– Коханий, це чия квартира? Я правильно розумію, ти не живеш тут?
Марта стояла біля входу в парк і весь час поправляла зачіску. Дівчина дуже хвилювалася перед першим побаченням.
З Віктором вони познайомилися на виставці в картинній галереї. Галантний, симпатичний чоловік одразу закохав у себе своєю чарівністю і манерою спілкування. Високий, яскравий брюнет, викликав прихильність до себе добродушним поглядом і посмішкою.
Марта виросла в глухому селі і не звикла до такої уваги до своєї персони. У цьому чоловікові було щось заворожуюче, він не був схожий на колишніх її залицяльників.
– Марто! Дівчинко моя, не замерзла? – Віктор вискочив зі сріблястої іномарки, з величезним букетів тюльпанів.
– Тюльпани? У грудні? – усміхнулася кароока дівчина.
– Вибач, але я ненавиджу запах троянд. Вони пахнуть занадто дешево і банально, – виправдовувався Віктор. – Що ж ми стоїмо? Я ж столик забронював. У найкращому ресторані міста.
– Я думала, ми прогуляємося в парку… – зніяковіла Марта.
– Що ти? У такий мороз гуляти вулицею? – засміявся чоловік. – Залиш це для прищавих романтиків!
Марта вже півроку жила в столиці. Дівчина успішно вступила до інституту і жила в гуртожитку. Вдома залишилася мати з двома маленькими братами. Марті доводилося підробляти вечорами посудомийкою, щоб хоч трохи допомагати рідним і залишати собі на життя.
– Як називається ресторан? – злякано запитала вона. Дівчина злякалася, що вона там працює, і співробітники видадуть її.
– Цей ресторан заміський. Його назва навряд чи про щось скаже тобі, – усміхнувся чоловік.
Так і почалися стосунки молоденької, вродливої студентки з досить дорослим, успішним чоловіком. Марта всією душею полюбила Віктора, дівчина була рада, що так легко і вдало зустріла свою долю.
Через три місяці Віктор поселив Марту у своїй однокімнатній квартирі і давав достатньо грошей. Дівчина кинула підробіток і зайнялася тільки навчанням.
– Коханий, це чия квартира? Я правильно розумію, ти не живеш тут?
– Правильно. Квартира моя. Зараз я змушений жити у матері, вона хворіє… За кілька місяців я відправлю її за кордон на лікування. Після цього ми зіграємо весілля. Ти не проти? – усміхнувся чоловік.
– Я дуже щаслива з тобою, буду чекати з нетерпінням нашого весілля! Може, ти познайомиш мене зі своєю мамою? Я можу доглядати за нею у вільний час.
– Ні, люба. Поки що не до цього. Ще встигнете познайомитися, – відмахнувся чоловік.
Марта була рада своїй удачі. Адже вона навіть мріяти не сміла, що зможе знайти собі забезпеченого, люблячого чоловіка в столиці. Вона не розуміла тільки одного: чому сусідки, які сидять на лавочках, цураються її і зовсім не йдуть на контакт.
“Ну й добре, мати не дарма попереджала мене, що в місті люди зовсім інші. Вона виявилася права. Головне, що в мене в особистому житті все добре, а сусідки просто заздрять моєму щастю” – втішала себе дівчина.
Якось Марта відчула з самого ранку нездужання. “Мабуть, весняний авітаміноз” – подумала майбутній лікар. “Потрібно краще харчуватися і побільше відпочивати”. Але через кілька днів дівчина здогадалася, в чому причина нездужання, і поспішила до лікаря.
– Не знаю, чи вітати вас? – подивилася спідлоба літня жінка-лікарка. – Ви заміжня?
– Ні. Але скоро ми розпишемося. Скажіть, лікарю, в мене буде дитина? – засяяла від щастя Марта.
– Так. Вісім тижнів термін. Дитину залишиш? Я правильно розумію? – усміхнулася сувора жінка.
– Звичайно! Ось, Віктор зрадіє!
Марта бігла додому, і розмірковувала, як краще повідомити коханому цю прекрасну новину. “Через два дні в мене день народження, ось тоді й піднесу йому подарунок із сюрпризом” – раділа дівчина.
– Люба, де будемо відзначати твій день народження? Може в ресторан махнемо? – запитав увечері Віктор.
– Ні. Давай, вдома? Будь ласка…
– Добре, мені байдуже. Я сьогодні не буду затримуватися в тебе. Потрібно приділити матері увагу, – промовив чоловік і пішов одягатися.
Нарешті, настала знаменна дата. Марта відпросилася з останньої пари, щоб встигнути накрити на стіл. Дівчина весь день нервувала, підбираючи слова для коханої людини.
“Цікаво, як Віктор поставиться до цієї новини? Напевно зрадіє. Адже він уже не молодий, і має хотіти спадкоємця…” – розмірковувала вона.
– Марто, зі святом! Я не став витрачати час на подарунок, ось, візьми гроші, купиш собі що-небудь, – чоловік простягнув конверт і квіти.
– Дякую! У мене теж для тебе подарунок!
– Який? – здивувався Віктор.
– Нас скоро буде троє… Загалом, я чекаю дитину. Може, не будемо більше зволікати з розписом? – тихо промовила Марта.
– Що? Ти жартуєш? Яка дитина? Ми так не домовлялися! Завтра ж візьмеш гроші, які я подарував, і приведеш себе до ладу! А на майбутнє, слід щось зробити, щоб цього більше не було, – розлютився чоловік.
– У який порядок? – не зрозуміла Марта.
– Дитини позбудешся! І не вдавай із себе дурочку! Ти занадто чудово все розумієш! Скажи, що ти не здогадувалася, що я одружений і маю дорослих дітей?! – Віктор пустився на крик, і буквально почервонів від злості. – Я спати! Дякую, відсвяткували! – сказав із сарказмом.
Марта сиділа на кухні, і лила гіркі сльози. У дівчини складалося враження, що її виваляли в бруді. Не знаючи, навіщо їй це потрібно, Марта взяла мобільний Віктора і знайшла номер телефону його дружини…
Наступного дня, Віктор зателефонував дівчині.
– Ти вирішила свої проблеми? – запитав сухо.
– У мене немає жодних проблем.
– Можеш не кривлятися переді мною. До кінця тижня, ти маєш звільнити квартиру. Тобі не подобалося безтурботне життя? Повертайся в гуртожиток!
Марта не стала слухати гидоти на свою адресу, і кинула слухавку. Не довго думаючи, дівчина взяла аркуш із номером телефону дружини коханця і набрала номер. Вона не знала, як її звуть, у контактах Віктора, так і було записано “дружина”.
– Слухаю! – почувся владний, приємний голос.
– Добрий день! Вибачте мене… Не знаю, з чого почати…- стала заїкатися Марта.
– Люба, у мене дуже мало часу. Якщо ви хотіли записатися на прийом, то телефонуйте безпосередньо в клініку.
– Я, коханка вашого чоловіка…
– І? Що мені зробити? – захохотала жінка. Ти живеш у тій квартирі?
– Так! Так ви все знаєте? Як так? – мало не плакала дівчина.
– Ти зараз там? – втомлено запитала суперниця.
– Так.
– Чекай. Я за годину буду!
Марта, тремтячими руками відчинила замок і пустила у квартиру дружину свого коханця. Гостя мала дуже молодий вигляд, хоч і була на кілька років молодша за Віктора. Вона була з “дорогих” жінок, у яких відчувалася влада і зарозумілість.
– Ну, привіт! Мене звати Вікторія.
– Марта, – прошепотіла дівчина. Вона дивилася на суперницю, як зацьковане звірятко.
– Марта… Красиве ім’я. Скільки тобі років, Марто, і що ти робиш у квартирі мого чоловіка? – із зарозумілістю запитала Вікторія.
Дівчина не знала, що відповісти на це запитання. Закривши обличчя руками, Марта розплакалася.
– Гаразд, не реви! Він щось пообіцяв тобі?
– Так. Обіцяв одружитися, щойно відправить свою маму за кордон, на лікування. Вибачте мені, якби я знала, що Віктор одружений, то ніколи б не дозволила собі зустрічатися з ним…
– Але, що ти хочеш від мене? Розлучення? – Вікторія засміялася. – Але ж він усе одно не одружиться з тобою. Нас, крім шлюбу, тримає ще й сімейний бізнес. Я давно знаю про цю квартиру. Цей козел, усе життя мені зраджує… Ти не перша тут, та й не остання…
– Ви так просто говорите про зраду чоловіка? Вікторіє, ви зовсім не кохаєте його?
– Чесно? Зовсім! Ба більше, я ненавиджу його! Якби була моя воля, просто зараз дала б йому стусана! Але, на жаль, на ньому 40% активів нашої фірми. Розлучення з ним, все погубить. Десятки років важкої роботи піде нанівець. Я не можу допустити цього, тому що цю фірму відкрив мій батько. Я не можу зрадити його довіру.
– Учора, я сказала йому, що у нас буде дитина. Віктор накричав на мене, і наказав привести себе до ладу, тобто позбудеться малюка, – пояснила Марта.
– А ти? Вирішила з татуся грошей збити? – підморгнула жінка.
– Ні, що ви! Я ніколи не здогадувалася, що Віктор багатий. Ба більше, він постійно економив, збирав гроші на лікування матері.
– От же покидьок! А він не сказав, що виховувався в дитбудинку, і ніколи не знав нічого про своїх батьків? Марто, скільки тобі років?
– Дев’ятнадцять.
– На рік молодша за нашу доньку… І хто він після цього?! Ба більше, ти навіть зовні схожа на нашу Ірину. Як він міг? Не розумію.
Вікторія присіла на стілець і розплакалася. Марті стало не по собі, кілька хвилин тому перед нею стояла красива, впевнена в собі дама. А зараз, Вікторія більше була схожа на нещасну жінку,яку обдурили.
– Заспокойтеся, будь ласка! Може водички принести? – злякалася Марта.
– Постав краще чайник, – важко зітхнула жінка.
Вікторія з Мартою довго пили чай,розмовляючи про життя. Марта довірилася цій незнайомій, чужій жінці і розповіла все про себе, своє непросте життя.
– Вдома мати з братами. Мені їм необхідно допомагати. Я не зможу повернутися додому з дитиною на руках, і сісти матері на шию. І тут не можу залишитися. Скоро мене попруть із гуртожитку, щойно дізнаються про мій стан. Замкнуте коло якесь… – важко зітхнула дівчина.
– Почекай засмучуватися. Я допоможу тобі. Не питай, навіщо я це роблю… Просто мені так хочеться. Та й Віктора не завадить провчити! – вимовила Вікторія, взявши в руки телефон.
– Алло, Вікторе? Приїжджай, у свою любовну шпаківню. Розмова є!
– Приїде? – злякалася Марта.
– А куди йому діватися? Приїде, як миленький. Ти нічого не бійся, сиди спокійно, і мовчи.
За хвилин тридцять, у двері боязко постукали. Марта залишилася сидіти на дивані, а Вікторія зустріла чоловіка.
– Що ж ти своїм ключем не відчинив? Соромишся? – єхидно запитала жінка.
– Звідки ти дізналася про квартиру? Що робиш тут? Люба, поїхали додому, це не те, про що ти подумала. Я вдома все поясню тобі, – зблід чоловік.
– Про що ти? Тут усі свої! Сідай, поговоримо…
Віктор сів слухняно на краєчок дивана, і поправив краватку.
– Це правда, що ти вирішив позбутися своєї дитини і вигнати жінку при надії на вулицю? Ти справді така низька погань? – спокійно запитала Вікторія.
– Люба, ну як я можу? Ти віриш цій пройдисвітці?
– По-перше, я тобі не люба. А по-друге, так. Я вірю Марті. Вона не пройдисвітка, у ній набагато більше гідності, ніж у тебе. Як ми вирішимо це питання? Я не хотіла б втягувати в цю історію свого батька…
– Не потрібно нічого Павлу Степановичу говорити! Прошу тебе. Я зроблю так, як ти скажеш, – тремтячим голосом промовив Віктор.
Марта дивилася на цього чоловіка, і не впізнавала в ньому тієї сильної і впевненої в собі людини, яку вона полюбила з першого погляду. Він дивився на свою дружину, як кролик на удава. Боявся сказати зайве слово.
– Думаю, ти не проти будеш залишити своїй дитині квартиру? Прояви шляхетність, адже наші з тобою діти навчаються в Англії. Чим ця гірше? – з іронією вимовила Вікторія.
– Звичайно, я так і хотів зробити. Марто, неправильно мене зрозуміла…
– Може, призначиш їй щомісячне утримання? Як вона одна з дитиною буде? Важко ж…
– Так, так. Я так і хотів зробити. Марто, завтра підемо до нотаріуса, оформимо папери на квартиру. Потім відкриємо рахунок у банку, я щомісяця перераховуватиму гідну суму.
– Дякую, – холодно вимовила Марта.
– Ось і домовилися! Поїхали додому? – попросив Вікторію чоловік.
– Ти, їдь, я пізніше приїду, – посміхнулася жінка.
Віктор швидко піднявся і буквально вибіг із квартири. Марта з Вікторією, подивилися один на одного і розсміялися.
– Хвацько ви його! На вигляд такий сильний чоловік, а боїться одного вашого погляду! Дякую, вам! – вимовила дівчина.
– Не потрібно дякувати. Частково, я це для себе зробила. Захотілося хоч раз поставити його на місце! Він не боїться мене, Віктор боїться втратити ті блага, які в нього є завдяки мені. Мені час. Ти дзвони, якщо що! – усміхнулася Вікторія.
Через сім місяців Марта привела у світ доньку. Тепер вона була спокійна за своє майбутнє, і майбутнє своєї дитини.
– Вас завтра виписують, – оголосив лікар. – Зателефонуйте рідним, нехай привезуть речі для дитини.
– У мене тут немає рідних, – розгубилася дівчина.
– Але ж є ж приятелі, друзі? Зима на вулиці. Не понесете ж доньку в пелюшках!
Марта взяла в руки телефон, і набрала номер людини, яка могла допомогти їй у цій ситуації:
– Вікторія? Це Марта…
Наступного дня, Марту з донькою зустрічала Віка. Жінка купила купу рожевих кульок, і красивий конверт.
– Навіщо ви витрачалися? Мені потрібно було тільки ковдрочку і шапочку…
– Кинь! Це приємні витрати. Тим паче, все спонсорує Віктор! – усміхнулася жінка. – Вітаю з появою принцеси! Дуже на тебе схожа, така ж красуня!
Жінки сіли в машину і поїхали додому. Вікторія подбала, і накупила все необхідне для немовляті.
– Марто, а ти на якому факультеті навчаєшся?
– На хірургічному.
– Чудово! У мене ж клініка пластичної хірургії своя. Підеш до мене працювати? – усміхнулася Вікторія.
– Звичайно. Тільки мені інститут закінчити потрібно.
– Закінчиш! Побудеш рік удома, а потім, знайдемо хорошу няню для малятка. До речі, як назвеш принцесу?
– Вікторія!
– Серйозно?
– Так. Хочу, щоб вона була такою ж, як ви, впевненою в собі жінкою. Скажіть, а чому ви возитеся зі мною? Адже за ідеєю, ви повинні мене ненавидіти…
– Я вже казала, ти дуже схожа на мою доньку. Така ж наївна дурочка. І, у нас із тобою спільний ворог, а це дуже зближує! – засміялася Вікторія.