Люба з села примчала, щоб “вправити мені мізки”. Вона у нас завжди всі рішення приймала за нас обох. Коли не стало моєї мами, Люба всю спадщину швидко на себе оформила, а мені так і сказала, що мені не треба, бо я багачка

– Я про тебе, Катерино, краще думала, їй Богу. Інші заробітчанки квартири купують, а ти вирішила продавати? Не була я в твоїй Італії і бути не хочу, але одне точно знаю – квартиру я б не продавала нізащо! – картала мене сестра.

Люба зупинитися не могла, коли почула, що я квартиру продаю. Я вже й не була рада, що я їй щось сказала, бо замість допомоги, я отримала одні лише картання.

Але не сказати про такий важливий крок як переїзд в іншу країну – я не могла. Одна справа бути заробітчанкою, і зовсім інша – назавжди рвати всі кінці з рідним домом.

– Ти нікому там не будеш потрібна! Май на увазі, продаш тут квартиру – то в підсумку, взагалі, можеш без даху над головою залишитися.

Люба з села примчала, щоб “вправити мені мізки”. Вона у нас завжди всі рішення приймала за нас обох. Коли не стало моєї мами, Люба всю спадщину швидко на себе оформила, а мені так і сказала, що мені не треба, бо я багачка.

Похорон весь організувала я за свої гроші, і 40 днів зробила, і пам’ятник потім поставила дорогий, і все це теж тому, що я багатша за сестру. Але то вже було давно, Бог їй суддя.

Треба сказати, що це рішення я прийняла не спонтанно. В Італії на заробітках я 22 роки, і за цей час я добре вивчила цю країну, і зрозуміла для себе, що старість я хочу провести тут. Куплю собі невелику квартиру біля моря, і житиму. На італійську пенсію, сподіваюся, я вже заробила, бо майже з самого початку була офіційно працевлаштована.

Коли я їхала в Італію, мені ще й 40-ка років не було. Тоді не стало мого чоловіка, я не знала, як бути і що тепер робити, тому наважилася їхати. Я не з боязких, ніколи не боялася труднощів і змін. І зараз не боюся.

– Ти що, справді уявила себе італійською синьйорою? Не сміши людей? Хто там тебе в старості догляне? – сестра моя ніяк не хоче сприймати інформацію про те, що я вирішила квартиру свою в Україні продавати.

Я думаю, що Люба просто сподівалася, що я впущу її в свою квартиру, адже сестра живе з дочкою і її дітьми, внуки вже підросли, їм усім там місця мало.

Але я їй ніколи нічого такого не обіцяла. Квартиру я здавала, поки мене не було, а плату за оренду забирав син з невісткою.

Син теж не вельми радий, що я таке собі надумала. А невістка мені так прямо в очі і сказала, що я погана мама.

В свій час, коли син одружувався, я купила йому двокімнатну квартиру в новобудові, зробила там ремонт і обставила повністю меблями. І я для себе вирішила, що зробила для сина більше, ніж достатньо.

Їм спочатку все подобалося, навіть дякували, але коли з’явилися у них діти і місця стало менше, вони захотіли більшу квартиру і сподівалися, що саме я їм куплю, невістка навіть натякала, що можна відразу брати будинок.

Тоді у нас була серйозна розмова, і я їм пояснила, що не збираюся їм більше нічого купувати. Хочуть мати більше – нехай працюють і заробляють.

Тоді невістка на мене дуже образилася, і досі через це зі мною не спілкується, а син ще сподівався, що я передумаю.

Та тепер, коли сестра і його підключила, щоб мене зупинити, то він зрозумів, що я не жартую, і що він нічого більше від мене не отримає.

Тепер вони з тіткою Любою мене активно зупиняють, та я вже все вирішила, і рішення свого змінювати не збираюся. Певну суму я склала, ще квартиру продам, а якщо не вистачить, то візьму ще кредит.

Страшно мені, звичайно. Якщо хтось вже купував житло в Італії, то поділіться досвідом. Але я сподіваюся, що все буде добре і мій задум вдасться.

– Інші сестри-заробітчанки своїм родичам допомагають, а ти б хоч раз 100 євро дала, – картає мене Люба.

Я визнала, що сестра права, відкрила гаманець і подарувала їй 100 євро. Але інших стосунків з нею я не хочу мати.

Дивлячись на своїх родичів, я розумію, що ні від сестри, ні від сина допомоги на старість чекати не треба, тому я і хочу провести старість в Італії. Але хотілося б почути думку збоку, чи правильно я роблю?