Дитяча щирість іноді ставить нас у складні ситуації, я розуміла, що колись це повинно статися. “Чому ви з татом не живете разом?” – запитала мене донька, і я зрозуміла, що настав час для відвертої розмови

Моя п’ятирічна донька Софійка задає не дитячі питання. Якось увечері, під час нашої звичної розмови перед сном, вона раптом подивилась на мене своїми серйозними оченятами та спитала:

— Мамо, а чому ти з татом не живеш? Ви посварилися, чи що?

На кілька секунд я застигла, гадаючи, звідки вона взяла це запитання. Ми з її біологічним батьком розійшлися, коли їй був всього рік. Він не брав жодної участі у її житті. Тільки нещодавно я подала на аліменти.

— Що тобі сказати, доню? – видихнула я, намагаючись знайти прості слова.

Софійка знала про нього лише від розмов з бабусею, моєї свекрухи. Вона дзвонила по відеозв’язку, розповідала казки, цікавилась справами, але про її тата зазвичай навіть не згадувала. Вони, вочевидь, з бабусею обговорили цей момент і Софійка вирішила уточнити деталі у мене.

Ми з колишньою свекрухою спілкуємось й досі. Вона відразу заявила, що я її перша та єдина невістка, попри те, що її син давно одружений вдруге та має ще двох дітей від другого шлюбу. Вона живе за кордоном і не один раз запрошувала Софійку до себе. Звісно, я поїхала з нею, адже вона хоч іноді має бачити бабусю та свого справжнього тата.

Я замислилась. Як пояснити, що ми з її татом не просто розійшлися, а пішли кожен своїм шляхом, як дорослі, які не зійшлися характерами. Зрештою, розповіла я їй на прикладі садочка.

— У твоїй групі є дітки, з якими ти граєшся щодня, а є такі, з якими не виходить дружити. Ти ж їх не свариш і не ображаєш, правда?

Софійка похитала головою.

— Ось так і в дорослих буває. Іноді не вдається знайти спільну мову і кожен йде своєю дорогою.

— То тато просто пішов своєю дорогою? – уточнила Софійка, здавалося, намагаючись зрозуміти.

Кивнула, хоча у душі й відчула неприємний тягар. Але ж це правда. І я точно знаю, що цієї миті мені не варто розповідати все, через що ми пройшли з її біологічним батьком. Навіщо їй знати про той нелегкий період у моєму житті?

— Але ж у тебе є хтось, кого ти називаєш татом, – усміхнулась я, намагаючись перевести розмову у світліший бік.

Софійка миттєво ожила, згадавши Віталія — мого теперішнього чоловіка. Вона, між іншим, сама вирішила називати його татом. Спершу соромилася, але одного дня прийшла і заявила:

— Мамо, а можна я його татом називатиму?

Віталій став для неї справжнім другом. Вона добре пам’ятала, як він прийшов до нас вперше з коробкою шоколадних цукерок і великою плюшевою пандою, якої Софійка не випускає з рук і досі. Він привіз її на моє прохання, щоб полегшити той момент знайомства. І ось через рік вона сама вирішила, що готова його впустити у своє серце.

— Він мій тато, правда? – перепитала Софійка, коли я згадала про Віталія.

— Так, він твій татко, який завжди поруч і дуже тебе любить.

Софійка знову подивилась на мене:

— А той, інший тато, просто десь далеко? Якби він хотів, він би теж міг мене любити?

Ось тут я ледь не пустила сльозу. Словами не передати, як важко було на це відповісти. Та раптом я зрозуміла, що тут немає чіткої відповіді, яка могла б зняти з мене це навантаження. Ніхто з дорослих ніколи не пояснював мені таких речей і зараз я вперше справді побачила, наскільки складним може бути життя. Та що там, воно вже нелегке навіть для маленької п’ятирічної Софійки.

— Знаєш, мила, – нарешті сказала я, – любов – це не завжди просто. Хтось може бути поруч і піклуватися про тебе, а хтось ні. Іноді люди обирають інший шлях, не тому, що ти погана, а тому, що так буває.

Софійка мирно заснула, а я замислилася. Якою буде її майбутнє? Ми завжди були за консервативну сім’ю, але у мене так не вийшло. Я спілкуюся зі своїм колишнім чоловіком і знаю його дітей. А у яку сім’ю попаде моя донька? Як складеться її життя? Ми з колишнім шукали власного щастя, а про дочку та його дітей навіть не подумали. Тепер уявити важко, що може бути у майбутньому.