— Мамо, не починай із цих розмов! Просто пообіцяй, що будеш стежити, як він виконує домашні завдання. Я не хочу, щоб його навчання постраждало. Вчителька й так на мене постійно скаржиться. — Олег то зошит забуде, то домашнє не зробить, то весь урок грається в телефоні, то смішить інших. Вона дзвонить мені майже щодня. Я вже боюся брати слухавку.

— Мамо, мене відправляють у відрядження на два місяці. Чи зможеш пожити з Олежиком? — її голос звучав настільки тривожно, що навіть Ірина Миколаївна трохи розгубилася.

— Звісно, зможу, — відповіла вона спокійно. — У чому може бути проблема? Він уже великий, Катю.

— Саме в цьому і справа, що він не малюк. З дитиною все просто: поклав у ліжечко — і спокійно. А тут… Як ти з ним впораєшся?

— Нічого складного, — посміхнулася Ірина. — Не хвилюйся, я його нагодую, догляну. Тебе ж якось виховала…

— Нагодувати і доглянути — це ясно. А що робитимеш із уроками? Він же вже у четвертому класі. Ти, мабуть, давно забула шкільну програму.

— Що саме забула? — трохи здивувалася бабуся, піднявши брови.

— Ну, шкільну програму. Це ж очевидно!

— Як можна забути те, що вивчають у початковій школі? Це ж просто! — відповіла Ірина.

— Мамо, зараз усе інше. Якби ти знала, скільки часу ми витрачаємо на його домашні завдання! Розібратися з ними важко навіть дорослому.

— Ти перебільшуєш, — засміялася Ірина. — Якось впораємося. А коли приведеш його?

— Завтра ввечері.

— Прекрасно! Піду напечу пиріжків із його улюбленими начинками. Він їх так любить.

— Мамо, зачекай із пиріжками! Ми ще не обговорили все, — Катерина явно нервувала. — Завтра часу не буде, треба вирішити зараз.

— Катю, що тут вирішувати? Їдь собі у відрядження. Я тут усе владнаю. Він же лише у четвертому класі, це не випускні іспити. Навіщо хвилюватися? Школа, звісно, важлива, але це не головне в житті.

— Мамо, не починай із цих розмов! Просто пообіцяй, що будеш стежити, як він виконує домашні завдання. Я не хочу, щоб його навчання постраждало. Вчителька й так на мене постійно скаржиться.

— Вчителька? На тебе? — щиро здивувалася бабуся. — І що вона каже?

— Олег то зошит забуде, то домашнє не зробить, то весь урок грається в телефоні, то смішить інших. Вона дзвонить мені майже щодня. Я вже боюся брати слухавку.

— Ну і ну… Ти ж доросла людина! Чому не можеш поговорити з нею? — запитала бабуся.

— І як це зробити?

— Легко. Приїдеш — поясню. А зараз збирайся, не марнуй часу. Я все зрозуміла: буду допомагати йому з уроками.

— Обіцяєш?

— Звісно, обіцяю, — відповіла Ірина з посмішкою.

Коли Катя поїхала, Ірина обійняла онука й сказала:

— Ну що, дорогий, тепер ми з тобою будемо жити разом два місяці. Ти радий?

— А де я буду спати? — розгублено запитав хлопчик.

— У маминій кімнаті. Ось шафа для одягу, а тут — твій письмовий стіл.

Олежик витрусив речі зі своєї сумки на ліжко, кілька секунд дивився на безлад і запитав:

— А де пиріжки? Мама казала, що ти вже спекла багато.

— Напекла. А ти речі розклав?

— Зроблю це пізніше.

— Пізніше? Ні, так не піде. Спочатку справи, а потім задоволення, — сказала бабуся.

— Якщо вони тобі заважають, складай сама! — пробурмотів хлопчик.

— Без проблем, — відповіла Ірина спокійно. — А пиріжки — спечи сам.

Того вечора він так і не дочекався пиріжків. Їх він скуштував лише вранці, під час сніданку.

— А ти чому не одягаєшся? Ми ж можемо запізнитися до школи, — запитав хлопчик.

— Ми? Ти хочеш, щоб я пішла з тобою?

— Звісно.

— Але ж до школи всього десять хвилин пішки, — зауважила бабуся.

— Тобто ти не підеш зі мною? — здивовано перепитав хлопчик.

— А ти дороги не знаєш? — з посмішкою запитала Ірина.

— Знаю, — впевнено відповів Олежик.

— То, може, сам дійдеш? — спокійно запропонувала бабуся.

— Дійду, — трохи замислившись, відповів він.

— Ось і чудово! Не можу зрозуміти, чому мама досі тебе водить до школи. Ти ж уже дорослий, — усміхнулася Ірина.

— Не знаю… Я їй не раз це казав, але вона завжди відмовлялася. Ти мене, мабуть, і забирати не будеш? — із надією запитав Олежик.

— Ні.

— Чудово! — зрадів Олежик, аж підскочивши. — Нарешті буду ходити додому сам, як усі нормальні діти!

— Тільки прошу, не затримуйся, — лагідно нагадала Ірина. — Я ж хвилюватимуся.

Хлопчик повернувся додому рівно о другій годині дня.

— Як справи у школі? — поцікавилася бабуся.

— Нормально, — знизав плечима Олежик.

— Чудово. Хочеш пообідати?

— А що, можна й не обідати? — здивувався хлопчик, піднявши брови.

— Якщо не хочеш, можна трохи пізніше, — відповіла Ірина, трохи розгубившись від такого запитання.

— Мама ніколи не питає. Одразу змушує їсти, — посміхнувся онук.

— Напевно, у неї завжди обмаль часу, — припустила Ірина. — Вона ж забирає тебе під час обідньої перерви.

— Ні, їй просто байдуже, чого я хочу, — пробурмотів хлопчик і попрямував до своєї кімнати.

Минуло близько години. Бабуся заглянула до кімнати й побачила онука, який лежав на ліжку, не переодягнувшись, і щось натискав у телефоні.

— Що ти робиш? — здивувалася вона. — Чому досі не переодягнувся?

Олежик тільки махнув рукою, мовляв, не заважай.

Проте він ще не знав, що бабуся так просто цього не залишить.

Ірина рішуче забрала телефон із рук хлопчика й твердо сказала:

— Слухай уважно. Спершу переодягнешся, потім пообідаєш, а після цього — на вулицю.

— На вулицю? — щиро здивувався онук. — А для чого?

— Як це для чого? Прогулятися! — відповіла бабуся з усмішкою.

— Але ж у мене багато уроків! — заперечив хлопчик.

— Уроки зачекають. Спочатку свіже повітря і трохи руху, — відповіла Ірина, хитро підморгнувши онукові.

Олежик не втримався і засміявся.

— А з ким я буду гуляти? Сам?

— У дворі багато дітей. Точно знайдеш когось, із ким можна поспілкуватися. Ви ж ходите до однієї школи, — пояснила бабуся.

Хлопчик хотів ще щось сказати, але Ірина, не чекаючи, вирушила на кухню:

— Давай швидше, я вже накриваю на стіл.

Нехотячи, Олежик перевдягнувся, перекусив і почав збиратися на вулицю.

— Віддаси телефон? — запитав він.

— А для чого він тобі? Лишай вдома, — твердо відповіла бабуся.

— А як ти зрозумієш, де я? Як мене покличеш додому?

— Навіщо тебе кликати? Дивись на годинник. Через дві години повернешся сам.

— А якщо я забуду? — з недовірою запитав хлопчик.

— Не забудеш. Ти вже дорослий, — впевнено відповіла Ірина.

— А якщо…

— Жодних «якщо», — перебила бабуся. — Це твій тест. Подивимося, чи можна тобі довіряти.

— Тест? А перший який був? — зацікавлено запитав Олежик.

— Перший ти вже пройшов: сам дістався до школи й не заблукав, — похвалила бабуся.

— Тепер зрозуміло, — розсміявся хлопчик. — Побачиш, я повернуся вчасно!

— Сподіваюся! — відповіла бабуся з усмішкою.

І дійсно, хлопчик повернувся рівно через дві години.

— Молодець! — похвалила Ірина. — Ти справжній чоловік: сказав — зробив!

Олежик сяяв від гордості.

— Ти з кимось познайомився?

— Так! Завтра знову зустрінемося, — захоплено розповів хлопчик. — Бабусю, а можна ще раз перекусити? Щось я дуже зголоднів.

— Іди мий руки, — усміхнулася Ірина й попрямувала на кухню.

Після обіду вона запитала:

— Тепер до уроків?

— Угу, — невдоволено пробурмотів хлопчик. — Як я їх ненавиджу…

— Чому? — здивувалася бабуся.

— Їх стільки задають, що просто нестерпно!

— Та невже? У наш час завдань було рівно стільки, щоб усе встигнути за годину, — зауважила Ірина.

— Коли це було? У минулому столітті? — скептично запитав хлопчик.

— Саме так. Але суті це не змінює. Можливо, ти просто неорганізований?

— Я? — обурився Олежик.

— А хто ж іще? Мама просила мене допомагати тобі з уроками, але, чесно кажучи, я все вже забула, — зізналася бабуся.

— А якщо я помилюся?

— То й що? Навчання існує для того, щоб учитися на помилках.

— Ну гаразд, спробую, — погодився хлопчик. — Але якщо щось не зрозумію, я запитаю.

— Без проблем. Але спробуй зробити все швидко.

— Чому швидко? Мама завжди каже, що поспішати не можна.

— Не поспішай, але й не відволікайся. Подивимося, чи встигнеш за годину.

— За годину? Це неможливо!

— А ти спробуй. А потім подивимося фільм.

— Фільм? — здивувався Олежик. — Ти серйозно? Я ж твої фільми не дивлюся…

— А ми дивитимемося твої, якщо ти швидко впораєшся з уроками, — лагідно посміхнулася Ірина.

— Домовилися! Засікай час! — впевнено вигукнув хлопчик і одразу взявся за домашні завдання.

За годину він не встиг закінчити, але впорався за півтори години.

— Молодець! — похвалила бабуся. — Ти справжній герой!

— Який же я герой? — пробурмотів хлопчик, трохи розчарований. — Я ж не встиг усього за годину.

— Початок завжди непростий, — заспокоїла його Ірина, скуйовдивши волосся. — Наступного разу точно вкладешся!

— А ти перевіряти будеш? — запитав Олег.

— Ні, це завдання для вчительки. А зараз час для нашого кіносеансу.

День за днем бабуся поступово навчала онука самостійності. Хлопчику подобалося, як вона все організовує, і він охоче виконував її вказівки.

Одного разу Ірина запропонувала записати його до спортивної секції. Олег зрадів, але тут же занепокоївся:

— А мама? Вона ж повернеться і, мабуть, буде проти…

— Не хвилюйся, доньку я беру на себе, — підморгнула бабуся. — Ти ж лише добре навчайся.

— Не підведу, — серйозно відповів Олежик.

Через тиждень хлопчик звернувся до бабусі з несподіваною новиною:

— Бабусю, тебе викликають до школи.

— Мене? — здивувалася Ірина.

— Так. Сказали, що потрібні батьки. А раз мами немає, то…

— Добре, — серйозно відповіла бабуся, уважно поглянувши на онука. — Ти щось накоїв?

— Не знаю… Може, й ні.

У школі Ірина зустріла молоду вчительку, яка виглядала недосвідчено. Заспокоївшись, бабуся ввічливо представилася:

— Я бабуся Олега. Ірина Миколаївна. Ви хотіли зі мною поговорити?

— А де мати? Чому вона не прийшла? — холодно поцікавилася вчителька, навіть не запропонувавши бабусі сісти.

— Мама у відрядженні. Олег зараз живе зі мною. Дивно, що ви про це не знали, — зауважила Ірина.

— Я не зобов’язана це знати, — різко відповіла педагогиня.

— Але ж ви контактуєте з дітьми?

— Я їх навчаю. І бачу, що Олег останнім часом почав гірше вчитися.

— Справді? У чому це проявляється? Оцінки, здається, хороші, — уточнила бабуся.

— Він став неохайно писати, у його роботах багато виправлень. Ви ж могли б це проконтролювати?

— Контролювати? І як саме? — запитала Ірина.

— Сісти поруч і слідкувати, як він виконує завдання. Ви хіба цього не знаєте?

— Ні, не знала. Я думала, домашні завдання створені для самостійного виконання. Ви ж учитель, ось і перевіряєте. Хіба не так?

— Так, але це не означає, що робота має бути недбалою, — невдоволено відповіла педагогиня.

— Тоді навчіть його акуратності, — спокійно запропонувала бабуся. — Це ж ваша робота. Я не можу займатися всім одразу.

— До речі, Олег часто відволікається, грається телефоном або балакає з сусідами по парті. Поговоріть із ним про це.

— А де ви під час цих моментів? — цікавиться бабуся.

— Я на уроці, звісно! — обурилася вчителька.

— Тоді, можливо, справа не в Олегові, а в методі вашого викладання? Якщо діти займаються сторонніми справами, це ваш недогляд, чи не так?

— Ви просто не розумієте сучасних дітей! — роздратовано вигукнула педагогиня.

— Можливо. Але, сподіваюся, більше дзвонити моїй доньці з кожної дрібниці ви не будете. Інакше постане питання про вашу компетентність, — з посмішкою підсумувала Ірина.

Коли через три місяці Катерина повернулася, вона не впізнала сина. Олег виріс, подорослішав і став набагато впевненішим у собі. У щоденнику все було в порядку, а найголовніше — хлопчик самостійно виконував уроки й навіть не просив допомоги.

— Мамо, як ти це зробила? — здивувалася Катя.

— Старими методами, доню, — весело відповіла бабуся. — Якщо ще щось буде треба, звертайся.