Мама Макса, звісно, не п’є, але мало що можна придумати… Он, тітка Галя, сусідка, знову скаржилася, що Настя сильно кричить. А що він може зробити? Сестра ще маленька. У неї то животик болить, то зубки ріжуться

– Максе, ти не сердься на неї, добре? Вона… складна, звісно. Але все ж ваша бабуся.

– Максе, Максе, прокидайся, Настя знову плаче!

Макс ледве відчував, як Артем, його молодший брат, смикає його за футболку, але відкрити очі було занадто важко. Сон буквально валив його з ніг, і він був готовий закричати від утоми, сховатися під подушку й знову поринути в тишу. Було б краще, якби там не було снів, бо цієї ночі знову прийшов батько, сів поруч на ґанок бабусиного дому, погладив по голові й тихо запитав:

«Як ти, сину? Важко тобі? Пробач, що так сталося… Не хотів я… А Настя знову плаче…»

Макс різко повернувся до реальності й ледь не впав із ліжка. Настя кричала так голосно, що розбудила навіть його. Артем, сидячи на своєму ліжку, спостерігав, як старший брат намагається виплутатися з ковдри.

– Давно плаче? – Макс провів рукою по скуйовдженому волоссю, прямуючи до колиски. – Ну й голосиста ж ти! Чому такий крик? Мами ще немає, вона тільки зранку прийде. Іди сюди!

Настя вже вся почервоніла від плачу. Макс швидко підняв її з ліжечка, кивнув Артему, який уже приніс чистий підгузок, і притис сестричку до себе.

– Ого, ароматна ти моя! Все правильно! По ділу кричиш! Тільки можна трохи тихіше? Ще не всі сусіди тебе почули? Зараз я все зроблю, потерпи трішечки.

Дівчинка, почувши добре знайомий голос, і справді трохи стихла, а за кілька хвилин уже жваво смоктала суміш із пляшечки, яку приготував брат.

– Обжора! – Макс торкнувся губами її лоба таким звичним жестом, що сумнівів не виникало – це далеко не вперше, і термометр йому, щоб зрозуміти, чи є у сестри температура, був зовсім не потрібен. – Не могла маму почекати? Хоча правильно зробила. Вона прийде втомлена, а тут ми ще. Давай, доїдай і будемо досипати, поки є час. Тим більше Артем уже спить.

– Ось, хто в нас правильний! Уже спить! Не те що ми з тобою, так, Настя?

Шестимісячна Настя сонно причмокнула ще раз і випустила з рота соску. Макс обережно, щоб вона знову не розплакалася, поклав сестру на плече й почав ходити по кімнаті, погладжуючи її по спині.

– О! Молодець! Тепер можна й у ліжечко! – Макс обережно поклав сестру й подивився на годинник.

Лягати чи ні? До підйому ще трохи більше години, але в нього трійка з біології та двійка з фізики. Він, звісно, сам винен, треба було не в «морський бій» із Данилом грати на уроці, а слухати, що там фізичка розповідала. Глупо вийшло. Але тепер вона точно його спитає. Значить, треба повторити останні пару параграфів, а то як би чого не сталося. Через два тижні батьківські збори, і зовсім не хочеться, щоб мама червоніла через нього. Такого задоволення він класній не подарує. Вона й так учора пристала до нього, як бджола!

– Максиме! Це абсолютно нікуди не годиться! Ти постійно запізнюєшся! Ще раз – і підеш до директора!

Ніби можна їй пояснити, що запізнюється він зовсім не за власним бажанням, а тому що маму іноді затримують на роботі. І тоді Максу доводиться залишатися з Настею, а потім бігом вести Артема в садочок. Хіба можна дітей лишати самих удома? Але казати про це не можна. Інакше в мами будуть неприємності. Що зробиш, якщо все так склалося? Був би живий тато – проблем би не було. Мама сиділа б удома, як це було і з ним, і з Артемом. І їй не доводилося б працювати, щоб їх не вигнали з квартири, яку батьки винаймали з тих пір, як бабуся вигнала їх із дому.

Макс намагався не думати про бабусю. Він не знав точно, що стало причиною їхніх сварок із мамою, але здогадувався. Бабуся завжди говорила дуже голосно й не надто добирала слова. Після похорону вона прийшла до них додому і дочекалася, поки мама виведе дітей з кімнати, щоб обрушитися на неї зі звинуваченнями:

– Це все твоя провина! Народжувала дітей, як кролиця, а він через це працював без зупину! Ось і не витримав! Як таке серце може витримати? Ти хоч розумієш? Безсовісна! Це ти винна в його смерті!

Макс не витримав. Він увірвався до кімнати, не зважаючи на спроби матері його зупинити, витираючи її сльози.

— Замовкни! Ти нічого не знаєш! І не смій ображати маму! Тато нас любив! І Настю любив, і Артема теж. Він сам хотів дітей, це не мама його змушувала! Вона вмовляла його зупинитися, бо допомоги їй ніхто не надавав, лише докори й сварки! Неможливо таке терпіти! А ти… ти вічно тільки сваришся! Чому ти приходиш сюди? Ми більше з тобою не живемо, і не треба сюди ходити!

Макс досі пам’ятав той важкий погляд, яким бабуся окинула його. Вона кілька разів відкривала рота, ніби хотіла щось сказати, але вагалася. І нарешті вимовила:

– Малий ще, щоб на мене голос підвищувати…

– Більше за маму тепер заступитися нікому. А я її ображати нікому не дам, зрозуміла?

Він сказав це і не одразу зрозумів, куди дивиться бабуся. А дивилася вона поверх його голови на матір. Дивилася дивно, ніби навіть сумно. А потім похитала головою й пішла, щоб більше у них не з’являтися. Макс іноді бачив її в місті, але робив вигляд, що не впізнає. А вона зупинялася щоразу, коли помічала його, і довго дивилася вслід, не роблячи спроби окликнути. Розмовляти з нею Макс би й не став. Він боявся, щоб вона не прийшла в той час, коли його не буде вдома, бо розумів – матері зайві нерви абсолютно ні до чого. Вона й так Настю годувати не змогла після того, як не стало батька – молоко пропало. А якщо й далі буде постійно плакати, то й зовсім погано буде. Він же прекрасно розуміє, що буде, якщо хтось поскаржиться на їхню родину.

Погано буде, це точно! Совсім як із Олею з сорок третьої квартири. Її мати п’є безпробудно. І до них спочатку всі якісь комісії ходили, бо сусіди скаржилися. А потім Олю забрали до дитячого будинку. Макс якось пробрався туди з хлопцями. Паркан там хиткий, і є кілька дірок, куди спокійно можна пролізти. Вони тоді засіли в кущах і довго чекали, поки Оля не вийшла з іншими на прогулянку. Ох, як вона ридала! А він не знав, як її заспокоїти. Усі цукерки, які мати купила їм на двох із Артемом, віддав тоді Олі. Але мама не сварилася. Погладила його по голові й сказала, що пишається тим, який у неї син. Тільки от… Чим тут пишатися, якщо допомогти Олі він усе одно не зміг? Вона так і живе там, у дитячому будинку. Розповідає, що звикла і все добре. А сама пошепки зізналася йому якось, що мріє, щоб мати перестала пити і забрала її, нарешті, додому.

Мама Макса, звісно, не п’є, але мало що можна придумати… Он, тітка Галя, сусідка, знову скаржилася, що Настя сильно кричить. А що він може зробити? Сестра ще маленька. У неї то животик болить, то зубки ріжуться. Настя у них рання. Так лікар сказав. У неї вже цілих три зуби є. Вона навіть умудрилася Макса так за палець вкусити, що ледь кров не пішла. Гарні зуби, значить, міцні! Тільки тепер стежити доводиться, бо тягає в рот усе, що під руку потрапить. Учора так і заснула з Артемкиним зайцем в обіймах, жуючи довге вухо. Брат спочатку розсердився, а потім нічого, навіть ревіти не став. Вирішив, напевно, що сестрі заєць потрібніший.

Будильник тихенько проспівав, і Макс поспішив його вимкнути. Пора збиратися. Йому до школи, Артему в садок. Мама прийде з хвилини на хвилину, і треба ще встигнути приготувати сніданок на всіх, а то сама возитися буде.

Макс закінчував із бутербродами, коли в коридорі клацнув замок, і мама зайшла до кухні, скидаючи на ходу стареньке пальто. Вона обняла Макса, обхопивши руками його щоки й зазираючи в очі:

– Доброго ранку, мій лицарю!

– Доброго ранку, моя королево!

Це було їхнє таємне вітання з тих пір, як Макс знайшов на книжкових полицях романи Вальтера Скотта.

– Як справи?

– Настя знову кричала вночі. Я їй пляшечку дав і гелем ясна намазав. Заспокоїлася.

– Новий зуб виліз?

– Поки ні. Але ясна вже опухли. Температури не було.

– Добре. Макс, що б я без тебе робила?

– Мам… я це… Бабусю вчора знову бачив.

Оля завмерла, зарившись пальцями у вихори сина.

– Вона щось говорила? Ви розмовляли?

– Ні. Вона стояла біля нашого під’їзду й дивилася на вікна. А коли я підійшов, відвернулася й пішла.

Оля кивнула якимось своїм думкам, але тут же схаменулася, що син її обличчя не бачить. Вона взяла його за підборіддя, ловлячи погляд:

– Макс, ти не сердься на неї, добре? Вона… складна, звісно. Але все-таки ваша бабуся. І нехай мене вона не любить, але ви всі її онуки. І ти, і Артем, і Настя.

– Тоді чого вона свариться, що нас багато?

– Ох, синку… – Оля втомлено опустилася на стілець і притягнула до себе сина. – Розумієш, деякі люди вважають, що жити треба тільки так, як вони вважають правильним.

– Чому? Чому вони думають, що знають, як краще?

– Не знаю. Можливо, тому, що вважають, ніби їхній вік і життєвий досвід дають їм на це право. У чомусь це, можливо, й правильно, але як тоді молодим набивати свої шишки й здобувати власний досвід?

– Нелогічно в цих людей якось усе виходить!

– Саме так! – Оля посміхнулася, дивлячись на свого старшого. Все-таки, як швидко час біжить! Щойно він був таким, як Артем, а вже он як виріс. Жарт чи ні – сьомий клас. Ще трохи – і буде зовсім дорослим. Вона зітхнула. Він і так уже занадто подорослішав і занадто багато розуміє.

Оля погладила сина по щоці й попросила:

– Якщо побачиш бабусю ще раз, не сварись із нею, добре? Якщо вона захоче щось тобі сказати або поговорити з тобою – просто вислухай її, а потім вирішиш, що робити далі. І ще… Синку, забудь усе, що ти чув того дня… Ти розумієш, про що я. Коли приходить горе, людина змінюється. Дуже сильно. І може робити такі речі й казати такі страшні слова, що потім сама намагатиметься навіть не згадувати, що таке було. Це відбувається не тому, що людина зла. Це так говорить у ній біль від втрати. Розумієш?

Макс не зовсім зрозумів, про що говорить мама, але вкотре переконався – вона надто добра. Он скільки бабуся їй усякого наговорила, а мама її все одно намагається виправдати. Тільки навіщо – незрозуміло.

Він глянув на годинник і підскочив на місці.

– Йолки! Мене Валентина Михайлівна сьогодні з потрохами з’їсть! Я вже на перший урок запізнився!

– Підеш на другий! – Оля вхопила сина, що було рвонув із кухні, за стареньку футболку й посадила за стіл. – Ти ж не снідав!

– Ніколи, мамо!

– Нічого! Школа не втече! Скоро тебе вітром носитиме! Он який худющий став! Дивитися страшно!

Посунувши ближче до сина тарілку з бутербродами, Оля вийшла з кухні, щоб розбудити Артема.

Через пів години Макс уже біг до школи, міцно тримаючи за руку Артема, який стрибав навшпиньках поруч.

– Макс, Макс, а ти ввечері зі мною пограєш?

– Обов’язково.

– А навчиш мене мотоцикл малювати?

– Навчу.

– А машинку?

– І машинку.

– А…

– Артем! Домовлялися? Поки мороз на вулиці – ротик закрий і крокуй швидше, добре?

– Ага!

Перспектива отримати старшого брата на весь вечір у своє розпорядження вразила Артема, і решту шляху він чесно мовчав, лише зрідка позираючи на незвично серйозного Макса.

– Макс, Макс, а ти сердишся?

– Макс виринув із думок і здивовано глянув на Артема.

– Ні. Чому ти так вирішив?

– Не знаю. Ти мовчиш і очі в тебе, як шашки. Ну, ті, що чорні. Круглі такі.

– Задумався просто! Ладно, біжи й не бешкетуй, зрозумів? Мамі не скажу. Сам із тобою розберуся.

– У куток поставиш? – Артем поцікавився з таким живим інтересом, що Макс погрозив йому пальцем.

– Не буду вчити тебе машинку малювати!

– Не треба! – Артем замотав головою. – Макс, я, правда, буду себе добре вести, якщо Лена знову мені води в ліжко не наллє. Тоді я їй дам, а машинку ми завтра намалюємо, добре?

– Артем, дівчаток ображати не можна.

– Лена – не дівчинка! Вона шкідниця!

– Все одно не можна. Ми ж не знаємо, якою Настя в нас виросте. Раптом теж буде шкідницею, і хтось у садку її ображатиме? Що тоді?

– Бити будемо? – Артем запитально підняв тонкі світлі брови.

– Кого? – не зрозумів Макс.

– Не Настю ж! – обурився Артем. – Хлопців!

– А! Ну, це вже за обставинами. Але краще обійтися без кулаків. Тато казав, що одразу б’ються тільки дивні люди. Нормальні спочатку думають і вирішують питання інакше.

Макс стягнув із брата светр, поправив на ньому сорочку і підштовхнув до дверей у групу.

– Крокуй! Я ввечері за тобою прийду!

– А чому не мама?

– Мама сьогодні раніше на роботу піде. Скоро свята, і в магазині багато роботи.

– Зрозуміло! – Артем серйозно кивнув. Він знав, що мама працює товарознавицею у великому цілодобовому магазині. Вони з братом якось ходили до неї на роботу. Магазин був дуже великим, Артем навіть боявся загубитися там і тому міцно тримав брата за руку. Насті тоді ще не було, мама тільки чекала її, а тато був живий… При думці про тата у носі в Артема звично защипало, і він закрутив головою, виглядаючи Лену. Треба відволіктися, а то зараз просто розплачеться, як маленький, і його довго дражнитимуть «ревуном-коровою», бо пояснювати, чому він плакав, Артем нікому не стане.

Валентина Михайлівна своє слово дотримала. У кабінет до директорки Максу довелося сходити того ж дня. Він похмуро мовчав, поки Валентина Михайлівна перераховувала всі його «подвиги», справжні та вигадані. Останніх, до слова, було більше, але Макс вирішив не сперечатися.

– Дуже складний хлопчик! Дуже! Ви ж бачите, Марина Сергіївна. Треба щось із цим робити, інакше його чекає облік у службі у справах дітей або ще гірше, а нас – неприємності.

Марина Сергіївна розглядала Макса з якимось, поки незрозумілим, інтересом. І коли Валентина Михайлівна закінчила говорити, попросила її вийти, щоб поговорити з Максом наодинці.

– Чаю хочеш?

Питання було настільки дивним і недоречним, що Макс із подивом витріщився на директорку, забувши, що треба відповісти.

– Вважатимемо, що твоє мовчання – знак згоди. – Марина Сергіївна клацнула кнопку електричного чайника, що стояв на тумбочці біля столу, і дістала з шухляди коробку цукерок. – Любиш «Пташине молоко»?

Макс не знайшов нічого кращого, ніж кивнути. Те, що відбувалося, було настільки незрозумілим, що він вирішив мовчати, щоб нічого не зіпсувати.

– Ти ж запізнюєшся не тому, що хочеш?

Макс захитав головою, але потім усе ж хрипло відповів:

– Ні.

– Мамі допомагаєш?

Макс кивнув.

– Настя ще маленька, і їй самій важко. А я все-таки вже дорослий.

– Ти не просто дорослий, Макс. Ти, як це не дивно прозвучить, уже чоловік! Це мене дуже радує. Якщо ти не втратиш те, що в тебе вже є в душі, то мама буде дуже тобою пишатися. Ти вже хороша людина, яка думає не тільки про себе, але і про близьких. І сварити тебе за запізнення я сьогодні не буду, але все-таки попрошу, по можливості, приходити до школи вчасно. А щодо Валентини Михайлівни не хвилюйся, добре? Я з нею поговорю. Мені чомусь здається, що ти зовсім не та кандидатура для якогось обліку чи створення неприємностей для мене і школи. Я права?

Макс мовчки кивнув і сунув у рот цукерку. Правильно тато казав – не знаєш, що сказати, краще помовч. Зійдеш за розумного. Працює його наука… Треба буде мамі про це все розповісти. Чи, може, краще не розповідати?

Макс настільки заглибився у свої думки, що пропустив момент, коли Марина Сергіївна поставила перед ним чашку з чаєм і запитала:

– Ти голодний?

– Ні. Ми снідали. – Макс відповів машинально, не замислюючись, але тут же схаменувся. – Мама нас нагодувала сніданком перед виходом. Сварилася, що я худий.

– Тобі й належить у такому віці. Ви ж як вітряки носитесь увесь день! Ех, Макс, мені б трішки вашої енергії. І такого ж метаболізму!

Повненька Марина Сергіївна розсміялася, і Макс остаточно видихнув. Раз сміється, значить, точно не сердиться.

Однокласники, які чекали його біля дверей директорського кабінету з початку перерви, засипали Макса запитаннями, але він тільки відмахнувся:

– Сварилася, що запізнююся. Просила не засмучувати маму.

Разом хлопці, що втратили до нього інтерес, відстали, і Макс усівся на підвіконня в коридорі, притягнувши підручник фізики. Вранці не встиг дочитати параграф, то, може, зараз вийде? А то не бачити йому хорошої оцінки, як своїх вух.

Своє вухо Макс, звісно, не побачив, але почухав його добряче, після того як відповів і отримав свою законну п’ятірку. Чомусь хвилювався як ніколи, і вуха запалали двома яскравими ліхтариками так, що навіть фізичка сказала йому:

– Максе, не хвилюйся! Я ж бачу – ти вчив.

Удома Макс допоміг мамі з прибиранням і, «вигулявши» Настю, сів за уроки. Артем увечері точно від нього не відчепиться і доведеться малювати з ним і машинку, і все інше. Добре ще, що погода сьогодні погана, а то Данило образився б, що Макс відмовляється йти на гірку з хлопцями вже втретє поспіль. А як тут підеш, якщо у мами зараз найгарячіші дні в магазині? Скоро Новий рік, і люди намагаються підготуватися до свят заздалегідь, тому роботи у мами зараз дуже багато. А робота – це важливо. Їм і так дуже пощастило, що мамина подруга, тітка Катя, допомогла їй влаштуватися в цей магазин. Все-таки мамі і за фахом, і зарплата гарна. Таке місце знайти дуже складно і втрачати його ніяк не можна. Мамі просто пощастило, що хтось так вчасно звільнився, і відкрилося це місце. Тільки виходити довелося раніше, ніж вона планувала. І знову-таки, добре, що їй дозволили, адже Настя ще зовсім маленька.

Мама уклала Настю і побігла на роботу. Артем, задоволений, малював в альбомі фломастерами, а Макс закінчив біологію і вже хотів узятися за алгебру, як раптом відчув дивний запах. Він кинувся на кухню, але плита була вимкнена. Тільки запах став чомусь набагато сильнішим. Уже розуміючи, що щось не так, Макс кинувся до кімнати. Він було підбіг до Настиної колиски, але передумав.

– Артеме, одягайся! Швидко!

Макс швидко натягнув на брата теплі штани, куртку і допоміг взутися.

Папка з маминими документами… вона завжди каже, що це найголовніше – документи не забути, якщо що… Настин теплий комбінезон…

Макс витяг сонно хникнувшу сестру з колиски і скомандував:

– Швидко на вулицю!

Артем, не розуміючи, що відбувається, вже топав до виходу, але Макс знову скомандував:

– Тримайся за мою кишеню, зрозумів? Міцно тримайся, а то загубишся!

У під’їзді вже хлопали двері, і сусіди здивовано перекрикувалися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Макс, не зупиняючись і не відповідаючи на запитання, почав спускатися сходами, на ходу натягуючи на Настю шапку. Сестра прокинулася і голосила вже не гірше за добру сирену. Якщо хтось ще сумнівався, що щось не так, тепер у нього точно не повинно було залишитися жодних сумнівів.

На вулиці Макс із меншими відійшов подалі від під’їзду й влаштувався на лавочці біля дитячого майданчика. Тепер стало зрозуміло, звідки був запах. Горіла квартира Олиної матері. Настя, сидячи на руках у брата, здивовано дивилася на пожежну машину, яка приїхала у двір, і навіть забула, що їй належить ревти, адже розбудили-то зовсім не вчасно. Артем злякано притискався до брата, і Макс заспокоював його:

– Чого ти? Ми ж цілі. Скоро мама прийде. Їй, напевно, вже повідомили. Я – телепень! Телефон забув у квартирі. Але повертатися ж за ним не можна, тому просто почекаємо маму.

Оля влетіла у двір як була, у легких туфельках і без куртки.

– Максе!

Її крик перекрив увесь гамір, що зараз творився навколо будинку. Навіть пожежники стихли на мить. Коли жінка так кричить, це може означати лише одне – десь у будинку міг залишитися дитина.

Але з лавки піднявся худорлявий хлопець із немовлям на руках, і бригадир пожежників махнув рукою, даючи відбій. Порядок! Діти в безпеці, а значить, можна працювати далі.

Оля впала на коліна в сніг, то плачучи, то сміючись, і цілувала по черзі то Настю, то синів. Макс намагався по-дорослому заспокоїти матір, але швидко здався, притиснувшись до неї і обійнявши обома руками.

Бабусю він помітив лише тоді, коли мама трохи заспокоїлася.

– Мам…

– Що, мій хороший? – Оля закутувала доньку в куртку якогось сусіда і не одразу побачила, куди показує Макс.

Його бабуся стояла неподалік, волосся розтріпане, а на ногах — лише домашні капці. Схоже, вона вибігла з дому поспіхом, навіть не встигнувши нормально взутися.

– Олю… – голос Валентини Михайлівни здригнувся, і вона повільно опустилася на лавку, не зводячи погляду з невістки.

– Все добре. Діти в порядку, не хвилюйтеся, Валентино Михайлівно.

– Пробач мене, дурну стару…

– Не треба. Все вже позаду. Це не найстрашніше, що могло статися.

На мить Валентина замовкла, спостерігаючи за метушнею пожежників, які сновигали двором. Потім раптом схаменулась:

– Додому, додому швидше! Холодно, мороз! А ти без верхнього одягу, про себе не подумала? Дітей би пожаліла! Ах, я ж зовсім забула, дім відкритим залишила! Там Шарик, але все одно, мало що може статися. Ходімо, зігрієтесь, я чай з малиною зроблю. Нема чого тут мерзнути, коли є свій дім! Бачиш, що відбувається!

Оля, вислухавши звичне бурчання свекрухи, спокійно передала їй Настю і взяла за руку Артема.

– Ходімо, Максе, я вже зовсім змерзла. Та й Настю годувати час, а то вона нам влаштує ще один концерт.

Макс подивився на маму і тихо кивнув.

– Так, концерт буде гучним.