На обід на кухні зібралася вся родина. Ліда вже потоваришувала із сусідкою, розмовляли про заготівлі на зиму. Настя гортала старий бабусин альбом із фотографіями

Двері рипнули протяжно, наче скаржилися на старість. Василь Петрович завмер на порозі батьківського будинку, вдихаючи знайомий з дитинства запах – суміш сухих трав, старих книг і чогось невловно домашнього.

Тут нічого не мінялося десятиліттями: ті ж потерті підстилки, та ж мереживна скатертина на круглому столі, ті самі фотографії на стінах.

– Васю, ти чого застиг? Заходь уже, – гукнула його Ліда, протискаючись повз валізу. – Діти, не розбігайтеся! Спочатку привітайтеся з бабусею.

З глибини будинку, спираючись на тростину, що бачила кращі часи, з’явилася Ганна Михайлівна – висока, пряма, попри свої вісімдесят два, з акуратно покладеним сивим волоссям і очима, що не втратили живого блиску.

– Нарешті з’явилися, – сказала вона без посмішки, але Василь знав: це від хвилювання. – Насте, Мишко, що ж ви, як не рідні? Ідіть сюди.

Дванадцятирічна Настя, вся в Ліду – темні очі, уперте підборіддя – спритно підійшла поцілувати бабусю в щоку. Десятирічний Мишко, викапаний батько в дитинстві, тупцював позаду.

– Бабу, а правда, що ти вмієш наврочити сусідській корові? – випалив він замість привітання.

– Мишко! – Ліда закотила очі.

Ганна Михайлівна хмикнула:

– Це хто ж тобі таку нісенітницю сказав?

– У селі кажуть, – знизав плечима Мишко.

– У селі багато чого кажуть, – Ганна Михайлівна потріпала онука по вихрастій голові. – Ходімо краще пити чай. З дороги втомилися, мабуть.

Наступного ранку Василь прокинувся від тиші. У столичній квартирі такої не буває – завжди щось гуде, шумить, дзвенить. А тут тільки птахи за вікном та віддалене кудахкання курей.

Він спустився на кухню, намагаючись не скрипіти сходами. Мати вже клопотала біля плити – як у дитинстві, як завжди.

– Доброго ранку, мамо.

– І тобі не хворіти, – кивнула вона, не обертаючись. – Сідай, яєчню смажу.

– Дай я допоможу.

– Сиди вже, помічник. Без тебе впораюся.

Василь налив собі води з ківшика. Вода в батьківському будинку завжди була особливою – солодкуватою, з ледь помітним присмаком заліза. Міська вода, навіть фільтрована, здавалася не живою порівняно з нею.

– Мамо, я вирішив, що треба дах перекрити. Шифер подекуди зовсім постарів.

– І чого це раптом? – Ганна Михайлівна поставила перед ним тарілку з яєчнею. – Двадцять років не згадував, а тут раптом закортіло.

Василь зітхнув. Завжди так – ні «дякую», ні «як добре, що приїхав». Тільки шпильки та докори.

– Я щороку приїжджаю.

– На два дні, на три, як у готель. Приїхав, переночував, поїхав. Ех. Зовсім мене забув, сину. Не потрібна стала мати на старості років.

– Мамо, у мене робота, діти…

– У всіх робота, – відрізала вона. – У всіх діти.

В кухню увірвався Мишко, за ним, позіхаючи, увійшла заспана Настя.

– Бабцю, а в тебе інтернет є? – з порога спитав Мишко.

– Який ще інтернет? – пирхнула Ганна Михайлівна. – Телебачення є.

– А як же я в Майнкрафт гратиму? – жахнувся онук.

– А ніяк. Будеш на вулиці бігати, як нормальна дитина, – відрізала бабуся, але в очах майнуло щось м’яке.

– Он, Сергійко Кузнєцов заходив учора, питав, чи приїдете. Він твого віку, тільки на рік старший. Потоваришуйте.

– Кузнєцов? – пожвавішав Василь. – Син Славки? Треба ж, а я й не знав, що в нього дитина є.

– Звідки ж тобі знати, якщо ти тут не буваєш, – пробурчала Ганна Михайлівна, але без колишньої різкості. – Славка, твій дружок, п’ять років, як овдовів. Один хлопчика виховує. Міцний мужик, усім би таких.

Василь відчув укол совісті. Найкращий друг дитинства, а він навіть не знав, що в нього не стало дружини.

Після сніданку Василь вирушив у сарай шукати інструменти. Двері ледве трималися на іржавих петлях, усередині пахло пилом і мастилом.

– Гей, – почув він за спиною, – потрібна допомога?

На порозі стояв міцний чоловік з вигорілим на сонці волоссям і зморшками-промінчиками навколо очей.

– Славко? – не повірив Василь. – Оце зустріч!

Вони обійнялися, поплескуючи один одного по спинах.

– Скільки років ми не бачилися, – Слава оглянув друга. – Солідний став, при краватці, мабуть, ходиш?

– А ти такий самий, – усміхнувся Василь. – Тільки засмаглий, мов негр.

– На тракторі цілими днями, – знизав плечима Слава. – Не до кондиціонерів. Значить, дах перекриватимеш?

– Та ось вирішив…

– Один не впораєшся. Давай допоможу.

– А робота?

– Сьогодні вихідний. Та й потім підсоблю, якщо що.

Вони взялися до справи. Василь швидко згадав, як тримати молоток, як забивати цвяхи, як пиляти дошки.

Руки, що роками тримали лише комп’ютерну мишу та смартфон, згадували навички, закладені в юності.

На обід на кухні зібралася вся родина. Ліда вже потоваришувала із сусідкою, розмовляли про заготівлі на зиму. Настя гортала старий бабусин альбом із фотографіями.

– Тату, це ти? – Вона показала на знімок худого підлітка з велосипедом. – Зовсім не схожий на себе.

– Я у твоєму віці, – кивнув Василь. – А це ми зі Славою на рибалці.

– Пів відра карасів тоді натягали, – згадав Слава. – Пам’ятаєш, як твоя мати нас сварила, що ми їх не правильно чистили?

– Ще б пак, – усміхнулася Ганна Михайлівна. – Усю кухню лузгою засипали. Як зграя горобців пролетіла.

– Бабусю, а навчи мене пиріжки пекти, – раптом попросила Настя. – Такі, як сьогодні, із цибулею та рисом.

Ганна Михайлівна завмерла, потім кивнула:

– Що ж, ходімо на кухню, покажу. Тільки руки помий спочатку.

Василь провів їх поглядом. Щось тьохнуло в грудях – бабуся й онука разом, пліч-о-пліч, одна висока, пряма, інша – тоненька, гнучка.

Увечері, коли діти вже спали, а Ліда дивилася якийсь серіал по старому телевізору, Василь вийшов на ґанок. Мати сиділа на лавці, дивлячись у темне небо.

– Присядь, – сказала вона, не обертаючись.

Василь опустився поряд. Вони мовчали. Цвіркуни стрекотали в траві, десь далеко гавкав собака.

– Пам’ятаєш, як ти на цій яблуні трохи шию не звернув? – раптом спитала мати, киваючи на старе дерево біля паркану.

– Пам’ятаю, – усміхнувся Василь. – Батько мене тоді знатно лаяв.

– Злякався він до нестями, от і кричав. Ми ж тебе одного ледве виходили після трьох не виношених. Ти для нас був дорогоцінним.

Василь проковтнув грудку в горлі. Мати ніколи не казала таких речей.

– Я не знав.

– Звідки ж тобі знати, якщо не питав ніколи, – вона похитала головою. – Ви, молоді, все біжите кудись, все вам ніколи.

– Вибач, мамо.

Вона раптом узяла його руку у свою – суху, зморшкувату, з темними венами.

– Нічого, – тихо сказала. – Головне, що приїхав.

На третій день їхнього перебування трапилося непередбачене. Ганна Михайлівна, спускаючись по воду до колодязя, підвернула ногу.

Василь почув її зойк, вибіг з дому і побачив матір, яка сиділа на землі з перекошеним від болю обличчям.

– Мамо! – Він кинувся до неї. – Що трапилося?

– Нога, – процідила вона крізь зуби. – Посковзнулася, стара калоша, куди мчала…

Василь на руках відніс її до хати, викликав швидку. Лікарі забрали її в місцеву лікарню, там діагностували сильне забиття, прописали мазь та спокій. Коли повернулися додому, Ганна Михайлівна похмуро дивилася в стелю.

– Ну ось, зіпсувала вам відпустку. Тепер доведеться зі мною няньчитися.

– Припини, мамо, – відмахнувся Василь. – Яка тут відпустка? Ми до тебе приїхали.

Того вечора вони всією сім’єю зібралися у вітальні. Ліда приготувала вечерю, Настя допомагала накривати на стіл, Мишко, що вже потоваришував із Сергієм, розповідав про свої пригоди в лісі.

– Уявляєш, бабусю, ми знайшли їжака! Справжнього! Він спочатку згорнувся клубком, а потім, як побіжить!

– Не чіпали, сподіваюсь? – суворо запитала Ганна Михайлівна.

– Ні, Сергійко сказав, що їх руками чіпати не можна, у них блохи.

– Правильно сказав, – кивнула бабуся. – Звичайно, блохи, що ж у їжака ще може бути… Розумний хлопчик росте.

Коли діти пішли спати, Василь сів на край ліжка матері.

– Як нога?

– Та нічого, бувало й гірше, – вона скривилася. – Ти ось що… я подумала… Може, Настю залишите на тиждень? Я б її й пиріжкам навчила, та й варення варитимемо скоро. Малина достигає.

Василь здивовано глянув на матір. Та відвела очі.

– Та ми з Лідою про це думали, – сказав він обережно. – Ти впораєшся з ногою?

– А що мені буде? Не маленьке дівчисько, сама себе обслужу. Та й Славко обіцяв заглядати, допомагати. Мишка теж можна залишити, але він, напевно, нудьгує без своїх комп’ютерів.

– Запитаю дітей, – кивнув Василь. – Якщо захочуть залишитись – чому б і ні.

На подив батьків, обидва – і Настя, і Мишко – захотіли залишитися у бабусі. Настя заради пиріжків та варення, Мишко – через нову дружбу з Сергієм, та обіцяною рибалкою.

– Я теж можу затриматись на тиждень, – запропонував Василь дружині. – У мене відпустка ще не скінчилася. Дороблю дах, виправлю паркан. Мама одна не впорається з двома дітьми, особливо з хворою ногою.

– Правильно, – кивнула Ліда. – А я повернусь, мені на роботу час. Заберу вас за тиждень.

Провівши дружину до автобуса, Василь повернувся додому з якимось новим почуттям. Немов щось зрушило всередині, стало на місце.

Увечері прийшла сусідка, Зінаїда Кузьмівна, принесла парного молока та свіжих огірків. Окинувши поглядом вітальню, де Василь намагався налагодити старий торшер, похитала головою.

– Досить тобі з цією лампою возитися. Все одно не полагодиш, руки не звідти ростуть. Скажи краще, як там у столиці? Дихати є чим?

– Не дуже, – щиро зізнався Василь. – Особливо влітку.

– Отож і воно, – кивнула сусідка. – А у нас благодать. Приїжджали б частіше. Мати звелася зовсім, все у вікно дивиться, чи не їде синок. Ти ж у неї один залишився.

– Та я радий, але робота…

– Усі ви так кажете, – махнула рукою Зінаїда. – А потім пізно буде. Он, Петрівна зовсім погана була, то діти до останнього не приїжджали, все ніколи їм було.

– А як поховали – наплакатися не могли, все голосили: «Не встигли, не сказали, не спитали». А чого тепер питати? Біля могильної плити?

Василь промовчав. Що тут заперечиш?

– Гаразд, заговорилася я, – схаменулась сусідка. – Ти Ганні молочка віднеси, хай п’є на ніч, сил набирається.

Тиждень пролетів непомітно. Василь з допомогою Слави перекрив дах, полагодив ґанок, підправив паркан.

Щовечора вони сиділи у дворі, пили чай і говорили – про дитинство, про життя, про роботу, про дітей.

Мишко з Сергієм пропадали на річці або в лісі, повертаючись забрудненими, але щасливими, з кишенями, набитими то ягодами, то камінчиками, то якимись шишками та жолудями. Настя допомагала бабусі на кухні та на городі, вчилася пекти пироги, та полоти грядки.

Ганна Михайлівна ожила. Кульгаючи, спираючись на тростину, вона командувала процесом варіння варення, вчила внучку закручувати банки, розповідала історії зі своєї молодості.

Василь із подивом слухав ці розповіді – про те, як мати працювала медсестрою в районній лікарні, як виходжувала важких пацієнтів, і як одного разу врятувала дитину, в якої зупинилося серце.

– Я й не знав, що ти когось урятувала, – зізнався він.

– Багато чого ти не знаєш, – пробурчала мати, але без колишньої гіркоти.

Коли Ліда приїхала забирати чоловіка та дітей, ті зустріли її дивним проханням:

– Мамо, а можна ми ще на тиждень залишимося? – жалібно простягла Настя.

– У мене ще тиждень є власним коштом, відгули накопичилися, – підтримав дружину Василь. – І дітям тут подобається.

Ліда окинула поглядом сімейство – засмаглі, якісь інші, немов помолоділі, – і посміхнулася.

– Гаразд, залишайтесь. Тільки обіцяйте не здичавіти зовсім…

Минуло п’ять років. Багато що змінилося. Василь знайшов роботу, яка дозволяла йому працювати віддалено, і тепер щоліта вони всією сім’єю проводили в батьківському домі. Ганна Михайлівна більше не шкутильгала, але й не молоділа – роки брали своє.

Якось увечері, коли вони сиділи на тому ж ґанку, спостерігаючи за дітьми, що грають у дворі, Ганна Михайлівна раптом сказала:

– Знаєш, Васю, я все життя боялася.

– Чого? – не зрозумів він.

– Що забудете! Що не будете згадувати, коли мене не стане.

Василь узяв її руку у свою.

– Не кажи так.

– Чому? – вона глянула на нього ясними очима. – Усі ми під Богом ходимо. Важливо це. Важливо, щоб було, що згадати, щоб було, про що розповісти дітям. Щоб коріння було.

– Коріння буде, мамо, – тихо сказав Василь. – Обіцяю.

Вона кивнула й усміхнулася – тією рідкісною, світлою усмішкою, від якої розгладжувалися зморшки, та тепліли очі.

– Я знаю, синку. Тепер я це знаю.

Над садом повільно холонув літній вечір. Яблуня, з якої колись мало не впав маленький Василь, упускала перші, ще зелені плоди.

Мишко з Сергієм про щось сперечалися біля паркану. Настя заплітала вінок із польових квітів. Ліда розвішувала випрану білизну.

Життя тривало —-просте, справжнє, з корінням, що сягає глибоко в землю, і гілками, що тягнуться до неба…