– Бо моїй мамі треба. А ви маєте змогу і допомагаєте, бо це ваш син і ваші внуки
Олені виповнилося шістдесят. Жінка мала невелику, але затишну двокімнатну квартиру в старій частині міста, клумбу біля вікна і пенсію, на яку, хоч і скромно, але можна було жити. Чоловік помер давно, діти виросли. Син Павло жив у місті неподалік, мав дружину Ірину та двох дітей. Донька була в іншому місті.
Одного вечора син несподівано зателефонував:
– Мамо, а може б ти переїхала до нас? Ти ж сама там… І дітям буде добре, і ми разом. Та й квартирку свою здавати будеш – будеш мати додаткові гроші.
Олена не дуже розуміла, що раптом змінилося, але подумала: “Діти кличуть – значить, треба”. Вона зібрала речі, здала квартиру в оренду й приїхала.
Ірина зустріла без особливого тепла, але й не холодно. “Може, вона просто втомлена”, – подумала Олена.
Перші тижні минули швидко. Олена вставала раніше за всіх, готувала сніданок, відводила онуків до школи, прибирала квартиру, прала, варила обід. Увечері допомагала з уроками.
Пенсію отримала – і одразу Павло сказав:
– Мамо, в нас зараз важкі часи… Іпотека, комунальні, школа дітям… Може, ти допоможеш?
Олена, не роздумуючи, віддала гроші. “Для дітей же”, – заспокоювала себе.
Минув місяць, другий… І це стало звичкою: як тільки надходили гроші, вона віддавала їх синові або Ірині. Ірина інколи навіть прямо говорила:
– Олено Іванівно, ви ж не витрачаєте на себе, навіщо вам ті гроші? Ми краще розподілимо.
І все б нічого, якби не дрібні зауваження, які з часом ставали дошкульними.
– Ви забули витерти пил на шафі.
– Чому суп такий рідкий?
– Дітей треба на гуртки водити…
Олена мовчала, стискаючи зуби. “Сім’я ж… Терпи”, – повторювала собі.
Одного разу на дитячому майданчику вона познайомилася з жінкою свого віку. Та розповіла, що живе в дочки, яка постійно дає їй гроші “на витрати”, відправляє на курорти й купує новий одяг. Олена посміхнулася, але всередині щось занило.
А невдовзі вона побачила й свою сваху – матір Ірини. Якось Ірина повела дітей у кафе, запросивши і свою маму. Жінка була у модному пальті, з новою сумкою. Ірина вручила їй конверт:
– Мамо, ось тобі на відпочинок, поїдеш у Трускавець.
Після тієї розмови Олена довго не могла заснути. В голові крутилося: «Як же так? Одній матері і грошей дають, і на відпочинок відправляють… А я тут і нянька, і прибиральниця, і спонсор. А чим я гірша?»
Вона пригадала, як рік тому син подзвонив і сказав лагідно:
– Мамо, ну що ти там сама в тій квартирі? Приїжджай до нас. Будеш з дітьми, допоможеш Ірині, а ми разом житимемо.
Від радості аж сльози на очі навернулися. «Нарешті я їм потрібна», – думала тоді.
Вона навіть квартиру свою не продала, але здала в оренду, щоб гроші віддавати дітям. Щомісяця вся пенсія і та орендна плата летіли в руки сина. Вона не рахувала – навіщо? Це ж для рідних.
Але тепер, почувши про сваху, яка живе «як королева», Олені стало гірко. Одного вечора, коли Ірина повернулася з магазину з повними пакетами, Олена тихенько почала:
– Іринко, а чого ти своїй мамі гроші даєш, а мені ніколи навіть на дрібниці не лишаєш?
Ірина навіть не зупинилася:
– Бо моїй мамі треба. А ви маєте змогу і допомагаєте, бо це ваш син і ваші внуки.
Ті слова різонули по живому. Олена мовчала, але всередині щось надломилося.
Через тиждень вона вирішила діяти. Вранці, коли син пив каву, Олена сіла навпроти:
– Синку, я подумала… Я хочу, щоб моя пенсія йшла на мене. І оренду своєї квартири я більше вам віддавати не буду.
Син нахмурився:
– Мамо, а ти знаєш, як нам важко? У нас кредит, діти в школу, Ірина не працює…
– Знаю. Але я вже зробила для вас багато. Я хочу жити для себе.
Він нічого не відповів, але в його очах з’явилася холодність.
Того ж вечора Ірина заявила:
– Раз ви так вирішили, тоді, мабуть, вам краще пожити у своїй квартирі. Нам тут і так тісно.
Олену наче обухом по голові. Вона не чекала такої швидкої реакції. Але мовчки зібрала речі. Її ніхто не проводжав, ніхто не обійняв.
Повернувшись у свою маленьку, але рідну квартиру, вона вперше за рік відчула спокій. Сіла на свій диван, налила чаю і подумала:
«От і все. Я їм була потрібна лише як гаманець і робочі руки. А тепер у мене є я. І цього вистачить».
Тиждень потому Олена отримала пенсію, заплатила за комуналку, купила собі нову сукню і… путівку в санаторій. Вперше за багато років вона поїхала відпочити сама.
І там, дивлячись на захід сонця, вона зрозуміла просту річ: любов дітей – це не завжди про вдячність. І що найбільший дар, який можна собі зробити у 60 років – це навчитись берегти себе.