Поясни мені чому я маю терпіти твою навіжену матір? – рубанула Інна чоловікові після того, як свекруха вкотре проявила себе із ненайкращої сторони

— З якого приводу свято? — Олексій прийшов із роботи і побачив дружину біля плити. На столі вже стояв гарний салатник з улюбленим «крабовим» салатом, а аромат печених овочів розносився по будинку, зігріваючи та роблячи атмосферу затишною.

— З одного дуже важливого приводу… — Інга зробила інтригуючий вираз обличчя. — Дочекаймося твою матір і сядемо вечеряти.

— Куди вона пішла?

— Не знаю… Бачила її лише вранці. Вона кудись ходила із собакою. А потім привела Жулю та пішла.

— Ясно. Тоді я піду переодягнуся на вечерю, — посміхнувся Олексій і, цмокнувши дружину, пішов у ванну.

У цей момент вхідні двері клацнули і Вероніка Федорівна, його мати, увійшла до будинку.

— Льоша! Іди-но, допоможи мені з сумкою! — гукнула вона. Але син не почув.

— Він у ванній. Доброго вечора… — у передпокій визирнула Інга. Її ледь не збила з ніг Жуля, породистий собака досить великих розмірів. Вона кинулась до господині і почала гавкати та застрибувати на Вероніку Федорівну.

— Тоді ти забирай, неси на кухню пакети, – намагаючись не впасти під натиском собаки, відповіла свекруха.

Інга похитала головою.

— В сенсі? – свекруха не чекала відмови.

— Мені не можна тяжкості піднімати.

— Боже мій! А що це сталося? Я, значить, тягла на третій поверх важкі сумки, а ми такі ніжні, не можемо два метри донести?!

Поки свекруха дивувалася, Жуля вже засунула свій ніс до одного з пакетів.

— Вероніко Федорівно, мені нескладно, звичайно… Але є обставини, про які я розповім трохи згодом.

— Які обставини? — свекруха пильно подивилася на невістку. — Підхопила щось? Так і кажи, прямо… Нема чого крутити! Ось яка… Настрій був добрим весь день, а тобі треба взяти й зіпсувати мені його своїми проблемами… — Вероніка Федорівна, лементуючи, потягла пакети у бік кухні.

Інга побачила логотип магазину товарів для тварин. У пакетах був корм, іграшки, пелюшки, серветки та багато іншого, наче свекруха винесла весь зоомагазин.

— Ви купили так багато собачого корму? Навіщо? – Уточнила Інга.

— У мене також є «обставини». Про які я розповім трохи пізніше, — Вероніка Федорівна багатозначно подивилася на невістку, на собаку, і пішла до своєї кімнати, щоб змінити сукню на халат.

За півгодини сім’я розсілася за накритим столом.

— То що за інтрига у нас? — дивлячись на дружину, спитав Олексій. Але натомість відповіла Вероніка Федорівна.

— А ти вже все чуєш… Гаразд. Хоч і не хотіла вас наперед радувати, але доведеться сказати. Наша Жуля буде мамою. Я прийняла непросте рішення… Звела нашу дівчинку із самцем. І тепер ми чекаємо на щенят!

Вероніка Федорівна щасливо посміхнулася, з любов’ю дивлячись на свою собаку. Та, ніби розуміючи, що про неї розмовляють, підвела голову і подивилася на стіл, чекаючи їстівної «похвали».

— Тримай, люба. Тобі можна, ти ж у нас у положенні, — Вероніка Федорівна взяла з тарілки шматок стегенця і «пригостила» Жулю. Та сіла поряд і проковтнула шматок м’яса, навіть не помітивши його. Залишок вечора сім’я сиділа за столом, слухаючи розповіді свекрухи про те, як добре піде бізнес із продажу цуценят, і гучний скулеж Жулі — так вона випрошувала смакоти з хазяйських тарілок.

— Слухайте, я більше не можу. Голова розболілася! – сказала Інга, сподіваючись, що собаку приструнять.

— У тебе не від собаки вона болить. А від поганих думок. Потрібно формувати позитивне мислення, так, Жулечко? Ти моя гарна, — свекруха воркувала з собакою, а Інга намагалася впоратися з емоціями. Її день, її святкова вечеря були зіпсовані… Зіпсовані якоюсь безглуздою новиною про вагітність… Собаки! Тоді Інга навіть не замислювалася над тим, чому Вероніка Федорівна взагалі зважилася на таке, вона думала лише про те, що інтрига вечора так і залишиться не розкритою…

— Отже, сьогодні святкуємо з нагоди «поповнення в сім’ї»? — задумливо спитав Олексій. Інга відповісти не встигла, і він продовжив: — Мої улюблені жінки за моєю спиною прийняли рішення про «побачення» для нашого Жулі з породистим собакою, а я дізнаюся лише про наслідки?

— Милий, але… – Інга хотіла виправдатися, але була перервана:

— Що Але? Мама, звісно, ​​імпульсивна жінка, а ти, Інго! Від тебе я не чекав заохочення цієї шаленої витівки! Як ви обидві собі уявляєте, розводити цуценят у міській, маленькій квартирі? Таких великих собак тримають у вольєрах за містом!

— Синку, не турбуйся. Я все дізналася. Багато заводчиків чудово справляються і в тісніших приміщеннях. Тож я впевнена, у нас вийде.

— У нас? Ні, Вероніка Федорівно, вибачте, але я в цьому не беру участі! — зрештою подала голос Інга. Зазвичай вона намагалася не сперечатися зі свекрухою, але не цього разу. — Так, можеш не вірити, але я так само, як і ти, не знала про те, що придумала твоя мати!

Інга осудливо подивилася на чоловіка, вийшла з-за столу і пішла до спальні.

— Гаразд, це ми ще побачимо, так, Жулечко? — Вероніка Федорівна продовжила годувати собаку зі столу. — А хто посуд митиме? Чи не панська ця справа?

— Залишіть на столі. Я помию трохи пізніше, – відповіла Інга.

Втім, Олексій не став залишати брудний посуд. Він швидко зібрав зі столу тарілки і, незважаючи на те, що втомився на роботі, вимив і розставив усе по місцях. Вероніка Федорівна тим часом поралася з кормом, якого закупила на кілька місяців уперед.

— Та вже, мамо… могла б краще до чаю щось купити…

— Нехай твоя дружина, яка сидить удома, пече торти.

— Мам, скільки разів тобі казати, Інга — фрілансер. Вона не «сидить» удома, а працює.

Вероніка Федорівна нічого не відповіла. Вона не могла зрозуміти, як можна працювати з дому.

Вранці мати та син вирушили на роботу, а Інга, як завжди сіла за стіл, щоб зайнятися ескізами. У неї замовили проект дитячої, і потрібно було зробити кілька начерків від руки. Їй подобалося працювати саме так: олівцем та аквареллю. Такі ескізи були сповнені «життям» і, як правило, більше подобалися замовникам.

День пройшов непомітно. Коли прийшов чоловік, Інга не стала повторювати минулих помилок, вона просто обійняла його і на запитання:

— Як справи? Що нового, люба?

Відповіла:

— Все чудово, любий. Я вагітна.

Олексій кілька секунд дивився на дружину, а потім підхопив на руки та закрутив.

— Гей, мене хитає!

— Отже, вчорашнє свято не було на честь собаки? — здогадався Олексій.

— Так…

— Я радий, дуже радий!

Свекруха радості від раптової новини не зазнала. Навпаки, здавалося, що вона трохи засмутилася.

— А я розраховувала на допомогу… — пробурмотіла вона. — Втім, вагітність — не хвороба. Допомагатимеш і так.

Початок вагітності пройшов відносно спокійно. Собака поводилася так, як і раніше, просто товстіла і сильно линяла, застилаючи підлогу в квартирі своєю вовною. У Інги ж почався моторошний токсикоз — реакція на запах собачого корму. Годувати Жулю вона не могла.

— У собаки порожня чашка! Не соромно тобі?! Інга! Невже мені треба приходити додому протягом дня і перевіряти її «годівниці» щодо наявності їжі?!

— Я не можу. У мене токсикоз, — невістка навіть не могла подумати про запах сухого корму.

— Ну, що за проблема? Елементарні речі зробити не можеш! Давай ми тебе годувати не будемо весь день, подивимося, як заспіваєш!

— Я її годувала, – виправдалася Інга. — Вона змітає все геть. А ввечері мені було так погано, що я не про собаку думала, а як від туалету відійти!

Свекруха ще довго нагадувала невістці цей інцидент, тому Олексію довелося купити електронну годівницю.

На якийсь час це полегшило долю Інги… Коли було зовсім погано, Інга намагалася не виходити зі спальні, щоб не бачити цей ненависний корм, розставлений по всьому будинку. Більше того, у жінки почалася найсильніша алергія на шерсть.

— Линяння — це тимчасово. Народить і все минеться, — запевняла свекруха.

Коли терпіти стало неможливо, Інга поїхала до рідні, в область, на свіже повітря, а за кілька днів трапилося те, чого так чекала свекруха: Жуля ощенилася.

Олексій тоді повернувся додому і дуже пошкодував, що не поїхав з дружиною… Йому довелося виконувати роль повитухи, ветеринара для Жулі та психолога, що заспокоює матір.

Коли щенята нарешті з’явилися на світ, Вероніка Федорівна була дуже втомленою, але щасливою. А сам Олексій відчув себе обдуреним, коли зрозумів, що задумала мати…

— Які чудові малюки! Десять цуценят! Хто б міг подумати! Ну все, хай Жуля відпочиває. Я піду до себе.

— Почекай, а що, ми не переноситимемо цуценят у твою кімнату?

— Ні. Навіщо? Вона обрала місце, їй подобається у цій спальні.

— Мам, Інга не буде рада…

— Інга у цій квартирі нещодавно живе, а Жуля два роки.

Олексій після робочого дня та стресу від процесу народження цуценят був настільки стомленим, що й сам був готовий лягти в кутку кімнати, на підлозі, поряд із собакою. Тому сперечатися не став.

Вночі він міцно спав і не звернув уваги на те, що неспокійне господарство шаруділо, поскуляло і шуміло. Він намагався абстрагуватися від собачого життя, зосередившись на своєму.

Наступного дня Інга повернулася додому, де на неї чекав сюрприз.

— Вероніка Федорівно, що ви тут робите? — спитала вона, побачивши свекруху в їхній із чоловіком спальні.

— Облагоджую місце для цуценят.

— Тут?! В моїй кімнаті?!

— Вона не твоя. Якщо бути точним, то кімната у моїй квартирі належить Олексію.

— Я проти собак у спальні. Незабаром з’явиться дитина, їй потрібна стерильність! А не шерсть, слини та запах!

— Не забувай, люба, що це моя квартира, ви всі в ній тільки гості.

Свекруха не звернула уваги на доводи невістки, розставляючи ненависний корм просто під ніс собаці, щоб Жулі не треба було відходити від цуценят. Більше того, побачивши Інгу, зазвичай спокійна Жуля почала гарчати, ймовірно, захищаючи потомство.

— Алло, Льоша? Приїдь додому і прибирай собаку. Мало того, що мене нудить від запаху, я боюся за своє життя! — Коли терпець Інги урвався, вона зателефонувала чоловікові.

— Мила, потерпи, будь ласка, до вечора…

— Не можу! Я не можу терпіти! І не хочу це робити! У вас з мамою на тлі вагітності Жулі зник здоровий глузд?! Якщо ти забув – я вагітна! Я твоя дружина! Ношу твою дитину!

— Я пам’ятаю, просто не можу зараз приїхати. В мене нарада.

— У такому разі я поїду.

Інга скинула виклик і… Не змогла зібрати речі, бо Жуля буквально не пустила жінку до спальні. Інзі довелося втекти з порожніми руками. Усі її ескізи і навіть ноутбук залишився біля свекрухи, у будинку, який вона вже півтора роки вважала своїм. Як видно, дарма.

Не знайшовши дружину в будинку, Олексій почав дзвонити тещі. Та підтвердила, що Інга повернулася до неї. Коли недбайливий чоловік приїхав за дружиною, питання було поставлене ультиматумом:

— Я не житиму з твоєю божевільною матір’ю. Так, я люблю тварин, але між здоров’ям дитини та цуценятами я виберу здоров’я дитини, – сухо сказала Інга.

Олексій трохи подумав і вирішив, що дружина має рацію. Він повідомив матері, що вони з дружиною житимуть у тещі. Квартира матері Інги була меншою, ніж квартира свекрухи, але там майбутній мамі було комфортніше жити.

Залишившись без «допомоги», заводчиця-початківець усвідомила, що впоратися самій їй не вдасться. Вона і так взяла відпустку, щоб бути поряд з собакою, але його час був схожий на кінець…

Собаки росли не щодня, а щогодини. Вони повзали по всій квартирі, трощили і гризли все, що потраплялося їм на очі, а головне — уникали гігієнічних пелюшок, воліючи ходити на килим.

— Треба зробити загін, щоб вони не ходили всією квартирою.

— Мамо, треба було раніше думати! Зараз уже пізно… — Олексій побачив, на що перетворилася затишна квартира, і жахнувся.

— Мені настав час виходити на роботу, треба, щоб ти побув із собаками. Домовся про відпустку.

— Я обіцяв, що проведу відпустку із дружиною… Ми вже запланували поїздку до її родичів.

— Значить, скасуй.

— Ні, мамо. Вибач, але відпустку я проведу із дружиною.

Олексій не став сперечатися з матір’ю, просто пішов. Але Вероніка Федорівна розуміла, що справа не терпить зволікань, і взяла на себе роль вершителя доль. Вона зателефонувала невістці і в ультимативній формі сказала, що її син повертається додому.

— Їдь у відпустку одна. Мій син потрібен мені вдома, – заявила свекруха.

— А що думає про це сам Льоша? — стримуючи роздратування, спитала Інга.

— Він не сперечатиметься зі мною, адже я його мати. А матерям треба помагати!

— Ясно. У такому разі я зберу його речі зараз. А відразу і подам на розлучення. Після чого я подам на аліменти, до того ж не лише на дитину, а й на себе, бо офіційно я не працюю. Боюся, що вашому синові доведеться не лише жити з вами, а й за ваш рахунок.

Вероніка Федорівна не відповіла.

— А ще, подумайте про те, що ваші собачки за місяць-півтора стануть здоровенними псами, яких треба годувати, вигулювати і стерилізувати, поки ваш будинок не перетвориться на «ферму». Незабаром вони виселять вас із «вашої квартири» або ви житимете у них у гостях, а не навпаки.

І так, не забудьте, що на старості ваші собаки не принесуть вам склянку води і не поміняють памперс. А онук чи онука не стануть з вами спілкуватися, тому що дізнається про те, як ви виставили їхню вагітну матір за двері, воліючи віддати спальню собакам, яких навіть не можете нормально утримувати! І хто ви після цього? Гарна мати? Чудова свекруха? Добра заводчиця? Ви просто дурна жінка, якщо вважаєте, що від вашої витівки хтось щасливий. Люди, які люблять тварин, не утримують їх у таких умовах, як ви.

Інга вимовилася та скинула виклик.

Вероніка Федорівна довго скаржилася синові на невістку. Але Олексій погодився з дружиною.

— Мамо, давай звернемося до людей які займаються цим професійно, прошу тебе. Ти не впораєшся, собаки ростуть некерованими. Їм треба більше місця… Незабаром сусіди скаржитимуться. Десять цуценят — це не три кошеня… Запах уже в коридорі відчувається!

Після довгих умовлянь, Вероніка Федорівна все ж таки погодилася віддати цуценят у розплідник. Вони вже були досить великі, щоб харчуватися кормом і не залежати від матері. У розпліднику цуценята змогли отримати належний догляд, і невдовзі малюки знайшли нових дбайливих господарів.

Вероніка Федорівна поплакала, пошкодувала, що не зможе заробити на прибутковому бізнесі… І змирилась.

У її будинку довелося робити ремонт, але навіть після цього Інга та Олексій до свекрухи не повернулися. Вони вирішили, що куплять своє житло, а поки що ділили квартиру з тещею, яка тільки мріяла завести собаку чи кота… Але її мрія здійснилася лише з переїздом дочки та зятя.