Вона так солодко заплющила очі, посміхнулася, що Олеся вразилася
Олеся перша помітила, що з бабусею щось недобре коїться. Двічі на місяць вона приїжджала до неї, щоб помити кахель, зняти чи повісити штори, з’їздити на ринок за м’ясом. У бабусі були хворі ноги, і далі за магазин за вікном вона не ходила.
Олеся любила бабусю і виконувала цей обов’язок якщо не із задоволенням, то хоча б без особливих проблем. Батьки жили в іншому місті, а більше у бабусі нікого і не було – кому ще їй допомагати, як не Олесі?
Єдине, чого вона не виносила, це пиріжки з лівером. Щоразу, коли Олеся їхала на ринок, бабуся просила її купити різні субпродукти, а потім вимочувала все це і варила, поки Олеся мила вікна чи прала штори у ванній кімнаті.
Запах був жахливий, дуже сильно тхнуло! А наступного дня бабуся ще й смажила пиріжки з цим лівером і годувала ними Олесю.
Якщо Олеся відмовлялася залишатися з ночівлею, пиріжки на неї чекали в інший раз. Сперечатись із бабусею було марно, і Олеся придумала єдиний спосіб, як позбутися цієї гидоти – почала брехати бабусі, що весь лівер зник із продажу.
Бабуся зітхала, щоразу просила питати, але робити нічого – замість пиріжків з лівером смажила з картоплею. Їх Олеся любила.
Тож останній рік поїздки до бабусі проходили взагалі без проблем. Але поступово Олеся помітила, що з бабусею щось не те. Схудла, очі згасли, квартира запущена.
– Бабусю, давай вікна помию, он, дивись якісь брудні, – пропонувала Олеся.
– Ой, не треба – нормальні вони.
І так з усім. Востаннє Олеся взагалі здивувалася — плита, що зазвичай сяяла білизною, забризкана, відро для сміття дня три стоїть, не менше… А через тиждень їй зателефонувала сусідка – бабусю відвезли швидкою до лікарні.
Олеся одразу ж поїхала туди, поговорила з лікарем, викликала матір – справа погана, пухлина, треба видаляти, але операцію бабуся може не перенести. Мама плакала, Олеся поки що трималася – не треба бабусі розуміти, що все так погано.
Напередодні операції Олеся сиділа біля ліжка бабусі й розмовляв із нею, не допускаючи навіть думок про те, що щось може піти не так.
– Чого хочеш, бабусю? – запитала вона.
Бабуся мрійливо подивилася в стелю і сказала:
– Хіба що пиріжків з лівером…
Вона так солодко заплющила очі, посміхнулася, що Олеся вразилася.
– Нам мама завжди їх смажила. Як ми їх любили! Рідко, звісно, вони нам перепадали. Пам’ятаю того дня, коли тато повернувся з війни, вона якраз їх приготувала – як відчувала! Він тоді сказав, що нічого смачнішого у своєму житті не куштував… Гарний був день, Олесю, от хоч би на мить повернутися до нього…
Бабуся замовкла, а по її зморшкуватій щоці пробігла самотня сльозинка. Олесю всю обдало спекотним соромом. Вона згадала скільки разів брехала бабусі, що лівер більше не продають. Якби можна було повернутися…
Увечері після лікарні Олеся взяла ключі від бабусиної квартири, дорогою заїхала на ринок і купила лівер. Всю ніч вона вимочувала і варила його, ковтаючи гіркі сльози.
Вранці поставила тісто за бабусиним рецептом, перекрутила все на м’ясорубці, обсмажила з дрібно покришеною цибулею.
Пиріжки вийшли точнісінько, як у бабусі. Ось прокинеться вона після операції, і Олеся привезе їй до лікарні свіжих пиріжків.
Мама обіцяла одразу повідомити, як будуть якісь новини. Телефон лежав на столі перед Олесею і мовчав. Вона простягла руку і взяла один пиріжок із миски, з’їла його.
Потім другий, третій. Здавалося, що бабуся сидить поруч і каже:
– Бери ще, їж, ти така худенька.
Олеся продовжувала двічі на місяць їздити до бабусі. Не кожного разу, але часто вона привозила з собою пиріжки з лівером.
Сідала на лавку, з’їдала пару штук і дякувала бабусі за все, чому вона навчила її в цьому житті, за її доброту та ласку.
Іноді їй здавалося, що вона чує бабусин голос – та розповідала про батька, який втратив на війні ногу, про своє перше кохання, про те, як вони з подружками шукали квітучу папороть на Івана Купала…
Всі ці історії Олеся знала напам’ять, але дуже хотіла хоч на мить повернутися назад і послухати їх знову. Їдучи додому, вона залишала на могилці бабусі пиріжки.