачив, тату. Все гаразд.
Батько знову заплющив очі. Але тепер обличчя було спокійне.
Стас сидів, тримав його за руку. Говорив – про роботу, про сім’ю, про онука, якого дід так і не побачив.
Батько пішов уночі. Тихо, уві сні. Мама сказала, що він чекав. Чекав на вибачення.
Після похорону Стас з Яною сиділи вдома. Пили чай, мовчали.
– Як ти? – спитала вона.
– Дивно. Думав, зловтішатимуся. А всередині… пусто.
– Ти правильно зробив, що проїхав.
– Знаєш, він сказав “вибач”. Перший раз у житті.
– Гордість зламалася перед іншим світом.
– Так. І моя також.
Яна підвела голову.
– Яно, вибач себе. За маму. Вона б не хотіла, щоб ти мучилася.
– Звідки ти знаєш?
– Бо батьки люблять своїх дітей. Навіть такі, як мій батько. По-своєму, криво, боляче, але люблять. І прощають усе.
Яна заплакала. Стас обійняв її, притиснув до себе.
– Ми обидва недолугі. Трималися за образи, гризли себе. А треба було просто… просто пробачити.
– Тепер знаємо.
– Тепер пізно.
– Для них так. Але ми живі. І можемо жити без цього вантажу.
За вікном йшов сніг. Перший цього року – чистий, білий. Як прощення. Як нова сторінка.
Стас думав про батька. Як вони могли б помиритися раніше. Скільки часу втрачено на агресію.
Але, хоч встиг. Хоча б сказав. Хоч почув. А це вже багато…
Будьте мудрими, вмійте прощати, бо батьки не вічні, і їх не обирають…