Наступного ранку вона прийшла на роботу в салон і ахнула

— Ви повинні віддати нам половину спадщини! — категорично заявила Оксана, звертаючись до Марини. — Це несправедливо, що все дісталося лише вам із дітьми!

— Але так хотів мій чоловік, — зітхнула Марина. — Це він заздалегідь склав заповіт. Тебе в ньому немає, вибач.
— Ви ще про це пошкодуєте! — вигукнула Оксана, грюкнула дверима і різко вилетіла на вулицю, ледь не впавши з ґанку.

…Марина ніколи й подумати не могла, що залишиться вдовою у тридцять п’ять років, та ще й з двома дітьми на руках. Але доля розпорядилася інакше… З Богданом вони познайомилися в черзі на автомийку, десять років тому.

Марина тоді щойно переїхала до великого міста й влаштувалася працювати в престижний салон краси, набагато вищий класом, ніж був у її містечку.

А ось машину ще не змінила, і почувалася Попелюшкою серед наворочених іномарок на місцевих дорогах.

Звісно, її авто одного разу підвело і заглохло рівно в той момент, коли потрібно було заїжджати на мийку. Марина стояла, ледь не плачучи, намагаючись його завести.

— Ну що ти там, заглохла? — кричали ззаду з машин і сигналили. — Зрозуміло, білявка за кермом!

— Давайте я спробую, — запропонував їй тоді ввічливий хлопець в окулярах. Він вийшов із салону дорогої іномарки. І несподівано швидко реанімував її «стареньку».

Після миття машини Марина несподівано побачила свого рятівника. Той йшов до неї зі стаканчиком кави.

Вони познайомилися, а через рік одружилися. І тепер у Марини був семирічний син та трирічна донька. А на період її другого декрету їй випало найстрашніше випробування в її житті…

…Богдан працював в сфері продажу і обслуговування автомобілів, мав дуже непоганий дохід. Вони жили у власному котеджі в заможному районі Львова. За нього чоловік розплатився ще до одруження.

Незважаючи на роботу, пов’язану з високими технологіями, він багато що любив робити руками.

А особливим задоволенням та хоббі для її чоловіка було відновлення старовинної машини. Її вивозили з гаража рідко, і це виявлялося святом для всієї родини.

Рік тому Богдан почав швидко втомлюватися, погано виглядати, шкіра набула жовтуватого відтінку. Марина гнала чоловіка до лікарів, але той усе віджартовувався.

А коли звернувся, було вже занадто пізно. Недуга нищила організм тридцятисемирічного чоловіка з величезною швидкістю. Тоді-то Марина й дізналася про таємницю свого чоловіка.

— Я допомагаю колишній однокласниці, Зоряні. Вона сама виховує доньку, дівчинка вже в інститут вступила, — розповів Богдан дружині. — Пообіцяй, що після мого відходу виконаєш одне прохання.

— Усе, що хочеш, — сумно відповіла Марина. Заради дітей вона намагалася триматися і не плакати.

— Оплати навчання цієї дівчинки, вона талановита, — попросив Богдан. — А все інше я заповів тобі і дітям.

— А як же твої батьки? — обурилася Марина. — Про них теж треба подбати.

— Це якраз вони так вирішили, — відповів їй чоловік. — Але я буду радий, якщо ви всі разом будете жити тут, у котеджі.

Марина лише кивнула. Після того як не стало чоловіка вона виконала всі його розпорядження. Але виявилося, що поняття обов’язку у всіх різне. І ось, через рік, до неї явилася та сама «талановита дівчинка» і зажадала грошей.

Оксана прийшла до неї на роботу, в салон.

Порушила робочий графік, поводилася грубо й агресивно. Але, що ще гірше, вона явно вважала, що має рацію. Увечері Марина розповіла про це свекрусі.

— Це яка ж Оксана, Соколинська? Оце так! — аохнула Наталія Павлівна. — А ми все гадали, хто ж їхню сімейку недолугу спонсорує.

— Це був Богдан, але ось чому він це робив? — задумалася Марина. — Мій чоловік не може бути батьком цієї дівчини?

— Точно ні, якщо вимагатиме ДНК — хай робить скільки влізе, — заявила Наталія Павлівна. — Вони навіть ніколи не зустрічалися. Богдан просто був занадто жалісливий, сама ж знаєш, усім допомагав.

Марина визнала її правоту. До неї додому досі періодично приходили друзі Богдана, яким він допомагав. Один із приятелів привіз чималу суму грошей і розповів, що чоловік Марини колись дав кошти, щоб закрити його іпотеку.

Загалом, навіть після смерті Богдан немов наглядав за своїми близькими. Але це не пояснювало поведінку Оксани. Хоча її навчання Марина, як і обіцяла чоловікові, оплатила за залишеними в його документах реквізитами.

Наступного ранку вона прийшла на роботу в салон і ахнула. Хтось облив нечистотами і розписав непристойними словами весь вхід.

Разом з іншими майстрами Марина взялася до прибирання. Камер у них не було. Розраховувати на розслідування теж не доводилося.

А ввечері після роботи її чекала біля салону нахабно усміхнена Оксана.

— Ну що, не надумали зі мною поділитися?

— А чому я маю це зробити? — поцікавилася Марина. — До речі, весь цей бруд — твоя робота?

— Ага, зараз, так я і зізнаюся, — розсміялася Оксана. — А щодо спадщини. Мати, звичайно, до вас не піде. Вона на вашого Богдана взагалі молитися готова. А я не така, мені гроші потрібні. Упевнена, не просто так він усі перекази робив. Хоч і ходив рідко. Впевнена, чоловік ваш — мій батько.

— І що ти хочеш? — подивилася на дівчину Марина. — Спочатку це потрібно довести. Щоб хоча б претендувати на спадщину. Я і так вже оплатила твою освіту.

— Ось, які вам ще докази потрібні? — поцікавилася Оксана. — Женіть гроші, а то образ вашого святого Богдана потьмяніє на тлі його походеньок з моєю матір’ю. Вона ж мені у вісімнадцять років життя дала.

— Послухай, ми можемо зробити тест на батьківство з а матеріалу моїх дітей, — запропонувала Марина, змиряючись.

— Ага, зараз, знайшли дурненьку, а якщо ви самі їх не від чоловіка народили, а нагуляли, — посміхнулася Оксана. — Відкопуйте батька, і все будемо перевіряти. А не те в суд піду.

— Ти хіба не в курсі? — поцікавилася у неї Марина. — Богдан кремований.

— Заздалегідь підстрахувалися, так? Ну, значить, діда, бабцю в суд потягнемо, — пообіцяла Оксана. — Але ви можете добровільно віддати мені половину.

Дівчина ще раз неприємно посміхнулася і пішла. А через кілька тижнів Марині та її свекрам прийшли повістки до суду. Оксана вирішила виконати свою погрозу.

До того часу Марина вже дуже сумнівалася в тому, що дівчина, як вважав Богдан, розумна. Зате в її хваткості вона могла переконатися особисто.

Але на суді сталося те, чого не могла передбачити Оксана.

Туди прийшла її мати, Зоряна. Вона, за задумом дочки, повинна була розповісти про стосунки з Богданом. Але замість цього суддя і всі присутні почули іншу історію.

— Ви пробачте мене, Марино, я не знала, — схлипнула Зоряна. — Інакше давно б втрутилася, і ми уникнули цього сорому.

— Нічого, — кивнула Марина жінці, — Зворотної дороги вже немає.

— Загалом, у сімнадцять років я зустрічалася з хлопцем, не з Богданом, з іншим нашим однокласником. Банальна історія, дізнався про малятко, він мене кинув, — зітхнула Зоряна.

– А Богдан із ще двома друзями взяли мене наче під опіку. Допомагали грошима, роботою, зв’язками. Про справжнього батька Оксани взагалі давно нічого не чути. А мене мачуха в положенні з дому вигнала, щоб не було сорому. Хлопці заробили, кімнату нам із донькою купили.

— Чому ти мені раніше це не розповіла? — залилася фарбою Оксана. — Сором, я таких справ накоїла…

— Не перетворюйте засідання на балаган, — зажадав суддя. — Ми розглядаємо позов чи ні?

Оксана вирішила відкликати свою заяву і не ганьбитися. Зоряна все хапала дружину Богдана за руку і просила пробачення.

Її дочка стояла віддалік, червона, як помідор. Марина вирішила, що все скінчилося.

Але через пару днів, виходячи з роботи, знову побачила Оксану. Та стояла віддалік, потім нерішуче посміхнулася куточком рота і підійшла ближче.

— Я вибачитися хотіла, — буркнула дівчина. — Сама не знаю, що навигадувала собі. Мати й справді ніколи вашого чоловіка моїм батьком не називала.

— Та все нормально, буває, — зітхнула Марина. — У мене тепер усе одно кожен день, як у тумані. Потрясінням більше чи менше, не так вже й важливо.

— Ви це, — раптом сказала Оксана, — Не соромтеся. Мало що там, дітей зі школи зустріти або посидіти з ними пару годин. Я можу, безкоштовно. Засвоїла урок, що добрі справи люди не завжди роблять виключно через гроші.

— Та не треба нічого, — зітхнула Марина. — Але за пропозицію дякую. А ти заходь, хоч сюди, хоч у гості, поп’ємо чаю, можу тебе підстригти зі знижкою, як свою.

— Дякую, — несподівано обійняла її Оксана. — І ви до нас заходьте, а то мати не повірить у мої вибачення.

Марина, і справді, сходила в гості до Зоряни та Оксани.

А потім, дізнавшись, що дівчині для навчання на графічного дизайнера потрібен ноутбук, оплатила його.

Вона, як і чоловік, вважала, що добрі справи можна робити за велінням серця і абсолютно безкорисливо…

А чи траплялося у вашому житті таке, що неочікувана доброта змінила ваше ставлення до людини?