Катюш, я не розумію, що ти збираєшся обговорювати. Тобі у відрядження потрібно? От і їдь. Ми тут самі розберемося. Твоя дитина – лише в четвертому класі. Він же не випускник, не абітурієнт. Чого ти так переживаєш за навчання? Я тобі вже казала і ще раз повторюю: школа – це дуже важливо, але не найголовніше у житті. Але жінка і не підозрювала, що на її сина чакає далі…

Мамуль, мене у відрядження відправляють на два місяці. Чи залишишся з Олежкою? – голос доньки здався Ірині Миколаївні надто схвильованим.

– Звичайно, залишусь, – відповіла вона, – які проблеми, Катюша? Він не грудний.

– У тому й річ, що не грудний. З малечею простіше: де поклав, там і взяв. А тут … Не уявляю, як ти з ним впораєшся.

Та що там справлятися? – здивувалася мати, – не хвилюйся: і нагодований буде, і доглянутий. Тебе ж я якось виростила.

– Нагодований, доглянутий – це зрозуміло. А уроки? Як із ними? Він же у четвертому класі, а ти, мабуть, уже все забула.

– Що забула?

– Програму шкільну, що ще?

– Як можна забути програму початкової школи? Ти жартуєш?

Зараз зовсім все по-іншому. Якби ти знала, скільки часу ми з Олежкою витрачаємо на домашні завдання! Там розібратися неможливо!

– Та гаразд, – посміхнулася Ірина, – розберемося якось. Ти коли Олега приведеш (вони жили в одному мікрорайоні)?

– Завтра увечері.

– Чудово! Піду готувати. Пиріжків напечу з різними начинками – Олежик їх так любить.

Мам, та постривай ти з пиріжками, не домовили ще, – Катерина, дійсно, сильно нервувала, – завтра часу не буде все обговорити.

Катюш, я не розумію, що ти збираєшся обговорювати. Тобі у відрядження потрібно? От і їдь. Ми тут самі розберемося. Твоя дитина – лише в четвертому класі. Він же не випускник, не абітурієнт. Чого ти так переживаєш за навчання? Я тобі вже казала і ще раз повторюю: школа – це дуже важливо, але не найголовніше у житті.

Мамо, не починай. Пообіцяй просто, що ретельно контролюватимеш, як мій син робить уроки. Бракувало, щоб він з’їхав у навчанні, поки мене не буде … Що я потім робитиму? Як надолужу? Його вчителька і так мені постійно мозок виносить.

– Вчителька? Тобі? – Здивувалася Ірина, – з якого дива?

То Олежка зошит забув, то домашку не записав і, відповідно, не зробив, то весь урок у телефоні сидів, то всіх смішив, то просто позіхав на уроці. Скаржиться чи не через день. Я вже боюся брати телефон, коли бачу, що вона дзвонить.

Нічого собі… Ти що, маленька дівчинко? Чи не можеш її на місце поставити?

– Як?

– Зазвичай. Приїдеш, поговоримо. А зараз – давай, заспокойся та збирайся. Я все зрозуміла: щодня з Олежкою уроки робитиму.

– Правда? Обіцяєш?

– Обіцяю, – Ірина посміхнулася…

Провівши дочку, бабуся обійняла онука:

Ну що, радість моя, починаємо нове життя?

Яке нове, бабусю? – здивувався хлопчик.

– Ну як же? Цілих два місяці ми житимемо удвох! Я така рада!

– А-а-а…, – промовив Олег і спитав, – а куди ти мене поселиш?

У мамину кімнату, звичайно. Розташуйся. Ось шафа. Тут одяг розкладеш. Ось стіл. Сюди книжки та зошити.

Олег витрусив вміст із сумок на ліжко. Пару секунд подивився на все це і пішов на кухню.

– Бабу, а де пиріжки? Мама казала, ти багато напекла.

– Напекла, любий… А ти вже впорався? Речі розклав?

– Ай, потім…

– Потім? Ні, друже мій, так не піде. Спочатку – справа, потім – решта.

Те саме мені – справа, – образився онук, – я сто разів встигну розкласти ці ганчірки. А якщо вони тобі заважають – сама їх розклади. У чому проблема?

– Жодних проблем, – усміхнулася Ірина, – сама розкладу.

– А пиріжки?

Сам спечи, – кинула бабуся і пішла до кімнати онука.

Олежка відкрив рот від подиву.

Пиріжков того вечора він так і не дочекався.

Спробував їх лише вранці за сніданком.

Допивши чай, спитав у Ірини:

А ти чого не одягаєшся? Ми ж запізнимося.

– Ми? Ти хочеш сказати, що я маю йти з тобою до школи?

– Звісно!

– Навіщо?

Мама завжди мене відводить.

– Але до школи лише десять хвилин ходьби!

Олежка подивився на бабусю з подивом:

А ти не підеш?

– А ти дороги не знаєш?

– Знаю.

То, може, один дістанешся?

Доберуся.

– От і добре. Не розумію, чому мама тебе до школи водить? Ти ж уже дорослий!

– Не знаю. Я їй те саме казав, а вона – ні в яку. Стривай, ти мене і забирати не будеш?

– Ні.

Чудово! – повеселішав Олежик, – піду додому як усі нормальні люди!

– Тільки не затримуйся, – попросила Ірина, – я хвилюватимуся…

Олег прийшов години о другій.

– Як справи у школі? – Запитала бабуся.

Нормально, – хлопчик знизав плечима.

От і славно. Обідатимеш?

– А що, можна не обідати?

– Якщо не хочеш, можемо пообідати пізніше, – Ірина здивувалася питанню дитини.

– А мама ніколи не питає, – усміхнувся хлопчик, – одразу змушує їсти.

Мабуть, вона не може чекати, – припустила бабуся, – виходить, вона тебе в свою обідню перерву забирає. Ось і поспішає.

– Та ні. Просто їй байдуже, чого я хочу, – буркнув Олег і пішов у свою кімнату.

За годину Ірина зазирнула до нього. Олег лежав на ліжку у шкільному костюмі з телефоном у руках.

– Ти що робиш? – Здивувалася бабуся, – чому не переодягся?

Олег зробив невизначений жест рукою, який, певне, означав: не заважай…

Погано він знав свою бабусю.

Вона підійшла, мовчки забрала телефон і твердо сказала:

Отже. Переодягаємося. Обідаємо – сподіваюсь ти вже зголоднів. Потім ти йдеш надвір…

– На вулицю? – Стрепенувся Олежок, який вже надувся з-за телефону, – навіщо?

– Як навіщо? Гуляти, звісно.

Я не ходжу гуляти. Мені треба робити уроки.

Уроки потім, – голос бабусі прозвучав категорично, – спочатку – свіже повітря з паралельним провітрюванням мозку, – вона посміхнулася.
Олег – теж.

– І з ким я гулятиму? Один, чи що?

Там повно хлопців. Познайомишся. Деяких, я певна, ти знаєш. Ви ж в одній школі навчаєтесь…

Олег хотів ще щось сказати, але бабуся вже вийшла із кімнати зі словами:

– Давай оперативно: я пішла накривати стіл.

Олег перевдягся, мляво поїв і без особливого ентузіазму став збиратися надвір.

Телефон віддаси? – Запитав він у Ірини.

– Навіщо? Нехай удома лежить.

А як ти дізнаєшся, де я? – здивувався хлопчик, – як додому покличеш?

– А чого тебе звати? У тебе годинник на руці. Давай домовимося: дві години гуляєш і додому. Все просто.

– А якщо я забуду?

Що забудеш?

– Про дві години…

– А ти не забувай. Ти ж дорослий.

– А якщо…

Давай без якщо, – зупинила Ірина онука, – сьогодні ти в мене перший день. Я маю розуміти, чи можна тобі довіряти. Тож це – другий, по суті, для тебе тест: зможеш чи ні?

Другий?! – «Купився» Олег, – а перший який був?

– Перший ти витримав із честю: сам ходив до школи! Без провідників! І навіть не загубився!

Тепер зрозуміло, – онук включився в гру, – прийду рівно за дві години!

– Спробуй! – усміхнулася бабуся.

Він прийшов хвилину на хвилину.

Молодець! – похвалила Ірина, – справжній чоловік! Сказав – зробив!

Хлопчик засяяв…

– Знайшов із ким погуляти?

– Знайшов! Навіть йти не хотілося! Домовилися завтра зустрітись! – Видав хлопчик із захопленням! – бабусю, а… давай ще раз пообідаємо, чогось я зголоднів…

– Мій руки, – Ірина пішла на кухню…

– Ну що, тепер уроки? – Запитала вона через півгодини.

Угу, – пробурчав Олег, – як я ненавиджу їх робити …

– Чому? – Ірина зробила наївне обличчя.

– Стільки задають – жах!

– Так? А в наш час давали стільки, щоб учень міг впоратися із завданнями за годину.

– Коли це було? – Вигукнув хлопчик, – у минулому столітті!

Точно. Тільки навряд чи щось змінилося, – припустила бабуся, – може, ти просто не впораєшся?

– Я?

Ти, звичайно. Мама казала, що я маю з тобою уроки робити. Я їй, звісно, ​​пообіцяла. Тільки, Олежку, миленький, визволи ти мене від цього. Я ж давно все забула.

– А раптом я неправильно зроблю?

– Ну то й що? Ти ж навчаєшся. Кожен може помилитися.

Гаразд, спробую, – невпевнено сказав хлопчик, – тільки якщо що, я в тебе спитаю.

Звичайно, любий. Ти тільки постарайся якнайшвидше все зробити…

– Навіщо? Мама каже, що поспішати не можна.

– А ти не поспішай. Просто не відволікайся. Ось і вийде швидше. І взагалі: чи слабо уроки за годину зробити? – хитро примружившись, запитала Ірина.

– За годину? – ахнув Олежок, – це неможливо.

Та гаразд, – засміялася бабуся, – ти спробуй. Потім фільм якийсь подивимося…

– Фільм? – Олежок здивовано подивився на бабусю, – я твої фільми не дивлюсь…

– А ми не мої, ми твої дивитимемося. Якщо ти, звичайно, з уроками не завозюкаєшся …

Засікай час! – Скомандував онук і схилився над столом …

За годину зробити уроки він не встиг. Натомість зробив за півтора!

Молодець! – із захопленням похвалила бабуся, – ти просто герой!

– Який герой? – у голосі хлопчика чулося розчарування, – не встиг за годину.

Лиха біда початок! – бабуся скуйовдила онуку волосся, – наступного разу встигнеш!

– Перевірятимеш? – Запитав онук.

Ні, не буду. Нехай вчителька перевіряє… А у нас – кіно…

Так потихеньку, поступово бабуся виправляла життя онука – навчала самостійності. Олегові це подобалося, і він легко йшов у Ірини на поводі.

Коли вона запропонувала хлопчику записатися в спортивну секцію, він зрадів, а потім пожурився.

– Мама приїде, заборонить…

Маму я беру на себе. Не дрейф, – бабуся як дівчинка ляснула Олега по плечу, – ти, головне, з навчанням не підведи…

– Не підведу, – пообіцяв онук…

Пообіцяв, а за тиждень повідомив:

– Бабу, тебе до школи викликають…

– Мене? – Здивувалася Ірина.

– Ну так. Сказали – батьків. А якщо мами немає, то…

Я зрозуміла, – Ірина уважно дивилася на онука, – схожу. Ти щось накоїв?

– Ні. Точніше… Я не знаю…

…Увійшовши до класу, Ірина побачила перед собою молоденьку вчительку років двадцяти п’яти, одразу все зрозуміла і розслабилася.

– Я – бабуся Олега. Ірина Миколаївна. Ви хотіли мене бачити.

– А мати? Чому мати не прийшла? – підняла невдоволені брови вчителька.

При цьому вона не встала і не запропонувала бабусі сісти.

Мама у відрядженні. Вже понад місяць. Олег живе зі мною. Дивно, що ви не знаєте.

– Я не зобов’язана це знати…

– Але ж ви якось спілкуєтесь з дітьми…

– Я їх навчаю. І бачу, що останнім часом Олег став гірше займатися.

– Правда? У чому виявляється? Я бачу лише гарні оцінки.

Він почав недбало писати. У домашніх завданнях – повно виправлень. Невже не можна проконтролювати, щоб дитина писала акуратно?

– Проконтролювати? Це як?

Вчителька подивилася на Ірину з подивом:

– Сісти поряд. Стежте як хлопчик виконує домашнє завдання. Ви що не знаєте?

Не в курсі. Я думала, що домашні завдання даються для того, щоб дитина виконувала їх самостійно. А ви бачили: чи засвоїв він матеріал чи ні. Хіба ж не так?

– Так, звісно. Але це зовсім не означає, що в зошиті повинна бути мазня.

– А це ваша турбота. Ви ж учителька. Ось і вчіть писати як слід. У мене багато інших турбот.

Гаразд, залишимо це. Я бачу, ви мене не розумієте… Ще хотіла вам сказати, що Олег часто відволікається, базікає із сусідкою по парті, може в телефоні грати на уроці. Поговоріть із ним. Він розумний, здібний хлопчик, але вчиться аби як. Зараз на здібностях виїжджає, потім складніше буде.

Стривай, люба, – Ірина посміхнулася, – а де ви знаходитесь, коли Олег все ось це робить?

– Я?

– Ну так. Чи ви на уроці не присутні?

Присутня, звичайно. Тільки вашому Олегу до мене немає справи. Він своїми зайнятий! – розлютилася вчителька.
– Значить, починати треба з себе, – твердо сказала Ірина, – якщо діти на уроці грають у телефоні, то треба не з дітьми розбиратися, а з вчителькою. Чи не знаходите?

– Не знаходжу. Ви просто не розумієте, що таке діти.

– Де вже мені, – усміхнулася Ірина, – Піду я. Сподіваюся ви якось самі впораєтеся… І так! Будь ласка, не дзвоніть моїй дочці по кожній нісенітниці. Інакше нам доведеться порушити питання про вашу профпридатність.

Ось, власне, і вся історія.

Приїхавши додому не за два, а за три місяці, Катя не впізнала сина: підріс, подорослішав, у очах впевненість з’явилася. Щоденник подивилася – і там усе гаразд…

Потім побачила, що Олег сам уроки робить, до неї не звертається. І вчителька не дзвонить…

Мамо, ти як це зробила? – Запитала Катя у Ірини.

Звичайно, дочко, – засміялася мати, – по-старому … Якщо що – звертайся …