— Мамо, знаєш що? — сказала я спокійно, навіть для себе це було дивно. — Я не хочу жити, як ти. Не триматимуся за чоловіка через те, що “так треба”. І дітей я не зроблю тільки тому, що ти цього хочеш. Я сама вирішуватиму, як жити.

Я виросла в звичайній українській родині, де тато постійно працював, але інколи й напивався, а мама ледве справлялася з фінансами на своїй низькій зарплаті. Кожен день був схожий на попередній: сварки та крики. Мама не боялася висловлювати свою думку, але це завжди закінчувалося тим, що тато її ображав. Коли батько повертався додому в п’яному стані, він лягав на диван у брудних штанях. Я, маленька дівчинка, спостерігала за цим і намагалася вмовити маму:

— Мамо, розлучися з ним! Ми й самі впораємось!

Мама лише важко зітхала і відповіла:

— Без нього ми не зможемо вижити, дитинко.

Ми жили в маминій квартирі, яка була далеко не розкішною, а її зарплата ледве покривала найнеобхідніше. Мої шкільні роки пройшли, як у тумані. Дитинство закінчилося, і я вступила до університету в іншому місті, сподіваючись, що нарешті втечу з цього пекла. Але життя насправді було не таким простим.

Зараз мені 35, я заміжня, але в нас з чоловіком ще немає дітей, і тут починаються нові проблеми. Мій чоловік військовий, і ми бачимося лише на вихідних або під час відпусток. Здавалося б, все повинно було налагодитися — батько більше не п’є, скандали майже припинилися, а життя стало спокійнішим. Але мама знайшла нову причину для тривоги — вона хвилюється, що в мене немає дітей.

— Коли ж ти подумаєш про дітей? — запитала вона одного разу, коли я наливала чай.

Я поглянула на чашку, сподіваючись, що вона припинить. Але вона не зупинилася.

— Ти ж не молода вічно. Жінка повинна мати дітей. Що ти взагалі плануєш робити зі своїм життям?

— Мамо, — відповіла я, — ми з чоловіком обговорили це. Я поки що не готова до дітей, та й я багато працюю. Ти знаєш, що моя робота…

— А що за робота? — перебила вона. — Ти їздиш в місто 50 км, і що з того? У тебе нема ні дітей, ні дому. Ти просто сидиш, чекаєш, коли чоловік приїде.

Ці слова я чула вже не один раз. Вони повторюються, як стара пісня. Не можу витримати її погляду, який завжди сповнений розчарування.

— Він тебе покине, — сказала вона тихо, наче мимоволі. — Ти не цінуєш його. Він гарний чоловік, а ти тільки чекаєш, коли він приїде.

Я ледве не впустила чашку. Мене охопило внутрішнє обурення, але я зібралася.

— Мамо, ти серйозно? Я нічого не роблю?

— Ти просто не хочеш брати на себе відповідальність. Тобі ж добре без дітей, без дому. А чоловік приїжджає, а не ти їдеш до нього.

Я глибоко вдихнула. Холодний піт виступив на моєму чолі. Зараз я могла або вибухнути, або піти. Але я вирішила діяти інакше.

— Мамо, знаєш що? — сказала я спокійно, навіть для себе це було дивно. — Я не хочу жити, як ти. Не триматимуся за чоловіка через те, що “так треба”. І дітей я не зроблю тільки тому, що ти цього хочеш. Я сама вирішуватиму, як жити.

Мама замовкла. Її очі стали холодними, немов лід. Я зрозуміла, що мої слова поцілили в саму ціль. Вона не може прийняти мої рішення. І в ту мить я відчула, що нарешті вирвалася з того дитячого кола страху і залежності.

Мама, звісно, не зрозуміє. Вона вірить, що справжнє щастя — це чоловік, діти і все інше. І я задумалася: хто правий у цій ситуації? Вона, яка живе за старими уявленнями, чи я, яка намагається йти власним шляхом? Моя відповідь була зрозумілою, але коли батьки так сильно тиснуть на тебе, важко не сумніватися.

Чоловік не приїхав того дня. Мама ще довго бурчала на кухні, але я її більше не чула. Вперше за багато років.