Кажуть, що гроші — не головне. Але спробуйте сказати це тому, хто ледве зводить кінці з кінцями. Для мене гроші завжди були на першому місці, хоча й не приносили очікуваного щастя

Не знаю, хто придумав, що гроші – не головне, але я все життя про них лише і думаю. Гроші, гроші, гроші… Коли їх немає – це страшно, а коли вони є – теж не набагато краще, адже їх так складно правильно поділити, а особливо між дітьми.

Я ж думала, що як грошей зароблю, то буду і сама щасливішою, і дітей своїх щасливими зроблю, але в підсумку все вийшло зовсім не так.

Ніколи не думала, що буду жити так, як живу зараз. Ніколи не хотіла, щоб мої сини стали такими залежними від моєї допомоги. Але життя іноді складається не так, як хочеться.

Я вирушила за кордон, в Іспанію, коли мені було 44 роки. Мої сини тільки що закінчили школу, і я зрозуміла, що перед ними відкриваються нові горизонти. Вони поступили до училищ, але я чітко розуміла, що однієї моєї зарплати не вистачить для того, щоб забезпечити їхнє майбутнє.

Чоловік вже давно не підтримував сім’ю, пив, не працював, а я залишилася наодинці з двома дітьми, з якими потрібно було щось робити.

Не хочу згадувати, як важко мені було в перший рік. Іспанія була незнайомою, чужою, і я починала з самого нуля. Все було чужим: люди, культура, мова. Але я розуміла, що я повинна витримати. Я повинна заробити, щоб мої сини мали шанс на краще життя.

Я працювала в різних місцях, на будівництвах, в сільському господарстві, на прибираннях. Часом я не мала навіть сил, щоб усміхнутися, а вдома мене чекали постійні дзвінки від дітей: «Мамо, нам треба це, нам треба те…»

Тільки через декілька років я почала отримувати хоча б якусь стабільність. Спочатку я висилала гроші на навчання синів, потім і на будівництво двох хат на нашому подвір’ї.

Я дуже хотіла, щоб вони жили краще за мене, і вирішила, що я працюватиму стільки, скільки потрібно, щоб у моїх дітей було все. Але через багато років я зрозуміла, що зробила одну велику помилку.

Коли я нарешті змогла заробити більше, я вирішила купити для себе невелику квартиру, щоб мати хоч якусь можливість повернутися у «своє» і жити окремо. Адже вдома мене вже ніхто не чекав.

Мої сини, в принципі, жили своїм життям, хоч я й оплачувала їм всі рахунки, навіть додаткові курси, які вони брали. І я вирішила, що треба будувати для них щось більше, адже я теж хотіла, щоб вони мали свій простір. Збудувала дві нові хати на нашому подвір’ї.

Спочатку я надіялась, що ми зможемо жити там разом, як одна велика родина, але згодом стало зрозуміло, що родинні відносини стали досить напруженими.

Невістки ніяк не могли порозумітися між собою. Я була вперта і все життя працювала для них і для моїх дітей, але виявилося, що цього було недостатньо, щоб налагодити мир у родині. Кожна з невісток вважала, що я більше уваги надаю іншій, і це приводило до постійних непорозумінь.

Щоразу, коли я приїжджала додому, жодна з невісток не запрошувала мене до своєї хати. Це було дуже неприємно. Всі бачили, що я заробила, але я ніде не мала спокою.

Я приїжджала додому на кілька тижнів, а вони весь час між собою сперечалися, скільки я грошей привезла і на що їх витрачу. Це було справжнє пекло. Я стала почуватися гостею в своєму домі.

А коли приїжджала до них, замість того, щоб просто відпочити і почувати себе вдома, я була змушена дізнаватися, хто з невісток більше заслужила допомогу.

І ось цього року я вирішила, що більше цього не витримаю. Після чергового приїзду додому, коли я, замість того щоб розслабитися, знову потрапила у вир їхніх сварок, я вирішила, що достатньо. Я не збираюся більше давати грошей. Я більше не буду спонсорувати їхнє життя. Вони вже дорослі, і вони мають самі заробляти на себе.

Я розумію, що це звучить егоїстично, але я вже 21 рік працюю за кордоном, і за цей час не було жодного дня, щоб я не думала про своїх дітей, про їхні потреби. Я завжди намагалася дати їм усе.

І ось тепер, коли я їм сказала, що більше не буду висилати гроші, вони образилися на мене. Спочатку перестали спілкуватися, а тепер намагаються змусити мене змінити свою думку.

Вони знають, що я приїхала з великою сумою грошей, достатньою для покупки квартири, тому і не хочуть втратити великий куш. Та я їм категорично заявила, що ці гроші – мені на квартиру. Я більше не дозволю використовувати себе.

Мої сини, звичайно, обурилися, але найбільше мене вразили мої невістки. Вони почали сваритися між собою, хто більше мене образив, хто більше заслуговує моїх грошей, хто більше мені уваги приділяє, коли я у відпустку додому приїжджаю.

І ось тоді я зрозуміла, що зробила велику помилку. Я розуміла, що ці роки працювала не лише заради них, але й щоб самій колись пожити для себе. Але виявилося, що мої діти стали настільки залежними від моїх грошей, що навіть не здатні подякувати за все те, що я зробила.

Вони, наче забули, скільки разів я відкладала свої мрії, скільки разів я обмежувала себе, щоб їх забезпечити. І тепер, коли я нарешті вирішила, що більше не буду їх підтримувати фінансово, вони почали мене звинувачувати. А я, відверто кажучи, більше не можу їх терпіти.

Мені вже 65 років, а на душі залишилось дуже мало радості. Діти виросли невдячними, тепер вони самі мають навчитися жити, без моєї допомоги.

Я не знаю, як далі складеться моє життя. Може, я ще на кілька років залишусь в Іспанії, а може після покупки квартири вже осяду вдома. Але одного я точно знаю: я більше не дозволю своїм дітям і невісткам керувати моїм життям. Тепер я буду жити для себе.