Цілих 54 роки я жила чужим життям. Але все змінилося, коли я побачила, як щаслива моя донька. Я зрозуміла, що не можу більше так жити і нарешті наважилася розлучитися

Я була слухняною дівчинкою, завжди слухала маму і тата, гарно вчилася, вдома мамі допомагала, нікому кривого слова не казала. З дитинства мене виховували так, щоб я була зручною для всіх. Мама завжди казала: «Не сперечайся, доню, і буде тобі щастя». І я вірила, бо тоді мені здавалося, що дорослі завжди мають рацію. Я звикла стримувати свої емоції, уникати гострих кутів, навіть якщо щось було не до душі.

Коли настала пора йти вчитися, то я пішла не туди, куди хотіла, а туди, куди сказала мама. Я любила цифри і мріяла стати бухгалтером, але мама наполягла на вчителюванні. Вона завжди казала, що ця професія престижна, завжди затребувана і забезпечить мені стабільне життя. Я погодилася і вчилася кілька років в училищі, живучи в гуртожитку.

Мені дуже подобався мій однокласник, Василь. Він був чесним, працьовитим і мав добру вдачу. Коли я приїздила додому, ми з ним зустрічалися потай від мами. Вона нічого про це не знала, бо я була впевнена, що такий жених їй не сподобається. Проте ми обіцяли одне одному чекати:

— Як я сам справлю наше весілля, то тоді твоя мама зм’якне, — запевняв він.

Я вірила йому і з нетерпінням чекала, коли він повернеться з заробітків. Ми домовилися, що після закінчення училища справимо весілля.

Життя в гуртожитку було цікавим. Якось у нас святкували день народження подруги. Вона запросила свого брата, Віталія. Той увесь вечір не відходив від мене, постійно жартував, підливав мені напої. Я не помітила, як опинилася в його компанії, а на ранок він сказав:

— Якщо треба, я скажу твоєму хлопцеві. Ти не хвилюйся, я готовий женитися, — переконував мене Віталій.

— Я тебе бачити більше не хочу! — різко відповіла я, але все змінилося через кілька місяців, коли я відчула себе зле.

Я дізналася, що при надії, а Віталій вирішив, що ми одружимося. Мама була тільки «за»:

— У нього батьки багаті, йому теж щось перепаде. А твій Василь… Чи він взагалі повернеться? От ти чекала вірно, а ось що сталося.

Під тиском рідних і обставин я знову поступилася. Ми з Віталієм одружилися. Наше сімейне життя не було щасливим. Він мав інших, і я це знала, але мирилася. Він завжди повертався додому, до мене й доньки, запевняючи, що любить нас. Я вірила, хоча відчувала, що це лише слова.

Донька виросла і вирішила вступити на юридичний факультет. Віталій був категорично проти, але донька мала характер не мій, а його — наполегливий і безстрашний. Вона досягла свого, вступила туди, куди хотіла, жила так, як хотіла, і вийшла заміж за чоловіка, якого кохала. На її весіллі я плакала від щастя. Я бачила, що моя донька кохана і щаслива. Її життя було таким, про яке я сама лише мріяла.

Через якийсь час вона попросила мене приїхати допомогти їй із дітьми, і я радо погодилася. Її сім’я, її затишний дім — усе це було прикладом того, як треба жити. Там панувала любов, взаєморозуміння й гармонія. Мене охопило відчуття, що я весь час робила щось не так. Чому я не могла колись наважитися на зміни?

Я знала, що Василь одружений і має дітей. Я слідкувала за ним у соціальних мережах. Дивлячись на його фотографії, я уявляла, що то я поруч із ним, а не його дружина.

Коли я повернулася додому, то побачила Віталія, який пахнув чужими парфумами. Він увесь виглядав задоволеним і самовпевненим. Це стало останньою краплею. Я більше не могла терпіти.

— Я йду, — сказала я.

Мама з батьком були здивовані. Вони не розуміли, чому я зважилася на таке.

— Якщо ви будете мені казати, як жити, я зніму квартиру й більше до вас не повернуся, — твердо відповіла я.

Я вирішила почати все з чистого аркуша. Виставила у соцмережі світлину з нашого міста і написала: «Як добре повернутися додому». Несподівано мені написав Василь. Ми почали спілкуватися, і я дізналася, що він теж розійшовся з дружиною.

— Я завжди стежив за тобою, — зізнався він.

Наші зустрічі відродили в мені те, що я давно втратила. Я відчула себе молодою, закоханою, щасливою.

Василь завжди був тим, кого я кохала. Тепер я могла бути поруч із ним і знати, що це взаємно. Ми стали жити разом, і я вперше відчула справжню гармонію в стосунках.

Я шкодую лише про те, що так довго слухалася інших, забуваючи про себе. Життя надто коротке, щоб витрачати його на те, чого ти не хочеш. Тепер я нарешті знаю, що означає жити за покликом серця.