Тамара з набити сумками приїхала до сина в гості. Двері відчинила невістка Ліда. Побачивши на порозі свекруху, вона зніяковіла! Тамара почала викладати із сумки все що привезла. – Це все домашнє! – гордо сказала вона. Син винувато глянув на дружину. Тамара полізла в кишеню. – А це тобі, Лідочко, подарунок…
Тамара Василівна вийшла з маршрутки з важкими сумками.
Вона оглянула величезну багатоповерхівку перед нею.
Тут жив її син. Десь нагорі його квартира, точніше його дружини, у якої сьогодні день народження.
Літня жінка спеціально приїхала із села, щоб привітати невістку з іменинами.
Її ніхто не запрошував, але вона хотіла зробити сюрприз Лідочці, не пошкодувала грошей на дорогу, набрала дві важкі сумки домашніх смаколиків.
У селі сусід допоміг донести до автобуса, а тут не знала, до кого звернутися.
На автовокзалі ніхто не запропонував їй допомоги і треба було з двома пересадками до сина їхати, а там пішки, як син сказав, хвилин пʼять іти від зупинки.
Але молодь на машині їздить, їм зручно, а Тамара Василівна ледве підняла сумки, зробила кілька кроків і зрозуміла, що не потягне…
Жінка розуміла, що молодь зараз у село не затягнеш, навіть у гості не дуже хочуть, але їй так хотілося побачити своїх дітей.
Невістка для неї тепер як дочка, дружина Василя все ж таки. Син у неї єдиний, пізній…
Як поїхав п’ять років тому на навчання в місто, так і носа особливо не показував у рідному селі. А коли одружився, то і взагалі перестав приїжджати до матері.
Дружина у нього – дочка директора інституту, який за сумісництвом має прибутковий бізнес.
Якось мати запросила Василя з дружиною до неї в гості в село, так син із докором заявив:
-Мамо, ти що? Ліда відпочивати тільки за кордон їздить, а ти її в село! У неї навіть одягу для нашої глушини немає. Не хочу ганьбитися, показувати, де я жив.
-Ну гаразд, – старенька мати хотіла для сина тільки найкращого.
Але все ж в глибині душі, якась образа в неї зʼявилася…
Сумно, звісно. У неї може умови далекі від київських, але ж є й багато хорошого!
Свіжим повітрям можна подихати, продукти зі свого городу і хазяйства є. І взагалі жити у своєму будинку – це краще, ніж у цій міській коробці…
Зараз, звичайно, коли вона стояла перед дорогою новобудовою, де оселилися молоді, вона зрозуміла, що з селом це не йде ні в яке порівняння.
Жив син із дружиною недалеко від центру, майже на останньому поверсі…
Двері відчинила невістка. Побачивши на порозі свекруху, вона розгубилася і навіть, як здалося Тамарі Василівні, побіліла.
-А може, вона й була така завжди… – подумала старенька.
Дівчина, на думку свекрухи, була надто худенька. У квартирі було дуже світло, плюс світле пофарбоване волосся і макіяж непомітний…
Тамара Василівна посміхнулася і не чекаючи, коли Лідочка почне вітатися з нею, сама почала з привітань.
Дівчина розгублено посміхнулася і свекруха підхопивши важкі сумки, зайшла в квартиру.
Вона увійшла у кімнату і почала розгублено озиратися.
Її дуже здивувала квартира невістки. Син їй практично нічого не розповідав, як вони живуть, а тут Тамара Василівна побачила багато незвичайного.
Вікна були на всю стіну, високі стелі – хоч на батуті стрибай, і коли дивишся в ці вікна, то аж дух захоплює від дивовижного виду на місто, ніби в хмарах літаєш…
Старенька так, розкривши рота, і дивилася в це вікно.
-Мамо, ти хоч би попередила! – почула вона голос сина.
Тамара Василівна схаменулась і знову взялася за сумки.
Не любила вона з порожніми руками в гості ходити, завжди брала щось до столу.
У квартирі, крім сина і невістки, було ще пару людей.
Жінка не звернула уваги, як вони усміхалися, дивлячись на неї оцінювально, оглядали її…
І, звичайно ж, Тамара не чула і не бачила, як вони почали сміятися, коли вона вийшла з кімнати…
Тим часом щаслива мати почала викладати із сумки подарунки і домашні смаколики.
-Це все домашнє! – гордо сказала вона до сина з невісткою.
Вона поклала на стіл великий шмат сала і відкрила пакет, щоб показати молодим яке воно хороше і свіже.
Невістка мимоволі прикрила носа рукою…
Але Тамара Василівна цього не помітила.
-Дивись який прошарок! – показувала вона синові. – Найбільший вибирала. Спеціально попросила сусіда до свята свіженького, щоби Лідочці передати.
Лідочка буркнула щось типу – «Дякую, не варто було…», а свекруха далі продовжувала діставати із сумки гостинці.
-У магазині такого не купиш. Яблука зі свого саду, огірки малосольні, – хвалилася вона. – Ну і компот абрикосовий, – вона з любов’ю подивилася на свого сина. – Василько такий любить.
Син винувато глянув на свою дружину. Та явно була не рада такому сюрпризу від його матері, та й він теж відвик від домашніх заготовок…
Вони купували все дороге, в гарних упаковках, щоб одразу на стіл можна було покласти і їсти, а мати непоказних яблук цілу гору притягла…
Ліда точно до таких і не доторкнеться… Та й він, звісно, теж… Не буде ж сам їх наминати?
Мати тим часом порпалася в сумках, викладаючи якісь овочі. Коли весь стіл був заставлений пакетами й банками, вона витерла руки об боки і полізла в кишеню.
-А це тобі, Лідочко, подарунок, – свекруха дістала конверт і простягла його невістці. – Це подарунковий сертифікат.
Лідочка трохи повеселішала, навіть усмішку якусь показала, але коли вона дістала з конверта сертифікат, то ще більше побіліла…
Вона швидко засунула папірець назад і недбало поклала конверт на пакет з овочами.
Це був сертифікат у магазин товарів для дому на тисячу гривень.
А за всім цим спостерігали друзі і тихо хихотіли…
Лідочка злилася через це. Якою свекруха виставляє її перед друзями?
Але, задля пристойності, молода жінка все ж таки запросила Тамару Василівну за стіл.
А там… Делікатеси, яких старенька ніколи в житті не їла… Креветки, устриці, до яких вона, навіть і не знала, з якого боку підійти.
Тамара Василівна не одразу зрозуміла, що їй тут не раді…
Рожеві окуляри в неї спали тільки коли син почав розповідати друзям, що в їхній глушині такого зроду не бачили…
Хтось із гостей, після цього, запропонував жінці не морочитися з устрицями, щоб не звикати до такої гарної їжі…
-Давайте я вам краще бутерброд з ковбаскою зроблю, – запропонувала іменинниця.
І вже через пару хвилин вона простягла свекрусі шматочок хліба, на який абияк було намазано масло і кинуто шматочок ковбаси…
Тамара Василівна в результаті, всього години з дві гостювала у молодих.
Потім вона сказала, що хоче встигнути на автобус, тому вже піде.
Проводив її до дверей тільки син…
-Не такої зустрічі я чекала, синку, – на прощання сказала вона і пішла до ліфта, попросивши його не турбуватися, а залишатися з іменинницею.
Мовляв, Лідочці він більше потрібен…
Синові стало соромно і неприємно, що так сталося.
Святкувати день народження вже було не так весело.
Добре, що Ліда не помітила, як у нього змінився настрій.
А Тамара Василівна сумно попленталася до автобуса, запитуючи перехожих, як їй доїхати до автовокзалу…
Порожні сумки вона забула там у сина, але повертатися вже точно не хотіла – обійдеться і без них.
Хоч і шкода було, звісно – вони міцні, добротні.
Прикро було, що син не заступився за неї ні перед дружиною, ні перед друзями.
Адже вона нічого поганого їм не робила, у їхнє життя не лізе, порад не дає, невістку не критикує, а воно ось як – статус у неї не той!
А стільки грошей на дорогу ж витратила, на подарунки, хотіла порадувати рідних, а їм це не потрібно…
Сама сало собі не купує – заощаджує…
Василю було шкода матір. Він би й хотів перед нею вибачитись і дружину хотілося б поставити на місце, щоб з повагою ставилася до свекрухи, але розумів, що Ліда розсердиться.
Адже в день народження таке от мати зробила і виставила її не в тому світлі перед друзями…
Не хотів чоловік влаштовувати сварку з дружиною, все-таки вона його всім забезпечує.
Не міг він проміняти тепле місце у столиці на село…
Після цього візиту невістка не хотіла спілкуватися зі свекрухою і чоловікові сказала, щоб з матір’ю поменше говорив, інакше всякого сільського від неї набереться.
-Потрібно уникати цього, інакше в пристойній компанії можна втрапити в неприємну ситуацію, – повчально говорила Ліда до Василя.
Тамара Василівна і не нав’язувалась. Сама більше в цю квартиру їхати не хотіла і невістку у себе вдома бачити теж бажання особливого не мала.
Як уявить, що та їй буде притикати, умови ж у неї на порядок гірші, ніж у них там у новобудові…
Поступово взагалі припинилося спілкування із сином.
Кілька місяців від нього жодних звісток Тамара не отримувала.
Тільки сусідка допомогла їй на телефоні встановити програму, зареєструвала десь у соцмережах, і так Тамара Василівна спостерігала за життям свого Василька.
Фото якесь з’явиться – вона й радіє, що з сином все добре…
А якось Тамара Василівна прибирала в хаті, як раптом у двері постукали.
Вона дуже здивувалася – не часто в селі гості в неї зʼявляються. Та ще й без попередження.
Вона відкрила двері і ахнула…
На порозі стояв її Василько… Приїхав таки! Сам…
Тамара зразу подумала, що у нього не все гаразд.
Але син раптом радісно посміхнувся і міцно обійняв матір!
-Мамо! Ти що не рада? – весело запитав він.
Тамара Василівна не розуміла, що відбувається.
-Пішов я від неї, – сказав Василь, коли вони сіли вечеряти на кухні. – Після твого минулого візиту, я ніби іншими очима на це все подивився, та й на Ліду…
Я поставив їй умову – або ти, мамо, приїжджаєш до нас частіше, а ми до тебе з Лідою в село в гості, або ми розлучаємося… Як можна з рідною матірʼю не спілкуватися?!
А вона наговорила всякого… Навіть не хочу розповідати…
Одним словом, вирішив я тут жити! Маю дуже багато планів, мамо!
Тамара Василівна тільки й сплеснула руками… Оце так – син в рідний дім повертається!
І Василь залишився у матері в селі.
Через деякий час він відкрив власну ферму, збудував новий будинок на два поверхи, поряд з маминою старенькою хатиною.
Василь знайшов порядну дівчину, теж місцеву, і невдовзі одружився.
Тамара Василівна плакала від щастя, коли в неї зʼявилися дві гарненькі внучки.
Минуле життя Василя більше не приваблювало. Це все було далеко від щастя.
Адже справжнє щастя – у простих речах…