Хочеш, щоб я зникла з твого життя? Дуже просто: перепиши на мене квартиру, і я від тебе відстану. А що ти турбуєшся про сина? Він давно вже дорослий. І я бачу, що ти вже знайшов собі нову павоню,” – випалила вона з ненавистю

— Дати тобі спокій? Легко. Перепиши на мене квартиру і ти мене не побачиш. Що, я потрібна сину? Так він вже великий хлопчик. Ну, і я бачу, ти вже знайшов мені заміну, — буквально сичала вона.

Мене звати Олександр, і я – батько-одинак. Зазвичай, коли подружжя розходиться, батько першим покидає сім’ю, залишаючи дітей на маму. Але у нашій ситуації все вийшло інакше. Ми з Юлією розлучилися, коли синові Матвію було всього три роки. Залишити його з Юлією означало приректи його на безтурботне, проте самотнє дитинство. Я не міг допустити цього, тож Матвій залишився зі мною.

Спочатку я не знав, як впоратись. Матвій став для мене всім: моїм сенсом, моєю радістю і водночас моїм страхом. А страхів було багато: як бути прикладом, як дати тепло і підтримку, які, здавалося, лише мати може дати.

Одного разу у нашому житті з’явилася Ірина. Вона була сусідкою з квартири навпроти, і ми випадково перетнулися на сходовій клітці, коли я, весь втомлений після роботи, тягнув за собою втомленого Матвія.

— О, втомилися? – усміхнулася вона. — Важкий день?

Я кивнув і не знаю, що мене штовхнуло, але я заговорив з нею. Можливо, її тепла усмішка і спокійні очі нагадали мені про те, що колись було важливим. Я запросив її на чай. Відтоді вона почала приходити до нас майже щовечора.

— Тату, а Ірина прийде сьогодні? – запитував мене Матвій, коли я повертався з роботи.

— Якщо хочеш, зателефоную і запрошу її, – усміхнувся я, бачачи, як він радіє її приходу.

Ірина допомагала мені в усьому: вона із задоволенням готувала вечерю, гралася з Матвієм і навіть вчила його писати та рахувати. Здавалося, вона з самого початку розуміла, як поводитися з дітьми, а головне — вона мала у собі той спокій, якого не вистачало ні мені, ні Матвію.

Одного вечора ми залишилися на кухні самі, коли Матвій заснув. Вона нахилилася до мене, поклавши руку на мою й промовила:

— Ти чудовий батько, Олександре. Матвій дуже щасливий з тобою.

Моє серце сповнилося теплом, якого я давно не відчував. І лише тоді я усвідомив: це вже не просто вдячність, це більше. Набагато більше.

— Іро, — промовив я, обережно дивлячись у її очі. — Я хотів сказати, що ти для нас стала більше, ніж просто доброю знайомою сім’ї.

Вона лише усміхнулася й опустила очі, ніби соромлячись. Ми довго мовчали, але у тиші було так багато сказано.

І все було б добре, якби не Юлія. Вона дізналася, що я зблизився з Ірою і це, очевидно, зачепило її самолюбство. Спершу вона телефонувала мені, вимагаючи пояснень.

— Як ти міг? — лунало у слухавці. — Ти замінив мене на якусь сусідку?

— Юль, будь ласка, не починай, — намагався я зберігати спокій. — Це не твоє діло. Ти покинула нас.

— Ніхто нікого не кидав! Просто я вирішила, що ти зможеш краще про нього подбати!

Я ледь не розсміявся. Вона йшла від нас, бо вважала, що життя — це більше, ніж родина. Її мрії й бажання завжди займали перше місце.

Але це був лише початок. Наступні кілька місяців Юлія зробила все, щоб ускладнити наше з Матвієм життя. Вона приходила несподівано, лякала сина своїми промовами, змушуючи його сумніватися, чи я справді його люблю.

Одного вечора Матвій підійшов до мене, опустивши голову.

— Тату, — тихо сказав він, – а чому мама така зла на нас? Вона ж каже, що ти не любиш її більше.

Я присів на коліна, обійняв його й відповів:

— Матвію, ми з мамою просто не можемо бути разом. Але це не означає, що ми тебе не любимо. Ні я, ні мама ніколи не перестанемо тебе любити.

— Але я хочу, щоб Іра була моєю мамою! — шепнув Матвій і в той момент я зрозумів, наскільки він до неї прив’язався.

Одного разу, коли Юлія прийшла до нас додому і побачила Ірину, вона вирішила влаштувати сварку просто у квартирі. Вона кричала, ображала Іру, а я стояв між ними, намагаючись зупинити цю сварку.

— Ти забрала мого сина! — кричала Юлія, спрямовуючи свої звинувачення до Ірини. — Ти не маєш права тут бути!

— Юль, це ти залишила їх, — зітхнула Ірина. — Я лише допомагаю їм жити нормально.

— Нормально?! — Юлія глузливо засміялась. — Ти просто хочеш зайняти моє місце!

— Я не хочу займати чиєсь місце, — Ірина спокійно подивилась їй в очі. — Але я люблю Матвія і допомагаю йому рости щасливим.

Тоді я взяв Юлію за руку і прошепотів їй на вухо:

— Юль, досить. Ти втратила своє право на це. Дай нам спокій.

Після цього випадку Юлія більше не з’являлася. Вона спробувала подати до суду на зміну опіки, але її позов відхилили, бо вона не змогла довести, що може дбати про Матвія краще, ніж я.

Минув час, Ірина стала частиною нашої сім’ї. Я вирішив зробити перший крок і запросив її на вечерю. Цього разу вже не просто як подругу, а як кохану. Під час вечері я зізнався їй у своїх почуттях.

— Іро, — почав я. — Ти врятувала мене. Без тебе я, можливо, і здався б. Ти стала мамою для Матвія і я не уявляю своє життя без тебе.

Ірина усміхнулася і в її очах я побачив ту саму ніжність і тепло, яких так бракувало нам із сином усі ці роки.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотіла вона.

Ми одружилися через пів року і тепер наш дім наповнений щастям та спокоєм. Юлія більше не з’являється у нашому житті, а Матвій тепер з гордістю називає Іру мамою.

Можливо, життя — не казка, але я знаю, що воно подарувало мені другий шанс.