– Давай не сваритися! Ну, нормально все було! – у голосі Ігора почулися прохальні нотки
– І де ти так довго ходив? – долинув голос дружини, коли Ігор увійшов до будинку.
– Черги в магазині, – відповів Ігор.
– А телефону, значить, не маєш! Міг би подзвонити, щоб ми тут не хвилювалися! – Аліна вийшла до коридору.
– А ви хвилювалися? – запитав Ігор, знімаючи взуття.
– Ось ще! Я хвилюватимуся! – Аліна похитала головою. – Ти дорослий чоловік! Сильний та самостійний! Що з тобою могло статися?
– Тоді чого дзвонити? – знизав плечима Ігор і, взявши пакети, пішов на кухню.
– А раптом ти щось забудеш купити? – Аліна пішла слідом.
– Ти взагалі не знала, що я в магазин збирався, – відповів Ігор.
– Але ж у тебе розуму вистачило туди зайти! Сам же знаєш, що в хаті ні хліба, ні молока нема!
– Знаю, – відповів Ігор, розраховуючи, що розмова на цьому закінчиться.
– А ти купив солі?
Ігор виставив на стіл коробку із сіллю.
– А масло?
Дві пачки вершкового масла лягли поряд із сіллю.
– А соняшникова де?
– Аліна, п’ятилітрова пляшка під столом стоїть! – відповів Ігор. – Що це за допит?
– Перевірка твоєї пильності, – Аліна посміхнулася і пішла до кімнати.
«Поки що пронесло, — подумав він. – Ну, щоб і надалі так було!»
Вечеря чекала на плиті. Їв Ігор на самоті. Аліна після шести дотримувалася чергової дієти, а доньки строго вечеряли о сьомій. Годинник показував половину дев’ятої.
«А колись за стіл завжди разом сідали, – зітхнув Ігор. – Але зараз краще так…»
Найкращим варіантом цього вечора було – посидіти на кухні, доки Аліна не засне.
А потім тихенько лягти біля неї, щоб новий день приніс інший настрій.
– Ігоре! Скільки там можна сидіти? – гукнула Аліна з кімнати.
“Не пощастило …” – Ігор пішов у кімнату, не знаючи, чого чекати.
– Зізнайся, ти мене більше не любиш? – запитала Аліна, ледь Ігор увійшов до кімнати.
– Люблю, – відповів Ігор. – А що?
Даремно він це запитав.
– Ні, нічого! – хмикнула Аліна. – Ти просто зовсім перестав приділяти мені час! Я, звичайно, розумію, що ти працюєш, але й про сім’ю не слід забувати!
– Я пам’ятаю, – промовив Ігор.
– І що ти пам’ятаєш? – поцікавилася Аліна. – А я вже й не пам’ятаю, коли ти востаннє мені квіти дарував!
– Минулого тижня, – тихо відповів Ігор.
– О, Господи! Ти ці чахлі три трояндочки квітами вважаєш? – вигукнула Аліна. – Звичайно, яке кохання, такі й квіти!
– Аліна, ну не треба!
– Що “не треба”? – запитала Аліна.
– Давай не сваритися! Ну, нормально все було! – у голосі Ігора почулися прохальні нотки.
– Що і коли у нас було нормально? І що це за слово, нормально? Ми – сім’я! У нас має бути все добре або чудово! А нормально – це норма? І хто цю норму встановив? Ти? І яка у тебе норма? Ігоре! Ти слухаєш мене чи ні?
А Ігор уже загубився у потоці думок дружини.
– Аліна, пробач мені! Я виправлюсь! Слово честі, я буду хорошим чоловіком!
– Гаразд, – відповіла вона. – Скажи донькам, щоб вкладалися, а я поки що постіль постелю!
Поки Ігор укладав дочок і готувався до сну сам, задумався:
«А з чого я, власне, вибачався? А головне, за що? І яким добрим чоловіком я збираюся стати, якщо я вже добрий чоловік? Мене навіть теща любить та поважає!»
– Послухай, Аліна, – Ігор, насупившись, увійшов до спальні, – коли вже закінчаться твої наїзди?
– Це ще що? – Запитала вона, збиваючи подушку.
– А ось це! Спочатку ти мене звинуватила, що я затримався у магазині, хоч ти навіть мені не казала, що туди треба зайти! А туди треба було зайти! Потім покупки перевіряла, як під час обшуку! І знову висувала претензії незрозуміло за що! І ці твої «любиш – не любиш»! Це взагалі чистої води профанація! А про квіти, кохана, вже кому-кому, а тобі я квіти дарую постійно!
– І в чому ти мене звинувачуєш? – запитала Аліна.
– Я? – Ігор широко розплющив очі. – Я не звинувачую, я прямим тестом говорю, досить мені тріпати нерви! Я не залізний! І терпіння вже закінчується!
– Господи, один раз у мене був поганий настрій, а ти вже цілу сцену закотив! – обурилася Аліна, відкинувши подушку. – Ні, спитати! Люба, може, щось трапилося? А ти мені тут вимовляти почав!
– Аліна, перестань! – Ігор заперечливо похитав головою. – Настрій у тебе поганий не один раз у житті, а регулярно три-чотири рази на тиждень!
І ти ж щоразу мене до нервового тику доводиш!
Так от, я хочу тебе попередити, продовжиш у тому ж дусі, піду до бісової матері!
– Ага, і свекрусі привіт передай! – засміялася Аліна.
– Все! – Ігор відвернувся. – Це була остання крапля!
– Ігоре! – крізь сльози вигукнула Аліна.
– Іду ночувати на кухню, – кивнувши, сказав Ігор. – Піду вранці! Тож до ранку в тебе є час подумати над своєю поведінкою! Думай, а не істерії!
Влаштовуючись на розкладачку, Ігор чув, як Аліна дзвонила тещі і плакала їй у слухавку.
На душі, звісно, було погано, бо любив її, але терпіти її перепади настрою не було ніяких сил.
Аліна завжди була емоційною дівчиною. На тлі своїх подружок вона виділялася енергією та життєвою силою. Цим вона Ігоря і підкорила.
Але, одна річ, коли молоді люди зустрічаються, і зовсім інше, коли живуть разом.
Перепади настрою Аліни тримали Ігора в такому тонусі, що будь-якої миті часу він був готовий заспокоювати дружину, що плаче, або в танці розділити невгамовну радість.
Веселе було в них життя.
Навіть сусід, з яким була суміжна стінка, іноді зупиняв Ігоря на майданчику і питав:
– За що вона вчора на тебе сварилася?
– Ну, за деякі особливості сімейного життя, – відмахувався Ігор. – Ми вже помирились!
– Як ви помирились, весь під’їзд чув! У вас там що, коні? – питав Федір.
– Ні, це ми танцювали!
– Знаєш, сусіде, танець – це не ваше!
Згодом примирення переносилися на наступний день. А потім у них відпала всяка потреба.
Коли Аліна мала поганий настрій, сварка починалася на порожньому місці. Вигуки, сльози, притензії у всіх гріхах.
А наступного дня, коли вектор змінював напрямок, про вчорашню сварку ніхто не згадував. Посмішки, веселощі, плани на вихідні.
Роки минали. Народилася перша дочка, потім друга. А життя, як йшлося, так і йшло.
Тільки з роками Ігорові ставало все складніше стримуватись, коли Аліна зривала на ньому свій поганий настрій.
Та й радість, якою вона намагалася поділитись, дещо втомлювала.
– Чого додому не йдеш? – спитав сусід, що проходив повз.
– Повітрям дихаю, – відповів Ігор.
– Обманюєш! Вчора ти теж увечері в альтанці сидів! Чи не забагато тобі повітря? – сусід підморгнув.
– Ноги додому не йдуть, – зізнався Ігор.
– Твоя знову громи та блискавки метає? – спитав Федір.
– А хто її знає, – знизавши плечима, відповів Ігор. – Мені вже що одне, що інше, все одно! Ні сил, ні бажання!
– Ти б пояснив дружині, що ти молодшим не стаєш! Я пояснив своїй! Тепер вона емоції на подруг зливає, а вдома тиша!
– Моїй пояснювати марно, – махнув рукою Ігор. – Не любив би, пішов і не переживав!
– Тобто, ти закриватимеш очі, поки вона тобі останні нерви на витріпає?
– Ну, мабуть, – відповів Ігор, – або доки не розлюблю…
Якщо взяти спільне тло, то дні сварок компенсувалися днями радості. Одне на одне виходило терпимо. Іноді бувало, що дні гарного настрою тривали тижнями, а похмурі лише зрідка прослизали.
Так і позитивні емоції не такі руйнівні, хоч і втомлюєшся від них. Але втома від хорошого набагато краща, ніж від сварок та претензій.
Старшій дочці виповнилося шістнадцять, молодшій – дванадцять. І сорокарічний рубіж у Ігоря залишився позаду.
Ні, не постарів він раніше часу. Іноді сам включався у радісний настрій дружини. Підтримував, коли тій було сумно.
І намагався не відповідати на шпильки, коли Аліна перебувала у чорній тузі чи роздратуванні.
Гармонія, якщо можна це так назвати, все ж була у шлюбі. А потім, якось різко, Аліни настрій пішов у негатив і звідти не повертався.
День у день Ігорові діставалося за все на світі. При цьому претензії сипалися, як із рогу достатку. А фантазія Аліни не знала кордонів.
Терпіти Ігору ставало дедалі складніше. Відсидки у дворі, затримки на роботі, багатогодинні вигули магазинами не вберігали Ігоря від чергового витка поганого настрою дружини.
Спав Ігор і не чув, якими словами сварила чоловіка Аліна, плачучи в слухавку. А коли сльози зникли, Ігорові варто було б і послухати.
– Мамо, я сама не зрозумію! І чекаю на нього з роботи, і вечерю приготувала. А як він приходить, так бісить, сил немає!
А як скаже що, то я не можу спокійно відповісти! Так і тягне його зачепити! І сама ж розумію, не винен він, а не можу стриматися!
Соромно, мамо, потім! Намагаюся вибачення попросити, а з язика нові образи злітають! Може, й добре, що він піти вирішив?
Ні, не хочу, щоб він ішов! Кохаю його! А спокійно – не виходить!
Але Ігор не чув, спав сном сном праведника.
А о другій годині ночі його розбудив дзвінок у двері. Оскільки кухня була ближчою до вхідних дверей, ніж спальня, де спала Аліна, Ігор сам відчинив двері.
– Здрастуйте! – промовив Ігор, дивлячись на тещу з тестем.
– Борисе! – скомандувала теща. – Ти з Ігорем на кухню, а я поки що з донькою поговорю!
Тесть повів Ігоря на кухню і зачинив двері.
– А ви, вибачте чому прийшли… – Ігор почухав брову.
– Віра Григорівна сказала, сидіти тихо, – сказав тесть, – отже, сидимо тихо.
Через двадцять хвилин у кухню увійшла теща, сіла на поданий чоловіком табурет і сказала:
– Доньку, значить, залишити вирішив? Тобі її претензії набридли?
– Віро Григорівно, я б з радістю залишився, просто дістала вона мене! Не можу так більше! – відповів Ігор, ховаючи погляд.
– А до мене чому не прийшов? Я ж її мати! Я ж знаю свою дочку!
– Так у Аліни завжди було, то вгору, то вниз. А зараз, чогось, увесь час униз. Так вона навіть слухати не хоче, одразу на сварку переходить!
– До мене треба було одразу йти! Я ці вибрики всі знаю! Одразу, до речі, здогадалася!
– Вона мене розлюбила? – припустив Ігор.
– Гірше! – теща тягла паузу. – Вагітна вона! Отже, відхід із сім’ї скасовується!
А краще згадай, на яких каруселях вона тебе покатала, коли перші дві доньки носила!
– Не дай Боже! – Ігор зблід.
– Вже дав! – засміялася Віра Григорівна. – Ви не чекали, тому й не припустили! Так що, потерпи трохи її гойдалки, а потім, якщо на тебе сваритиметься дуже, мені відразу дзвони!
Я її втихомирю моментом! Від мене Борис тричі йшов, я чарівні слова знаю! А щастя вам буде! Я душею чую!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?