З учебки на війну нас їхало шестеро. Капітан, який приїхав нас забирати, обіцяв, що всі повернуться. На київському вокзалі в очікуванні потяга ми весь час сміялися. Був бойовий настрій. Нарешті – на війну!

З учебки на війну нас їхало шестеро. Капітан, який приїхав нас забирати, обіцяв, що всі повернуться. На київському вокзалі в очікуванні потяга ми весь час сміялися. Був бойовий настрій. Нарешті – на війну!

В Костянтинівці нас зустрів старий “шишарик” і відвіз на ферму на околиці міста. Там нам роздали автомати, розділили на розрахунки по чотири бійця на кожну зенітку і відправили на передову. Нас шістьох, що їхали з учебки, також розділили по різним розрахункам і різним позиціям.

Повідомляє marik.co.ua

Через два місяці, під час бою, не стало Вови – один з нашої шістки.

Я пообіцяв собі, що приїду на його могилу. Але все відкладав. Потім, потім, потім…

Село Бодаки, де його поховали, загубилося між Тернополем та Рівним. Прямого сполучення з ним немає. Добиратися треба потягом, автобусом, попутними автівками та пішки. Я дістався села на світанку. Пахло коров’ячим гівном та вологою травою. По подвір’ях беззубий чолов’яга збирав молоко.

– Не знаю таких. Я тут в зят’ях.

Я обійшов півсела городами, нажахав всіх собак і кур. Сонне село заливалося гавкітом. Потім довго стукав у двері в тишу. Нікого.

Старий прийшов за годину, коли собака на подвір’ї вже спав у моїх ніг.

– Вовку назвали на мою честь.

Він виніс фотокартку онука і домашнє вино.

– Там нема спирту. Пий

Я пив і намагався промовити текст, який готував. Але ні. Старий перебивав.

– На похорон дві тищі прийшло. Уяви!

Я заїдав вино варениками з творогом.

– Ми не знали чи можна відкривати труну. Але відкрили. Рука посічена, нога посічена. Ззаду півголови нема.

Я погано знав Вову. Кілька діалогів в учебці, кілька сигарет, кілька жартів. Короткі обійми перед виїздом на передову.

Я дістав з кишені штанів нагороду – “Козацький хрест”. Місяць тому мені вручив її, як і іншим воєнкорам, командувач операцією об’єднаних сил. Я протягнув нагороду дідові.

– Не можна нагороджувати однаковими відзнаками військових і цивільних. Тому ця нагорода для Вови. Це моя шана і пам’ять. Тепер це його нагорода. Він переміг. Його день перемоги вже настав.

Старий хотів щось заперечити, проте лише глибоко видихнув. Бабця заплакала.

На цвинтарі його могила виділяється поміж інших. Два українських прапори і плита у повний зріст. Він дивиться на мене через плече.

– Привіт, Вова. Я доїхав.