Мамо, — Кирило встав між Оксаною і матір’ю, — я просив тебе не приходити. Я просив тебе не чіпати мої речі і мою дружину. Ти не зрозуміла?

Кирило завмер на порозі вітальні, все ще стискаючи в руці ручку портфеля. Повітря в квартирі було тим самим, пахло свіжозвареною кавою і парфумами Оксани, але щось фундаментально змінилося.

У самому центрі кімнати стояв величезний, чорний мішок для сміття. Він був туго набитий чимось м’яким, безформним.

Оксана сиділа в кріслі навпроти. Пряма спина, ідеально рівний проділ у волоссі, нога на ногу. У руках вона тримала чашку з кавою, але не пила. Вона дивилася не на мішок, а на Кирила, і в її сірих очах плескався такий холод, що йому на мить стало не по собі.

Це була не образа і не печаль. Це була сталь. Лють, охолоджена до абсолютного нуля, що стала твердою і гострою, як лезо.

— Що це? — запитав він, хоча відповідь вже почала проростати в його свідомості отруйним бур’яном.

— Це, як мені пояснили, «сором». Від якого мене вирішили позбавити, — її голос був рівним, без єдиної вібруючої нотки. — Твоя мама приходила. Сказала, що проїжджала повз, вирішила зазирнути. Чаю попити.

Кирило підійшов до мішка і, затримавшись на секунду, розв’язав його. У ніс вдарив знайомий, змішаний аромат парфумів Оксани — запах її речей, її гардеробної. Він заглянув всередину. Зверху лежала її улюблена шовкова сукня кольору морської хвилі, з асиметричним подолом. Та сама, в якій вони ходили в ресторан на річницю.

Під нею виднівся рукав кремової блузки, яку він привозив їй з Праги. Вона була з найтоншої бавовни і коштувала цілий статок, але він не зміг встояти, уявивши, як вона буде виглядати на Оксані.

Далі — яскрава пляма літнього сарафана, строга офісна спідниця, кашеміровий джемпер. Все було складено напрочуд акуратно. Не зім’ято в люті, а укладено з методичною, холодною жорстокістю. Як в труну.

— Вона… вона просто взяла і?.. — слова застрягали в горлі. Масштаб того, що сталося, не вкладався в голові. Це було не просто втручання. Це був акт осквернення.

— Вона відкрила шафу, поки я була на кухні, — продовжувала Оксана своїм безбарвним тоном, немов читала зведення новин. — Винесла це все сюди. Сказала, що допомагає мені виглядати як пристойна заміжня жінка, а не як дівчина легкої поведінки.

Сказала, що у мене немає смаку, але це можна виправити, якщо слухати старших. Потім дістала зі своєї сумки цей мішок і все склала. Порадила винести до твого приходу, щоб ти не бачив цієї ганьби.

Кирило випростався. Він подивився на дружину. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз. Вона не шукала у нього співчуття. Вона просто констатувала факт.

Факт того, що в їхній дім, в їхній особистий, побудований з такою любов’ю простір, вторглися, пройшлися брудними чобітьми по найпотаємнішому і демонстративно викинули частину її особистості на смітник.

Він раптом чітко зрозумів, що вона відчувала. Це було не про речі. Це було про приниження. Глибоке, показове, публічне, навіть якщо глядачем була всього одна людина. Всередині нього почав повільно закипати гнів.

Не гарячий, не імпульсивний, а темний і важкий, як чавун. Він бачив перед собою не просто купу ганчір’я в мішку. Він бачив сльози, які Оксана не пролила. Він бачив ляпас, який вона отримала, нехай і метафоричний. Він бачив нахабну, непробивну впевненість своєї матері в тому, що їй все дозволено. Що вона має право приходити в його дім і встановлювати свої порядки, судити його дружину, вирішувати, що їй носити і як їй жити.

Він мовчки дістав з кишені телефон. Оксана стежила за його рухом поглядом. В її очах промайнуло щось нове — чи то очікування, чи то застереження. Вона знала його. Знала, що за його зовнішнім спокоєм зараз вирує ураган.

Кирило знайшов у контактах номер з підписом «Мама». Він подивився на Оксану, на її застиглу фігуру в кріслі, потім перевів погляд на чорний мішок — цей потворний трофей у центрі їхньої вітальні.

Тиск його великого пальця на екран був важким, остаточним, немов він натискав не на кнопку виклику, а на спусковий гачок.

Довгі гудки обірвалися на півтоні. Голос матері пролунав у динаміку рівно, навіть якось по-домашньому солодко, ніби вона тільки й чекала його дзвінка, щоб обговорити рецепт яблучного пирога.

— Кирюшо, я знала, що ти подзвониш. Оксана вже поскаржилася? Я сподівалася, у неї вистачить розуму цього не робити.

У її голосі не було ні тіні каяття, тільки мед поблажливості і непохитна впевненість у власній правоті. Вона не виправдовувалася. Вона констатувала свою перемогу.

Кирило на мить прикрив очі, роблячи повільний вдих. Він відчував на собі погляд Оксани — допитливий, нерухомий.

— Поясни мені, що це за виставу ти влаштувала в моєму домі? — його голос був тихим, але в цій тиші містилося більше погрози, ніж у будь-якому крику.

— Виставу? Любий, я навела порядок. Я допомогла твоїй дружині. Вона, мабуть, сама не розуміє, що заміжня жінка, мати сімейства, не може ходити в… в цьому. Ці розрізи до самих ребер, ці прозорі ганчірки. Це ж ганьба для тебе!

Люди дивляться і що думають? Що ти не можеш одягнути дружину пристойно, або що вона у тебе шукає пригод на стороні? Я вберегла честь нашої родини. Ти мені повинен подякувати.

Це було сказано таким тоном, яким говорять з нерозумною дитиною, яка не розуміє користі гірких ліків. Поблажливо, терпляче, з ореолом мученицької турботи. І саме цей тон зірвав чеку з гранати, яка вже лежала на дні душі Кирила. Його спокій лопнув, як перетягнута струна.

— Честь родини? Ти говориш мені про честь родини? — він майже заричав у трубку, і Оксана, яка сиділа в кріслі, ледь помітно здригнулася, почувши цей звук.

— Уяви собі!

— Ти, мамо, спочатку з моєю молодшою сестрою розберися, а потім вже будеш чіплятися до одягу моєї дружини!

Він зробив крок по кімнаті, жестикулюючи вільною рукою, немов мати стояла прямо перед ним.

— Або ти забула, в чому твоя Лізонька з’явилася на мій день народження минулого місяця? У спідниці, яка ледь прикривала те, що пристойні дівчата взагалі-то не показують навіть своєму лікарю!

У топіку, який більше схожий на дві наклейки! Весь вечір чоловіки слину пускали, а їхні дружини ліктями в бік штовхали. Це, на твою думку, честь сім’ї? Або її літні «сукні» з прозорої сітки, під якими все на виду? Це нормально? Це не ганьба? Чому ти їй не збираєш речі в сміттєві мішки?!

На тому кінці дроту запала коротка пауза. Але це була не пауза розгубленості. Це було перегрупування сил перед контратакою.

— Не смій порівнювати, — вимовила Ірина Вікторівна, і солодкість з її голосу зникла, поступившись місцем холодному металу. — Ліза — незаміжня дівчина. Вона в пошуку. Їй можна і потрібно привертати увагу.

Це різні речі. А Оксана — дружина. Вона зробила свій вибір. Її завдання — берегти вогнище і виглядати скромно, щоб не провокувати нікого і не ганьбити чоловіка.

Ця відповідь, ця жахлива у своїй простоті і лицемірстві логіка, стали останньою краплею. Кирило зупинився навпроти чорного мішка, цього потворного монумента материнської «турботи».

— Ах ось як. Значить, справа не в одязі, а в статусі? Зрозуміло, — він розсміявся, але сміх вийшов коротким і злим.

— Тоді слухай сюди уважно. Моїй дружині можна все, що вона сама захоче. Тому що це її речі, куплені на наші гроші. І це її тіло. І це мій будинок. І якщо я ще раз дізнаюся, що ти без дозволу чіпала речі в моєму домі, я особисто приїду до тебе і викину весь твій власний гардероб на смітник.

Кожну твою шубку, кожну сукню, все, до останньої нитки. Зрозуміло я пояснив?

Він не чекав відповіді. Він скинув виклик і кинув телефон на диван. У кімнаті зависла густа, наелектризована тиша.

Оксана повільно поставила чашку на столик. Вона підняла на нього очі, і тепер в них не було холоду. Було щось інше. Темне полум’я. Схвалення. І мовчазне запитання: «І це все?»

Вони не змусили себе чекати. Не минуло й години, як по квартирі пролунав короткий, вимогливий дзвінок у двері. Не той, яким користуються друзі чи кур’єри, а той, який не просить, а наказує відкрити.

Кирило й Оксана переглянулися. Чорний мішок так і стояв посеред кімнати, німий свідок і головний обвинувачений. Оксана не зрушилася з місця, лише щільніше стиснула підлокітники крісла.

Кирило відчинив двері. На порозі, як він і очікував, стояла мати. Ірина Вікторівна була одягнена з голочки: ідеально відпрасоване пальто, дорога шовкова хустка на шиї, обличчя — непроникна маска праведного гніву.

Але вона була не одна. За її плечем, ліниво притулившись до косяка, стояла Ліза. На ній були обтислі шкіряні легінси, ботильйони на величезному каблуку і коротка, до середини ребер, куртка з якоїсь блискучої тканини.

Губи, яскраво нафарбовані, скривилися в лінивій усмішці. Вона була живою, дихаючою ілюстрацією до їх недавньої телефонної розмови.

— Я приїхала закінчити нашу розмову, яку ти так неввічливо перервав, — заявила Ірина Вікторівна, входячи в квартиру без запрошення. Ліза пішла за нею, окинувши кімнату нудьгуючим поглядом, який затримався на чорному мішку.

— Ого, тут що, траур по ганчірках влаштували? — простягнула вона, і її голос, такий же глянцевий, як її легінси, різав по натягнутих нервах.

У цей момент Оксана повільно підвелася з крісла. Вона рухалася з плавною, небезпечною грацією хижака. Вона не подивилася на Ірину Вікторівну. Її погляд був прикутий до Лізи.

— Привіт, Лізо. Яка цікава куртка на тобі. Нова? Напевно, дуже дорога. Довго довелося на неї… працювати?

Посмішка зійшла з обличчя Лізи. Питання було поставлено тихим. Ірина Вікторівна відразу кинулася в бій, затуляючи дочку собою, як орлиця.

— Що ти собі дозволяєш! Ліза — молода, красива дівчина, їй дарують подарунки. На відміну від деяких, яким доводиться приховувати свій справжній вигляд під пристойним одягом, щоб утримати чоловіка!

— Мамо, — Кирило встав між Оксаною і матір’ю, — я просив тебе не приходити. Я просив тебе не чіпати мої речі і мою дружину. Ти не зрозуміла?

— Я твоя мати! Я не стороння! — її голос набрав сили. — Я маю право приходити в будинок свого сина і наводити порядок, якщо бачу, що його дружина тягне всю сім’ю на дно! Подивися на неї! Вона навіть не кається!

Кирило подивився на Оксану. Вона стояла з абсолютно спокійним обличчям, злегка нахиливши голову, немов спостерігала за цікавим експериментом у тераріумі.

Потім він подивився на матір і сестру. Вони стояли пліч-о-пліч, єдиний фронт непробивної, гранітної впевненості у своїй правоті. Слова відскакували від них, як горох від стіни.

Він раптом з кришталевою ясністю зрозумів, що всі його погрози, всі його аргументи, всі спроби звернутися до логіки були абсолютно безглузді. Вони не чули його. Вони не бачили його.

Перед ними був не син і брат, а прикра перешкода, чоловік «цієї жінки», якого потрібно було переконати, зламати, повернути в «сім’ю».

— Ми твоя сім’я, Кирило, — сказала мати, немов прочитавши його думки. — А вона — тимчасове явище. І ми не дозволимо їй зруйнувати те, що ми будували роками.

Це була остання фраза. Усередині Кирила щось клацнуло і завмерло. Гнів випарувався, поступившись місцем крижаному, дзвінкому спокою. Він більше не хотів сперечатися. Він зрозумів, що цією мовою вони не розуміють. Потрібна була інша. Більш наочна.

Він мовчки обійшов їх. Його погляд зачепився за дорогу сумку відомого бренду в руках Лізи. Він підійшов до кухонного столу, де в підставці стояли ножі. Його рука без найменшого тремтіння лягла на рукоятку найбільшого і найгострішого з них. Він не дивився на них. Він дивився на сумку. І в його голові вже склався дуже чіткий і ясний план подальших дій.

Тиша, що настала після його слів, була щільною і важкою. Ірина Вікторівна і Ліза дивилися на нього, на його спокійне обличчя, на руку, що стискала ручку ножа, і в їхніх очах відбивалося здивування, змішане з презирством.

Вони все ще не вірили. Вони бачили в цьому лише дешеву театральну постановку, невмілу спробу налякати.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — пирхнула Ліза. — Вирішив нас ножиком налякати? Кирило, не сміши. Поклади іграшку і вибачся перед мамою.

Кирило не відповів. Він навіть не подивився на неї. Його погляд був прикутий до сумки в її руці — дорогого аксесуара з м’якої телячої шкіри, із золотим логотипом, що кричав про свою ціну.

Він зробив до неї крок. Повільний, вивірений, як крок хірурга до операційного столу.

— Кирило, припини цей цирк! — скрикнула Ірина Вікторівна, інстинктивно роблячи крок назад і тягнучи за собою дочку.

Але він був швидшим. Не ривком, а плавним, невідворотним рухом він перехопив ремінець сумки. Ліза пискнула і спробувала висмикнути її, але хватка його пальців була залізною. Іншою рукою він підняв ніж. Заблищала сталь.

І він почав різати.

Повільно, з холодним, зосередженим натиском, ведучи довгий, потворний розріз по всій лицьовій стороні сумки. Золотий логотип відвалився і з тихим дзвоном впав на паркет.

Він провів ножем ще раз, розрізаючи боковину, потім перевернув понівечену річ і з тією ж безжальною акуратністю розсік її з іншого боку.

Шкіряні лахміття безпорадно повисли, оголюючи шовкову підкладку.

Ліза дивилася на це з відкритим ротом. З її горла вирвався якийсь приглушений, хрипкий звук. Це вже не була насмішка. Це був жах.

Жах не від вигляду ножа, а від споглядання цього методичного, холодного знищення. Від розуміння, що людина перед нею — не розлючений хлопчик, а хтось інший, незнайомий і страшний.

— Ти… ти що робиш, ірод?! — нарешті знайшла дар мови Ірина Вікторівна. Вона кинулася до нього, намагаючись вихопити залишки сумки, але він просто відвів її руку вбік, не відриваючи погляду від своєї справи.

Закінчивши, він розтиснув пальці. Знівечений шматок шкіри впав на підлогу біля ніг Лізи. Він опустив ніж, поклавши його на кавовий столик з тією ж спокійною точністю. Потім він випростався і подивився їм в обличчя.

— Я попереджав, — його голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій. — Ви не зрозуміли слів. Можливо, так буде зрозуміліше. Чужі речі чіпати не можна. Особливо в моєму домі.

Він підійшов до величезного чорного мішка, який весь цей час стояв у центрі кімнати. Підняв його однією рукою так легко, ніби той нічого не важив. Він не поніс його до дверей. Він підійшов до остовпілої матері, сунув їй мішок в руки, змусивши обхопити його, щоб не упустити.

— Це теж ваше. Можете віддати Лізі, раз їй можна все. А тепер — двері там. А моя дружина купить собі нові речі, до яких ти не торкнешся, бо в цьому вона більше ходити не буде, воно осквернене тобою!

Ірина Вікторівна дивилася на нього так, ніби бачила вперше. В її очах більше не було праведного гніву. Був страх і розгубленість. Вся її впевненість, вся її материнська влада розсипалася в порох разом з клаптями дорогої сумки.

Ліза мовчки плакала, але беззвучно, витираючи сльози тильною стороною долоні, не зводячи очей з того, що колись було її гордістю.

— Більше не приходьте, — додав Кирило, дивлячись поверх їхніх голів. — Ніколи.

Він відкрив вхідні двері і просто стояв, чекаючи. Вони позадкували. Мати, стискаючи в руках потворний чорний мішок, спіткнулася на порозі. Ліза, схлипуючи, підхопила її під руку. Вони вийшли, і він без єдиного слова зачинив за ними двері, двічі повернув ключ у замку.

Кирило обернувся. Оксана стояла на тому ж місці. Вона дивилася на нього, і в її очах не було ні тріумфу, ні зловтіхи. Було лише глибоке, нескінченне розуміння.

Вона мовчки підійшла до столика, взяла серветку, акуратно витерла лезо ножа і поклала його на місце. Потім вона підійшла до Кирила, взяла його за руку і міцно стиснула. У їхній квартирі знову запанувала тиша. Але тепер це була зовсім інша тиша. Чиста. І остаточна…