Максим ніколи не пропускав нагоди покритикувати мою кулінарію. Він завжди знаходив, до чого причепитися: то до вибору інгредієнтів, то до послідовності дій. Його постійні зауваження підривали мою віру у власні кулінарні здібності

«А нащо було від чоловіка йти, аби тепер отак виглядати?». То мене мама отак підтримувала, адже щиро вважала, що чоловік міг разочок оступитися, і йому обов’язково треба пробачити, якщо він хоче зберегти родину. Коли я їй розповіла, чому саме я пішла, то вона зробила круглі очі і сказала: «Більшої дурниці я в житті не чула».

Збоку ми виглядали чудовою парою, двоє діток, своя квартира, гарний чоловік, який на людях завжди був таким уважним і милим, завжди ввічливий і виважений. Тільки це все з іншими.

Ні, він не підвищував на мене голос, так само спокійно доносив до мене думку, що я все навколо – не мого розуму діло.

Починаючи від ремонту в квартирі і закінчуючи вибором посуду – все я робила не так і він за мене мав все виправляти. А далі й думки моєї не питав, що я хочу чи про що мрію.

Ми їздили на відпочинок, який він обирав. Але перед тим мав пройтися з кривою усмішкою по всьому, що пропонувала я.

Коли ми приходили з гостей, то він так само вказував мені на все, що я зробила не так на гостині: не так усміхалася, не так дивилася, взагалі той костюм мені не личив, а він казав брати інший.

Дітей я так само не навчила ні порядку, ні поводженню. Він роздавав нам всім зауваження, які ми мали виправити.

– Це конструктивна критика, – говорив завжди він.

Ще на початках я стільки сил витратила аби відстояти таку сукню, такий колір помади чи зачіску. Але з часом я просто робила так, як казав чоловік, не було сили сперечатися.

Максим навіть до моїх кулінарних здібностей мав питання, любив прийти в вихідний і слідкувати за тим, як я готую, а потім казати, що я все роблю не так, і просто диво, як це я на цьому захаращеному столі знаходжу потрібні інгредієнти.

– Невже так важко одразу викинути в смітник і помити?, – повчав мене він.

І отак би я й далі жила, якби одного чудового дня не прийшла до нас в квартиру гарна дівчина з вимогою негайно відпустити Максима, бо він мене давно не любить.

– Він не любить вас давно, невже у вас зовсім нема гідності, що ви живете з чоловіком, який вас не поважає?

Я дивилася на цю впевнену в собі дівчину, яка упивалася своєю перевагою в віці, в красі, в розумі, в усьому на світі.

І щаслив засміялася.

– Так, ви праві. Мрії мають здійснюватися!

Я зібрала свої речі і пішла до матері, діти вчилися в іншому місті і жили в гуртожитку, якось проживемо без татка.

Перший місяць я просто жила в піжамі, повірте, це таке класне відчуття, коли ти просто в піжамі ходиш на кухню і робиш собі каву, щоб з нею залізти під ковдру і дивитися свої улюблені серіали, які завжди переключав чоловік, бо вони примітивні.

– Ти звільнилася з роботи, не вилазиш з ліжка! Як ти будеш далі жити? і на що?

– Мамо, дай мені трохи часу, – сказала я матері вкотре.

– Ти подивися на кого ти схожа! Якби тебе таку чоловік побачив? Та я йому спеціально кажу, що тебе нема вдома, бо мені самій незручно, що він тебе таку побачить.

– Так. Він би точно не витримав, що я тепер щаслива. – засміялася я.

– Ти не розумієш, що ти більше такого чоловіка не знайдеш? Багатий, ввічливий, гарний! Невже так важко пробачити і вернутися.

– Мамо, я не вернуся до людини, для якої я – порожнє місце.

І тут мама сказала, що більшої дурниці не чула, що можна тут жити так, а тут ось так, а там ще бозна-як. Вона не розуміє, що з тебе випивають всі соки і ти вже не живеш різними життями, а існуєш лише одним.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.