Коли Віктор відкрив двері, то побачив перед собою сина з серйозним обличчям. “Тату, мені потрібна твоя допомога,” – сказав Борис. Коли Віктор почув про, що пішла мова він аж присів. Чоловік не був готовий до такого прохання сина. “Ти серйозно?” – здивувався він.

Дзвінок вивів Віктора Івановича із роздумів. Він читав газету, потім натрапив на якусь колонку, прочитав її і задумався. А тут телефонний дзвінок.

Віктор Іванович підвівся з третього. Газета сповзла на підлогу, і потрібен був деякий час, щоб підняти її, а вона, все зісковзувала з пальців, тільки дратуючи старенького чоловіка.

– Тату, ти де там ходиш? – у слухавці дзвенів схвильований голос сина. – Я вже думав, що ти не вдома.

– Де ще мені бути? – забурчав Віктор Іванович. – А тии чого дзвониш мені так рано?

– Батьку, я ввечері заскочити хотів, поговорити, – сказав Борис.

– Ясно, – коротко відповів батько. Знову, приїде грошей просити. І куди їх Борис тільки витрачає?

– Що тобі ясно? – спитав син.

– Все мені ясно, – озвався Віктор Іванович, – Тільки гроші на карточці, треба буде в банк їхати.

Борис помовчав, а потім відповів:

– Я не за грошима, батьку. Я ж говорю, що хочу з тобою дещо обговорити. Порада твоя потрібна.

– З якого часу тобі поради мої були потрібні? – Віктор Іванович запитав у сина, а сам подумав, що його питання, напевно, звучало якось не те, щоб неласково, а взагалі некрасиво.

– Тату, ну ти чого? – сказав розчаровано Борис. – Що, не приїжджати?

– Та ні, ти заїжджай. Привези тоді мені молока та хліба, щоб я не спускався до магазину.

– Ні, з цим сам розбирайся, – відповів син, – Тобі що на огляді сказали? Потрібно більше ходити! А ти тільки й шукаєш привід, щоб у кріслі посидіти та на дивані полежати.

Віктор Іванович сердився. Але сердився більше не на сина, який відмовився привезти молоко та хліб, а на себе та свої недуги.

– Вам потрібно більше рухатися. Майте на увазі, Вікторе Івановичу. Не забувайте, скільки вам років і намагайтеся відмовитись від допомоги дітей. Більше самі все!

Отак і доводилося жити самотньому старенькому чоловіку: все сам. Тільки гроші встигав віддавати то одному синові, то іншому, адже пенсія у нього була дуже непоганою. Сини ось тільки підвели, причому обоє.

Старший син Петро змінював одну роботу за іншою: здобув три вищі освіти, але ніде йому не сиділося. Думав, що з трьома дипломами гроші самі до нього прийдуть, а виявилося, що для цього працювати треба було. Як не намагався Віктор Іванович йому це пояснити, все було марно. Петро і одружитися вже встиг двічі, стільки ж разів розлучитися, і більша частина його зарплати йшла на виплату аліментів обом колишнім дружинам, які виховували його дітей.

Молодший Борис, начебто, і роботу мав непогану, і дружина в нього була хороша, і донька підростала тямуща, тільки все одно він був в очах батька якимось непутящим. То посаду гарну пропустив, то від дружини хотів піти, не подумавши. І у всьому цьому Віктор Іванович бачив недоробки своєї роботи над вихованням синів. Він же весь час на робрті був, а з синами дивилася його дружина Алла Геннадіївна, якої вже давно не стало, яка й зробила з обох хлопців ось таких чоловіків.

Не стало дружини у Віктор Івановича, коли йому п’ятдесят років було, і з того часу він не одружився. Були жінки, звичайно, але згодом він звик до самотності, потім почалися недуги, і чоловік вирішив, що нікому не потрібний зі своїми проблемами.

Віктор поговоривши з сином, сходив по хліб і молоко. Його ранкове прочитання газети настільки спантеличило, що він навіть не помітив, як швидко піднявся на третій поверх. Склав продукти на кухні, а сам знову до газети пішов. Відкрив її на потрібній сторінці, перечитав колонку під назвою «Шукаю тебе».

«Шукаю Віктора Бондаренка, такого року народження. Колишній друг, хороша людина. Хтось знає про його місцезнаходження, прошу передати йому, що шукає його Антоніна Микитенко. З повагою, Тоня».

Склавши газету, Віктор Іванович дбайливо прибрав її на підвіконня і почав роздумувати. Потім приїхав Борис, довго мовчав.

– Ти ж не для цього сюди приїхав, – раптом сказав батько, – Давай вже, кажи.

– Батьку, у мене загалом жінка з’явилася, – раптом сказав Борис.

– От і приїхали, – буркнув Віктор Іванович. – А від мене що хочеш? Щоб я порадив, як красиво зраджувати дружині?

– Типу того, ти ж так робив багато років, – несподівано сказав син.

Віктор Іванович хотів синові сказати міцне слівце, а потім передумав. Так, була справа у його житті. Закохалася в нього молода співробітниця. Тільки Віктор Іванович був одружений, але ні його, ні її ця обставина не зупинила. Дружина трохи пізніше дізналася про бурхливий роман чоловіка з молодою співробітницею, але була жінкою мудрою, на розлучення не подала. Вдома росли двоє синів, їм потрібен був батько, а відпускати батька дітей від себе вона не наважилася. Так і жила, мовчки чекала на чоловіка з роботи, займалася домом і залишалася зразковою дружиною до останнього свого дня.

– Я так робив, а ти так не роби, – раптом сказав Віктор Іванович, але Борис лише руками розвів.

– Пізно, батько, вже зробив. Закохався, словами не передати, – сказав син.

– Оххх, – озвався батько, – Що ж тобі від мене треба? Твоя мама все про мене і мою коханку знала. Я тобі не порадник.

– Знала вона, так, – згідно кивнув Борис, – Тільки дізналася не одразу. А мені треба протриматись. Я потім цю жінку забуду, а зараз ніяк не можу впоратися з собою.

– І не вийде, як не старайся, – відповів Віктор Іванович, – Закінчук з цією історією, щоб потім тебе в газетах не шукали.

– Що? – Борис не зрозумів, а батько лише рукою махнув.

– Ти мене, не слухай. Точніше, слухай, що я тобі говорю про те, щоб ти дружину та доньку не ображав, на стороні свої справи припиняв. Якби не мої зради, можливо, ваша мама не пішла б так рано. Переживала дуже через мене. Подумай про сім’ю, а не про себе.

Борис поїхав, а Віктор Іванович зрозумів, що навряд чи син буде слухати його поради. Все одно істину пізнати можна тільки згодом.

Взявши газету в руки в черговий раз, Віктор Іванович пробігся очима вже напам’ять вивченим рядкам. Підійшов до телефону, зняв слухавку, набрав номер газетної редакції, вказаний на останній сторінці.

– Мене тут шукає жінка одна, – сказав він, – І я хочу знайтися.

– Дідусю, ви про що? – запитав на іншому кінці приємний жіночий голос.

– Шукають мене! – вигукнув Віктор, – У газеті вашій шукає мене Антоніна Микитенко. Дайте їй мій номер чи мені її. Як там у вас заведено, я не в курсі.

Дівчина з кимось порадилася кілька хвилин, потім повідомила Віктору Івановичу про те, що запише його номер і передасть тій, хто давав оголошення. Чоловік поклав слухавку і почав чекати.

Проте, пройшов день, другий, третій, але йому ніхто так і не подзвонив. Він згадував Тоню, ту саму, що ледь не стала причиною його відходу з сім’ї, думав про те, що даремно взагалі з нею тоді у відносини вступив, і тому синові своєму того ж не бажав. Важко це було для обох, а дружині так найбільше. І на старість років соромно згадувати про це було. Хоча Тоня Микитенко була гарною, молодою та розумною, все одно з нею не склалося, а спогад у пам’яті не найприємніший залишився.

Не витримавши, на четвертий день Віктор Іванович знову зателефонував до редакції.

– Ви там що зовсім не працюєте? Просив же мій номер передати Антоніні. І що? Сидите й досі?

– Дідусю, заспокойтеся, – сказав жіночий голос, – Жінка, яка давала оголошення, занедужала. Ми до її доньки додзвонилися, вона сказала, як мама повернеться, так і подзвонить вам. Перестаньте хвилюватись, а просто зачекайте.

– Дайте мені її номер! – сказав Віктор Іванович, але йому ввічливо відмовили.

Ніколи ще не чекав так дзвінка від Тоні. Переживав, біля телефону кола намотував. Сам не захотів собі мобільник, бо сказали ходити більше, а з мобільним телефоном – що? Лежи на дивані і не рухайся.

Дзвінок застав його якраз на кухні, де Віктор Іванович картоплю смажив. Добіг до телефону, а там її голос.

– Віктор! Ти? Сам знайшовся?

– Сам, – полегшено відповів Віктор Іванович, – Де ти пропадала?

– Ой, занедужала. Я як оголошення дала, так переживала, думала, що швидко тебе не знайду. А ось як вийшло.

– А навіщо шукала? Вже майже тридцять років минуло.

– Сказали не довго мені лишилося. Перед усіма хочу вибачитися. І перед тобою хочу вибачитися.

– Це я вибачатися маю за те, що тебе тоді залишив так некрасиво, – сказав Віктор.

– Вітя, у мене ще секрет є. Дочка у мене від тебе є.

Віктор Іванович зробив глибокий вдих і посміхнувся. Хороша новина все одно є, і нехай тепер цей рік буде найзнаковішим у його житті. І поганим, і добрим, як він звик тридцять років тому, а потім довго відвикав. Головне – жити та насолоджуватися.