Як грим з ясного неба – раптом з’явилася свекруха. Двадцять років ми її не бачили, а тут нате вам – несподіваний візит. Знайшла нас без жодних проблем і вирішила завітати. Дивно, адже за весь цей час жодного разу не спробувала налагодити стосунки

Не раз бувало, що сина до себе припрошувала та намовляла мене покинути, хоч у мене вже тоді були діти, її онуки, але ця була певна, що сільське життя для її дитини ніяк не підходить. А тепер як буде?

Надія Василівна була не просто мамою, а директором училища, вважала себе зразковою в усьому, краще все за всіх знала, а тим більше за своїх синів.

Старшому вона вибрала невістку з хорошої родини і про молодшого так само думала. А тут я, дівчина з невеликого села та ще й вчуся в її навчальному закладі.

Вона тоді мене до себе і каже:

– Я знаю вас таких, мов ті п’явки вчепитеся і вас неможливо відірвати. Була така одна причепилася до мого старшого, то я швидко з нею дала раду і тобі так само раджу – відчепися від мого сина. тобі нічого не світить в моїй квартирі!

Вийшла я від неї ні в сих, ні в тих, адже я вже була при надії. Розповіла все Олексію, що його мама проти нашого шлюбу і що робити.

Тоді будемо жити в тебе, закінчиш училище заочно чи переведися кудись, бо мама не дасть спокійно все зробити.

Так і зробили. Прийшов Олексій жити до нас і потроху все ми обладнали в домі за ці роки, наша хата, мов та писаночка, я дуже люблю як ми все зробили, у кожного є свій куточок і живемо ми добре.

Звичайно, що було всяке, було, що збирав Олексій речі і їхав до матері. А та вже так тішилася тому, що він назад вертався.

– Вже краще з тобою жити, – казав мені.

Я чоловіка й сама перепрошувала, бо мало що скажеш не подумавши, а людину ж зачепить. Бо ми ж з ним все це зробили: і хату переробили, дітей виростили і господарку тримаємо. Ми ж обоє.

І ось свекруха за всі ці роки приїхала. Я не те, що була здивована. Самі розумієте.

– Я обманулася в своїх найкращих сподіваннях, – почала вона, – моя безумовна довіра зіграла зі мною ось такий жарт.

І вона театрально кинулася нам до ніг:

– Пустіть мене до вас пожити, бо нема мені куди піти…

І почала дуже жалісливо розповідати, як вона переписала все на сина, й свою квартиру, і ту, де він жив з дружиною, а той візьми і втечи від жінки світ за очі.

– А то ж усе спільне майно і треба поділити! А Оля, Оля! Ніколи б про неї не подумала, що вона виявиться такою ласою до грошей, ніколи! вона ж з такої пристойної родини: мама вчителька, бабуся у нас працює, батько в міськраді, а вона як та…

– П’явка?, – підказала я свекрусі.

– Гірше!

– Меркантильна особа?

– Не перебивай мене. Вона сказала, що все продасть і купить собі гарну квартиру і ніколи про нас і не згадає.

Онуків проти мене налаштувала, вона як тільки прийдуть, то питають, коли я продам квартиру, щоб їм гроші віддати. Я не можу в такій атмосфері жити, мені потрібен відпочинок. Не так я собі пенсію уявляла!

Мої батьки одразу навколо неї заохкали і мені аж серце стиснулося, адже вони їй справді співчувають, щиро і хочуть допомогти. А вона просто грає роль! Я не вірю, що там настільки все з житлом, як вона нам описує, є ж якісь закони, якісь правила. Як подарувала квартиру, то так можна й назад забрати, що тут такого?

Та з її характером, то вона швидко все відсудить, я просто певна. Думаю, що справа тут геть в іншому: ті онуки її на старості не доглянуть, синочок втік і радий, от вона й до нас голову повернула, бо думає, що ми повіримо в ці казки і приймемо її та ще й догоджати, бідненькій, будемо.

Я такої думки про все це, а ви що скажете, бо ж у неї на пряму й не спитаєш, точно буде крутити.