Десятиліттями замовчувалася правда про цілу плеяду тих, хто з безмежною відданістю служив рідному народу

РОКОВИНИ ВІД ДНЯ СТРАТИ МИКОЛИ ВОРОНОГО.

Про це пише Олег Вишняков на своїй сторінці у фкйсбук.

Десятиліттями замовчувалася правда про цілу плеяду тих, хто з безмежною відданістю служив рідному народу. І з-поміж мільйонних жертв України як одна з найважливіших у нашій пам’яті живе й житиме вічно постать Миколи Вороного. Він був талановитим поетом і критиком, істориком і діячем українського театру, знавцем світової драматургії, перекладачем, актором, режисером та журналістом.

З 1920 року – в еміграції. А з 1926-го – знову в Україні. По поверненню займався не політикою, а виключно мистецтвом – викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

Суто гуманітарна та педагогічна діяльність Вороного не завадила більшовицькій владі висунути йому обвинувачення як… польському шпигуну. Перший арешт Миколи Вороного мав місце у 1934, але тоді все ніби минулося.

Письменника було лише вислано на Одещину. А у 1938-му стався другий арешт і тепер вже – скороспішний смертельний вирок. 7 червня 1938 Вороний був розстріляний разом з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

Вороний усе своє творче життя прагнув підняти українську літературу до вершинних досягнень європейської та світової літератури, до тодішніх найкращих здобутків закордонної естетичної думки. Йому був близький духовний світ Шеллінга та Бодлера, Шопенгауера та Верлена, Спінози й Ніцше, а українські велети думки Тарас Шевченко та Михайло Драгоманов надихали Вороного ще з юнацьких років до вірного та чесного служіння рідному народові.

Величезний вплив на формування світогляду Вороного мали крім Франка такі корифеї театру, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Микола Садовський, а також видатні реформатори національного театру Лесь Курбас і Микола Куліш.

Дух непокори, дух сподоби живе в серці тільки тої людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю і не приспаним рабом, а вільним орлом”. І це найсвятіше почуття “живить надію, певну віру в ідеали” Про це святе почуття людини і йде мова в одному найпатріотичніших творів – поемі “Євшан-зілля”.

«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!»