– Доню, ми з батьком забули поговорити про твій день народження! – подзвонила доньці Лізі Зоя Володимирівна. – Я тобі надішлю список гостей, глянеш. Раптом когось забули… – У мене не вийде, – сказала Ліза. – Я не зможу приїхати в село. – Як це? – запитала жінка. – Мамо, я ж на роботі, – сказала дівчина. – Нічого не хочу чути! – взяв слухавку батько Лізи. – Якщо не приїдеш, більше нам не дзвони. Ліза не знаходила собі місця. Вона й не знала, що батьки таки вирішили запросити гостей. Всі сіли за стіл і тут батьки Лізи зрозуміли, що сталося найгірше

Павло Олексійович та Зоя Володимирівна натішитися не могли на свою єдину дочку Лізу, яка з’явилась у них, коли обом перевалило за сорок.

Батьки всіляко балували дівчинку, не відмовляючи їй ні в чому. Однак незважаючи на це Ліза виросла відповідальною, турботливою й доброю дівчиною.

Вона закінчила з відзнакою школу й інститут і того ж літа влаштувалася на роботу. З цієї миті дівчина відмовилася від грошової допомоги батьків.

– Як це тобі не потрібні гроші? – здивовано перезирнулися вони, коли дочка сказала їм про це, приїхавши на вихідні.

– Ось так! Досить! Ви мені допомогли! – строго сказала Ліза. – Тепер я сама можу себе забезпечувати!

– Впевнена? – хитро примружився Павло Олексійович, який був готовий присягнутися чим завгодно, що скоро дочка знову проситиме про допомогу.

– Так! Інакше б не казала, – підтвердила свої слова дівчина. – Зарплата у мене буде непогана. Утримувати себе на неї я точно зможу!

Батьки знову здивовано перезирнулися, не розуміючи, як Ліза збирається жити без їхньої допомоги.

Усі вихідні, поки дівчина була у батьківському домі, вони невпинно намагалася переконати її в тому, що підтримка їй просто необхідна.

Вони настільки захопилися цією проблемою, що зовсім забули про те, що хотіли поговорити з Лізою з приводу майбутнього дня народження.

Усі двадцять три роки, поки дівчина залежала від батьків, вона святкувала його з родичами.

Павло Олексійович і Зоя Володимирівна були впевнені, що цей рік не стане винятком і хотіли погодити з дочкою список гостей.

Однак через новину, про те, що Ліза стає фінансово незалежною, відклали розмову на потім.

Згадали батьки про це лише тоді, коли дівчина нагостилася й поїхала у місто.

– Доню, ми зовсім забули поговорити з приводу твого дня народження! – сказала у слухавку Зоя Володимирівна. – Я тобі зараз надішлю список гостей, подивишся. Раптом ми когось забули…

– Мамо, цього разу не вийде, – заперечила Ліза. – Я не зможу приїхати, бо працюватиму.

– Як це? – ледве чутно прошепотіла жінка. – Скажи, що ти жартуєш?

– Ні, мамо, я справді працюю, – знову підтвердила свої слова дівчина. – Це не вихідний і нікого не хвилює, що за свято в мене.

– Візьми відгул! – Павло Олексійович, почувши слова доньки, забрав із рук дружини телефон.

– Це так не працює, тату, – запротестувала у відповідь Ліза.

– Стривай, ми ж можемо перенести твій день народження на вихідні, – несподівано осяяло Зою Володимирівну. – Чекаємо на тебе наступної суботи!

– Ой, я теж не зможу, – зам’ялася дівчина. – Ми з друзями підемо в кафе.

– Навіщо? – поцікавилася мати.

– У суботу буде день народження ще в однієї дівчинки. Ми вирішили разом відсвяткувати, – Ліза вирішила не брехати батькам і розповісти всю правду.

– Ти збираєшся святкувати свої двадцять три роки з чужими людьми? – здивовано вигукнула Зоя Володимирівна, ніби не вірила у те, що почула. – У нас традиція святкувати разом. Як ти можеш її порушити? Ні, ти просто маєш приїхати в суботу!

– Вибач, не зможу. Колись традиції треба порушувати. Мамо, я вас дуже люблю, але мені буде набагато цікавіше з молоддю. Я обов’язково приїду до вас через два тижні з тортиком.

Дівчина спробувала запевнити матір, що якщо її не буде, не станеться нічого страшного.

Однак ці слова викликали дуже бурхливу реакцію у Павла Олексійовича та Зої Володимирівни.

– Ти прямо зрадниця! Я не думала, що одного разу ти скажеш, що батьки тобі не потрібні! – ледь не заплакала в слухавку мати.

– Я так не сказала! Просто ви повинні зрозуміти, що я виросла. Як раніше, вже нічого не буде…

Несподівано все стихло, і в слухавці запала тиша. Лізі навіть подумалося, що зв’язок зник. Проте грізний голос батька переконав дівчину у протилежному.

– Тільки здумай не приїхати додому! – сердито сказав чоловік. – Якщо ти так з нами вчиниш, можеш вважати, що в тебе більше немає батьків!

– Тату, це ж якась нісенітниця! Навіщо ти так говориш?! – сказала Ліза.

– Нісенітниця? Сімейні традиції й цінності для тебе нісенітниця? Ось ти як заговорила? Я нічого іншого і не чекав після твоїх слів про те, що тобі більше не потрібна наша грошова допомога. Виявилося, що не тільки наші гроші тобі не потрібні, а й ми самі, — з докором сказав батько. – Отак з нами, значить, за те, що ми здували з тебе порошинки!

– Батьку…

– Нічого не хочу чути! Якщо не приїдеш у суботу, більше не дзвони нам, – строго сказав Павло Олексійович і поклав слухавку.

Цілий тиждень Ліза не знаходила собі місця. Вона щодня прокручувала в голові слова батьків.

З одного боку, дівчина розуміла, що якщо Павло Олексійович та Зоя Володимирівна пустили в хід такі слова, то якщо вони цього разу досягнуть свого, то вже не зупиняться і постійно користуватимуться цим методом, а з іншого – їй було дуже шкода батьків, які вирішили, що вона їх покинула.

У п’ятницю ввечері Ліза дійшла висновку, що прийшла пора відстоювати свої особисті кордони й не давати батькам втручатися у її життя.

Проте дівчина не знала, що Павло Олексійович та Зоя Володимирівна вирішили, що вона точно приїде додому на свій день народження і запросили купу гостей.

До сьомої вечора подружжя остаточно зрозуміло, що сталося найгірше!

Ліза не приїде…

Засмутившись, Павло Олексійович і Зоя Володимирівна випровадили гостей за двері.

З похмурими обличчями вони сіли за накритий стіл і обвели його тужливими поглядами.

– Свято не вдалося, – ледве чутно промовила Зоя Володимирівна і пустила сльозу.

– Не говори нісенітниць, – раптом зупинив її чоловік. – Сідай за стіл і святкуй! – додав чоловік і потягнувся до ігристого.

До восьмої вечора вони неабияк погульбанили і вирішили подзвонити дочці.

– Як тобі святкується з чужими людьми, коли твої батьки удвох сидять за святковим столом? – Павло Олексійович і Зоя Володимирівна дивилися в камеру телефону.

– Ось бачите, не сталося нічого страшного, – після їхніх слів Ліза густо почервоніла. – А де ваші гості?

Дівчині навіть стало трохи соромно за те, що батьки одні.

– Ми їх відправили додому. Іменинниця ж не приїхала, – розвела руками Зоя Володимирівна, намагаючись ще більше присоромити дочку за непослух. – Могла б, звісно, й подзвонити і сказати мені спасибі за те, що я народила тебе двадцять три роки тому!

– З ким ти розмовляєш? – втрутився у розмову Павло Олексійович. – Дочекаєшся ти від неї подяки. Хіба ти ще не зрозуміла, що вона нас проміняла на чужих людей!

– Я не проміняла…

– Не сперечайся, ніби ми нічого не зрозуміли, – строго зупинив Лізу батько. – Як тільки тобі стали непотрібні наші гроші, за ними слідом і ми перестали бути потрібними.

– Я виросла, чому ви не можете цього зрозуміти і хочу святкувати так, як хочу…

– Значить, і на Різдво ти теж до нас не приїдеш, – констатувала Зоя Володимирівна. – Мабуть, нам доведеться незабаром видалити з записника твій номер…

– Нема чого церемонитися, можна і зараз це зробити! – чоловік потягнувся до свого телефону і демонстративно видалив номер дочки. – Як тобі таке?

– Сподіваюся, ви коли-небудь зрозумієте, що вчиняєте зі мною несправедливо! – мало не плачучи сказала Ліза і скинула дзвінок.

Батьки дуже образилися на дочку за те, що вона вирішила стати дорослою.

Ліза на них не образилася. Вона все ж мала надію, що з часом вони все зрозуміють і в них почнеться новий період у житті. Період, де їхня донька уже доросла і самостійна…