Мало хто там що говорить. Їй цікаво з дівчатами гратися

– Ох і не люблю я тебе, мамо! Не люблю! І цих двох теж!

Це нечесно! Неправильно! І ти неправильна! – сварка Лесі тільки набирала обертів, але вже було сказано багато з того, що раніше ніколи не казала ця на вигляд порядна і дуже вихована дівчинка.

Схоже, давалося взнаки початок підліткового періоду…

Чи ні?

Перш, ніж робити висновки, варто було б детальніше дізнатися про історію цієї сім’ї.

У їхньому житті нещодавно відбулися дуже великі зміни, а саме – нове заміжжя матері, яка вже була в розпачі знайти собі супутника життя.

І не дивно, враховуючи, що жінка не була багатою, не мала модельну зовнішність і, до того ж, ще й йшла в комплекті з «причепом» – дочкою Лесею, яка залишилася від першого дуже невдалого шлюбу.

Важко шукати собі принца з таким бекграундом. І навіть якщо не принца, а простого чоловіка свого віку.

Скільки їх таких, готових зіткнутися віч–на–віч з проблемами виховання чужої дитини, коли на ринку наречених є і жінки без таких обтяжень?

Свого принца Марина все ж таки знайшла. Нехай і був він не принцом, а простим сантехніком і, до того ж, мав власний причеп – сина Якова, який так само залишився від минулого шлюбу.

Історія тільки була трагічнішою – дружини Михайла і мати Якова не стало, коли хлопчику було п’ять.

І з того часу Михайло так само стикався з проблемами неприйняття з боку потенційних обраниць.

Звичайно, серед знайомих знаходилися ті, хто давав чоловікові поради віддати десь сина.

Ну, а що? Можна відправити хлопчика до якогось інтернату і забирати на канікули. Або до тієї ж матері Михайла в село.

Та тільки відправляв порадників Михайло так далеко, що поверталися з цього захоплюючого турне мало хто.

І тут зустрілися дві самотності: Марина з Лесею і Мишко з Яковом.

Різниця між дітьми становила всього пару років, так що теоретично вони могли навіть подружитися один з одним.

А якщо ні – то просто порозумітися і не розносити дім своїми сварками, як часто роблять часом навіть рідні брати та сестри.

Ось тільки всі надії на подібний результат розтанули, варто було лише пожити сім’ї з чотирьох людей в одному домі.

З дядьком Мишком Лесі було дуже легко і просто. Він не ділив двох дітей на «твоя» і «мій», не годував демонстративно Якова перед Лесею смаколиками, щоб показати любов до рідного сина за рахунок падчериці, не порівнював їх у гірший для Лесі бік…

Коротше кажучи, не робив нічого з того, за що вітчима можна було б незлюбити.

Навіть навпаки – проявляв до Лесі той рівень уваги й турботи, який мав бути будь–якій дитині, яка живе з тобою під одним дахом.

«Я йду в магазин, купити тобі щось?»

“Ми з Яковом йдемо гуляти, якщо мама тебе відпустить – можеш піти з нами”.

“Показати тобі картинки з крабами?” (Яків їх любив).

Обидва розуміли, що ці питання і ввічливі, але категоричні відмови у відповідь – частина їх тепер уже спільного сімейного життя.

Леся і Яків були надто різними, їхні інтереси не перетиналися, тому дівчинка частіше проводила вільний час із матір’ю й подругами, а Яків, відповідно, з батьком і своїми друзями.

Влаштовувало те, що відбувалося, і дітей, і Михайла. Але не Марину.

Адже у її розумінні ідеальна сім’я обов’язково має бути дружною. І діти один з одним ладнати, спілкуватися, дружити.

Ні, не так спілкуватися і ладнати, як Леся з Яковом, а щоб разом кругом і ніколи не розлучатися!

Зараз вони ладнають недостатньо. Адже всі їхні дії по відношенню один до одного – звичайна ввічлива дружелюбність, але ніяк не сімейні стосунки.

А ось у сім’ї все має бути зовсім по–іншому.

Постійно все намагалася сказати Марина Лесі одне. Мовляв, бери братика з собою в компанію, коли гуляти йдеш.

У дворі ж у вас різновікова компанія, і раз з дівчатками молодшими граєшся, значить – і з братом зможеш.

– Мамо, ну в яку компанію? У ляльки з нами він гратиме, чи що? У посуді іграшковий суп із жолудів робити?

Чи ляльки паперові з одягом для них малювати і вирізати? – спробувала сказати матері Леся.

Нехай і казали їй деякі, що вона для своїх дванадцяти затрималася у дитинстві, але Леся їх не надто й слухала.

Мало хто там що говорить. Їй цікаво з дівчатами гратися.

Ключовими словами тут було «з дівчатами». Тому що хлопчиків Леся не розуміла і в їхні ігри грати з ними не хотіла.

Змішаної компанії в їхньому дворі не було, усі групувалися до своєї статі.

І побачити дівчинку з м’ячем на футбольному полі було так само дико, як і хлопчика серед ляльок і посуду.

Можливо, були й такі, але знаходили вони собі компанію поза двором.

І Яків до таких хлопчиків точно не входив.

Але Марина була непохитна. Діти повинні один з одним ладнати!

– Ні, Лесю, ви не ладнаєте. Те, що ти, отримавши шоколадку або відкриваючи пачку чіпсів, ділишся з Яковом і те, що Яків, коли йде на кухню пити чай, заварює напій і тобі цього ще недостатньо!

А як достатньо? О, точної відповіді на це запитання Марина не поспішала давати. Зате зробила все можливе, щоб Леся починала потихеньку недолюблювати Якова.

Точніше… Вже не потихеньку. Вже з галасом, сварками. Насправді справа була не в Якові. А у зіпсованому дні народження.

Що таке день народження? Це свято, коли до іменинника приходять люди, які вітають його з тим, що він став на рік старшим.

Приносять при цьому якісь подарунки, потім виносять торт, на якому дівчинка (або хлопчик) задують свічки.

Сценарій залишається незмінним на всі часи, змінюється лише тип торта, кількість запрошених, та й вартість подарунків залежить від заможності сімей як іменинника, так і запрошених.

Родичі Марини на Лесю грошей ніколи не шкодували. Якову теж два місяці тому подарували подарунки, але дуже формальні й недорогі.

Саме це Марину дуже сильно рознервувало. Адже Яків тепер також частина їхньої родини!

То чому Лесина бабуся, мама Марини, купила новий планшет, а Якову тільки подарувала сертифікат у книгарню?

Що це за поділ на «рідних» і «нерідних»?! Ні, так не піде.

Марина навіть не хотіла помічати, що зараз, на день народження Лесі, ситуація була такою самою.

Запрошені на свято родичі Мишка та Якова приносили дівчинці досить непогані, але недорогі подарунки.

Навіть проговорився хтось при Марині, що взяли вони їх із «списку бажань» на сторінці у соціальній мережі дівчинки.

Два кухлі з симпатичними принтами, недороге покривало, купа канцелярії, яку Леся любила (що Марина теж не розуміла, ручка і ручка, навіщо на ній слоненя чи блискітки у складі пасти, кому це треба взагалі?).

Але Марина бачила тільки планшет, дорогі навушники, два круті джойстики до приставки (один зі старих Леся випадково зламала, от родичі й подарували комплект).

І вирішила, що відбувається серйозна несправедливість щодо молодшої дитини.

Тому планшет та один джойстик були одразу після свята віддані Якову. Що й спровокувало сварку.

– А ви й справді неправильна! – пролунав за спиною Марини, що сиділа на кухні, голос Якова.

Хлопчик із нею особливо не розмовляв, але зараз явно дійшов до точки кипіння.

– Навіть тваринки захищають своїх дитинчат, а не намагаються їх обібрати до нитки, – сказав він таким тоном, ніби бачив перед собою не кохану жінку батька, а щось зовсім інше.

Він схопив із холодильника пару банок води і пішов до себе.

Марина ж, заспокоївшись, вирішила поговорити із Лесею. І застала в її кімнаті обох дітей, які спокійно грали у приставку на нових джойстиках.

Планшет, який вона хотіла віддати Якову, лежав у Лесі на ліжку, увімкнений у зарядку.

Немов показуючи їй, мовляв, все ти зробила неправильно, Марино, все в тебе не як у людей вийшло. Все дарма.

Марина оглянула уважніше кімнату доньки. І тільки зараз побачила, що зникли деякі книги (і вона була готова присягнутися, що бачила їх у Якова кімнаті при прибиранні).

Що на тумбочці біля ліжка стоять дві кружки, біля приставки два джойстики, та й до комп’ютерного столу присунуто два стільці.

Що тут і там валяються речі, які Лесі не належали, ніби брат постійно тут ошивався і періодично забував одразу забрати своє барахло.

– Вибачте мені, – тихо прошепотіла Марина. – Пробач, Лесю, я… Я просто хотіла, щоб ми всі були сім’єю, а врешті… Обіцяю, я все виправлю.

– Подивимося, – озвалася дочка.

І подивилася на матір спідлоба. Наче не вірячи, що Марина справді може виправитися і припинити їм нав’язувати «братсько–сестринські стосунки» такими, як бачила їх вона сама.

І Марина весь наступний рік робила все, щоб дочка їй повірила. Більше не змушувала дітей проводити разом час.

Не вимагала, щоб вони обіймали один одного. Не стежила, щоб у школу вони йшли разом, а не кожен із своєю компанією.

І з подивом для себе зрозуміла, що у Лесі і Якова без втручання Марини цілком гармонійні й сімейні стосунки.

А ще – що на наступні дні народження що Якову від родичів Марини дісталася всілякі дрібнички, що Лесі перепали від рідні Мишка подарунки, які дарують дітям далеких родичів чи не дуже близьких друзів.

Але, схоже, дітей все це влаштовувало. А значить – Марині теж настав час визнати, що «відібрати і поділити» – не найкраще правило для сімейного життя…