“Ще настануть часи, коли нас будуть сyдити за те, що ми пустили свого сина на Майдан…”

Миколай тримав у руках кулю, якою снайпер на Майдані розстріляв його сина…

Якщо чесно, то я з ним бачуся раз на рік. Ще кілька разів телефоную Миколаю. Пану Миколі. При зустрічі він мене так тепло по–батьківськи обіймає, хоча старший усього на років шість — ​сім, ще й звертається на ви: «О, а ви й далі приїжджаєте… Дякую! Знаєте, я вас уже тепер щоразу виглядаю… І коли сьогодні припізнилися, все одно кажу хлопцям: «Нє, «Волинь» має бути точно…»

Повіфдомляє miysvit.pp.ua, із посиланням на prefiks.co.ua

Коли ж настає перерва між футбольними матчами, ми сідаємо в авто і їдемо з Олики у Залісоче до його Іванка. Так він ніжно називає свого 21–річного сина. Ось уже шостий рік двадцятиоднорічного… Бо їдемо ми на могилу Героя Майдану і Героя України Івана Тарасюка — ​його сина, єдиної дитини. І футбольні матчі присвячені пам’яті його Іванка – ​воротаря № 1 місцевого ФК «Олика».

«…Він тоді вранці подзвонив мені з Майдану і каже: «Тату, вже почалось». Я прошу: синку, не йди під кулі, ну зачекай хоча б із 10 хвилин. А він мені: «А як я дивитимуся в очі хлопцям, які пішли вперед?» Той телефон Іванка тепер уже мій…»

«…Він тоді вранці подзвонив мені з Майдану і каже: «Тату, вже почалось». Я прошу: синку, не йди під кулі, ну зачекай хоча б із 10 хвилин. А він мені: «А як я дивитимуся в очі хлопцям, які пішли вперед?» Той телефон Іванка тепер уже мій…»

Писати ці слова не просто. А як слухати? Слухати, як Миколай (Микола Ігорович Тарасюк) тримав у руках кулю, якою снайпер на Майдані розстріляв його сина…

«Щоразу, коли приходжу сюди до нього, кажу: «Іванку, ти тут на могилках повинен бути єдиним солдатом. Захищати, щоб ніхто з наших хлопців, які зараз на Сході, не потрапив сюди…» Я й сам хотів записатися в АТО. Але син прийшов уві сні і сказав: «Тату, ти маєш охороняти маму…»

І тут я вимовляю йому слова, які вистукують у моїй голові з 2014–го.

Фраза перша: «Ви так красиво писали про Майдан, чому ж не йдете вмирати за Україну, як пішли наші сини, начитавшись вас?..»

Миколай (Микола Ігорович), почувши переказаний мною анонімний дзвінок у редакцію з кінця страшного літа 2014–го, одразу говорить:

– Всі не могли піти. І тут за Україну треба було боротись. Я знаю патріотичну позицію вашої газети.

– Все одно це не виправдання, – ​кажу і відкриваю свою маленьку таємницю Миколаю (Миколі Ігоровичу): – ​Знаєте, я після цих слів пішов і здав кров для солдатів. Цієї осені було вже 24–й раз…

– А вам це не зашкодить – ​у вас же ще малі діти?.. – ​по-батьківськи хвилюється Миколай (Микола Ігорович).

… А за мить вже і з його вуст вистрілюють слова.

Фраза друга: «Ще настануть часи, коли нас будуть судити за те, що ми пустили свого сина на Майдан…»

Це я перед тим запитав, як справи у його дружини – ​пані Ірини, яка знову не прийшла на турнір.

легені. Я ж кричу їм у слухавку: «Робіть щось, ви ж медики!..»

А як голосила Ірина: «Хто ж мене тепер мамою назве?»! Всі дні ридала. Навіть якось Іванко приснився нашим знайомим і попросив: «Скажіть мамі, щоб вона не плакала, бо мені так боляче»… А Ірина на своєму: «Я не можу не плакати». Трохи заспокоїлась, коли поставили пам’ятник сину… Але нікуди не ходить на урочистості після цього. Ще й мені наказує: «Миколо, перестань їздити до Києва на суди по розстрілу Небесної сотні, бо ще настануть часи, коли нас будуть судити за те, що ми пустили свого сина на Майдан»…

«Миколо, перестань їздити до Києва на суди по розстрілу Небесної сотні, бо ще настануть часи, коли нас будуть судити за те, що ми пустили свого сина на Майдан»…

Це було сказано років три тому. Я тоді Миколаю (Миколі Ігоровичу) сказав: «Та ви що?.. Невже можна пробачити цю кров невинно убієнних? Невже можна забути про ці жертви, про це горе?» Повторив Миколай (Микола Ігорович) ці слова і цієї весни. Я відповів приблизно так само. А він на це: «Ідейний натхненник футбольного турніру в Олиці Олег Шахраюк сказав мені, що поки житиме — ​змагання будуть на честь Іванка». А мені більше нічого й не треба, коли пам’ятають друзі про мого сина»…

… З часу тої останньої нашої розмови минуло вже понад пів року. І тепер я вже не був би таким категоричним. Як там каже пан Коломойський: через 5–10 років можна забути про кров? Чужа кров, виявляється, не болить. Пам’ять людська занадто коротка… Тому й до влади в Україні прийшли антимайданівці і вже відверто насміхаються з Героїв і їхніх рідних. Але цього не буде на сторінках «Волині».

… Миколай із Залісочого (Микола Ігорович) скромно мовчить, що і сам активно стає Миколаєм для місцевих футболістів: при першій же нагоді допомагає друзям сина і з м’ячами, і спонсорів шукає на турнір. «Головне, щоб відтягнути їх від барів».

Під час цьогорічного турніру, фінал якого відбувався у Цумані в день другого туру президентських виборів, коли ми з ним завели мову про політику, Микола Ігорович сказав:

«Олександрович, ви знаєте, а наші олицькі хлопці сказали, що будуть голосувати за Зеленського. Але я їм нічого на це не відповів. І ви не кажіть. Вони молоді, хочуть все і одразу, хочуть, щоб були зміни, щоб не їздити на заробітки далеко… Дай Боже. Але я не вірю, що так одразу все зміниться. Тому вранці пішов і проголосував за Порошенка… Хоч не треба було Пороху обіщати, що швидко закінчить війну. Але він таки втримав Україну від Путіна. Він! Разом із добровольцями і волонтерами! Знаєте, коли Порошенко вручив мені Іванкову Зірку Героя, я йшов додому із київської траси пішки. Це із 6 кілометрів. Дійшов до могили і кажу: «Синку, краще б я тебе ці кілометри на руках ніс пораненого, але живого… Навіщо нам ця Зірка Героя?».

Сльози перебивають його мову. Я, щоб не видати свої, опускаю голову, прикушую губу — ​не вдається…

А сьогодні їду в Залісоче до Миколая (Миколаї теж мають отримувати подарунок, хоча найбажаніший для Миколи Ігоровича вже ніхто ніколи в житті не зробить). Їду розповісти фразу, яка знову мене обпекла вогнем, бо стосується нашої газети. Професії журналіста. Промовлена вона днями колезі в одному із сіл Турійського району.

– Нікуди не ходить на заходи моя Іра після того, як не стало нашого Іванка. Я з годину не міг зізнатися дружині, що вже нема сина. Кажуть мені в телефон: загинув, куля влучила в сонну артерію, а потім прошила Фраза третя: «Не буду вас передплачувати, бо ви критикуєте Зеленського і заважаєте йому зробити нам краще життя…»

Отакої! Пливли–пливли в цивілізовану Європу і припливли назад до часів Януковича і його слів: «Всем скептикам не удастся на этом пути поставить нам препятствия. Я верю, что сильных и здоровых людей намного больше, чем этих козлов, которые нам постоянно мешают жить!» Як зазначає сайт cyclowiki.org: «После произнесения фразы в зале раздались бурные, продолжительные аплодисменты, переходящие в овацию».

Напевне, в команді Володимира Зеленського ці слова нашої читачки (з 2020–го — ​екс) також зустріли б бурхливими оплесками. Недарма ж глава Офісу Президента Андрій Богдан говорить, що вони можуть комунікувати із суспільством і без посередництва журналістів. Докомунікувались за пів року майже до комунізму! Епоху бідності закінчили! І якби ще не ті «козли»–журналісти…

Але це мої висновки на сторінках неугодної будь–якій владі «Газети Волинь». Ще трохи — ​і за це можна буде отримати дубинкою по спині, або, якщо «Слуги народу» приймуть новий закон про медіа, — ​і загриміти за грати.

Чи за це віддав життя у 21 рік Іван Тарасюк — ​син Миколая (Миколи Ігоровича) із Залісочого? Що скаже батько Героя? Що скажуть наші читачі?

Чи за це віддав життя у 21 рік Іван Тарасюк — ​син Миколая (Миколи Ігоровича) із Залісочого? Що скаже батько Героя? Що скажуть наші читачі?

P. S. Пишу це запитання, а мобільний сигналізує про повідомлення: колега скидає на вайбер посилання із сайту volyninfa.com.ua на статтю «Лучан закликають здійснити мрії літніх людей з «будинку престарілих», де розповідається про волонтерку Анастасію Рудик, котра привезла до геріатричного пансіонату «скриньку мрій», куди всі мешканці скидали заповнені анкети зі своєю історією та мрією. Таких побажань було 77. Мрія № 52 стосувалася безпосередньо нашої редакції. Цитую: «52. Виписати газету «Волинь» хоча б на квартал, електрочайник».

Люди добрі, та завдяки святому Миколаю на ім’я Віктор Шумський — ​це керівник знаного не тільки на Волині сільськогосподарського приватного підприємства «Рать» Луцького району — ​ось уже кілька років до геріатричного пансіонату надходить по 30 примірників і «Волині», і її доньок – ​«Цікавої газети на вихідні», «Читанки для всіх» і «Так ніхто не кохав».

Доведеться пояснити сьогодні Миколаю (Миколі Ігоровичу), що приїхали не з самого ранку, бо здійснювали мрію нашої читачки Людмили Василівни Бурцевої, яка зараз переживає не найкращі у своєму житті часи. Але має вона тепер не тільки улюблену газету на цілий рік, а й бажаний чайник від улюбленої газети, і чай, і до чаю. Мрії ж мають збуватись не тільки в дитинстві. А й у 70 чи 80 років. Як зараз газеті «Волинь».

Це я натякаю про нашу мрію. Хоча, переконаний, більшість її вже здійснила. А якщо ви ще ні, то маєте кілька днів, щоб побути для нас чудодійним Миколаєм. Давайте 2020–й зустрінемо і проведемо разом!

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор «Газети Волинь».