– Нічого, мамо, я доньку заберу, відпочинеш на старість років

Алла у своєму рідному селі не була 5 років. Її донечку виховувала старенька мати. Одного разу на їхній двір в’їхала велика чорна машина. Вікна були затоновані.

З автомобіля вийшла висока і струнка блондинка з довгим волоссям. Вона озирнулася, невдоволено поморщила носа і пішла до будинку, де стояла Валентина.

В автомобілі сидів Святослав, чоловік Алли та нервово чекав свою дружину. Він відмовляв дружину від цієї витівки, зараз йому діти були не потрібні. Алла з огидою зайшла до старенької хати та покликала свою доньку.

Лілю з самого дитинства виховувала бабуся. Маму дівчинка навіть не пам’ятала, воно і не дивно. Жінка віддала п’ятимісячну свою рідненьку доньку Валентині Петрівні, і відтоді вона виховувала дівчинку.

Ліля для Валентини Петрівни була єдиним джерелом світла в темряві. Чоловіка вона давно поховала, тому дівчинці вона присвячувала весь свій вільний час. Отримувала скромну пенсію, садила город, так вони й жили.

Ліля ходила вже до другого класу, коли одного разу на їхній двір в’їхала велика чорна машина. Вікна були затоновані. Валентина Петрівна стояла на ґанку та уважно спостерігала за тим, що відбувається.

З автомобіля вийшла висока і струнка блондинка з довгим волоссям. Вона озирнулася, невдоволено поморщила носа і рушила до будинку, де стояла Валентина.

Від дівчини віяло міським духом, і, мабуть, їй не дуже подобалася сільська місцевість. Валентина Петрівна ойкнула, впізнавши в цій дівчині свою дочку. Вона плеснула в долоні, блондинка підняла свою голову і втупилася прямо на матір.

– Мамо? – вона недовірливо дивилася на стару, повністю посивівшу жінку і насилу впізнала свою рідну матір.

– Аллочко, яка радість! Ти приїхала! – з цими словами бабуся підійшла обіймати дівчину, але та трохи цуралася обіймів з боку старої матері.

Вони не бачилися понад 5 років, це точно. Алла за цей час тільки стала вродливішою, чого не можна було сказати про Валентину Петрівну. Мабуть, довгі безсонні ночі біля постійно плачущої онуки далися в знаки.

Вони ще трохи постояли на ґанку і старенька запросила свою дочку в будинок.

– Ми скромно живемо, небагато – вона сором’язливо опустила свої очі, коли Алла з явним презирством оглядала будинок.

– А де ж моя дочка? – жінка не відразу згадала навіть ім’я дочки.

– Ліля в школі ще. Вона вже велика дівчинка, до другого класу ходить. Дуже добре вчиться, відмінниця. Читати любить – старенька хаотично говорила, але Алла уважно слухала. Їй не терпілося побачити свою рідненьку.

– А ти що та як? Пропала назовсім, ніяких звісточок від тебе понад п’ять років. Невже зовсім не було цікаво, як ми тут?

Алла почала розповідати про те, що була дуже зайнята, не було часу, треба було спочатку на ноги піднятися, кар’єру будувати.

– Але ти могла дзвонити хоча б. Ні-ні, я не докоряю тобі – Валентина Петрівна побачила, як її дочка трохи винувато опустила голову, – Ліля – справжнє янголятко. У дитинстві вона ой як багато плакала, мабуть, за тобою, а зараз – слухняна дівчинка, по господарству допомагає мені вже тепер. Мені одна радість виховувати її.

– Нічого, мамо, я доньку заберу, відпочинеш на старість років.

– Забереш? – тихо запитала Валентина Петрівна і подивилася на впевнене обличчя своєї дочки.

– Звісно. А навіщо я приїхала? О, а ось і вона.

У коридор дійсно хтось увійшов, і це була Ліля. Вона бачила незнайому машину у дворі та поспішала додому, щоб подивитися, хто приїхав. Але дівчинка не очікувала побачити свою матір.

– Доню, йди до матусі.

Дівчинка стояла посеред кімнати та розгублено дивилася то на бабусю, то на свою матір. Алла простягнула свої руки й дівчинка невпевнено підійшла до неї.

– Поїдеш зі мною жити у велике місто?

– А як же бабуся?

– А Валентині Петрівні прийшла пора піти на заслужений відпочинок. У селі їй буде добре і без тебе. А тобі буде краще в місті, там більше можливостей, бабуся каже, ти читати любиш. Там великі бібліотеки, величезні книжкові магазини. – Алла бачила, як очі дівчинки загорілися. Жінка знала, що дитину буде легко задурити. Але тут очі дівчинки погасли й вона впевнено сказала:

– Я не поїду звідси без бабусі.

Таке в плани Алли не входило. Валентина Петрівна відразу ж заметушилася:

– Та що ти, Лілю! Їдь з мамою, я залишуся у своєму будинку, мені тут і правда буде краще. Будете іноді навідуватися до мене в гості, або я до вас.

– Бачиш? Бабуся не хоче. – Алла притулила до себе дівчинку та обійняла.

– Біжи збиратися, не бери ніяких речей, я тобі все куплю, тільки одягни якусь кофтинку, на вулиці не дуже тепло. – Алла придивилася і зрозуміла, що одяг на її дочці не новий. Дівчинка пішла збиратися.

Алла підійшла до Валентини Петрівни та сунула бабусі конверт.

– Це тобі за те, що виховувала мою дочку, – вона подумала і додала: – Дякую.

Валя спочатку відмовлялася і не хотіла приймати гроші, але Алла наполягала. Старенька з важкістю в грудях взяла конверт. Вона не виховувала Лілю заради якихось грошей.

Тим часом в автомобілі сидів Святослав, чоловік Алли та нервово чекав свою дружину. Він відмовляв Аллу від цієї витівки, зараз йому діти були не потрібні. Але Алла дуже хотіла, так що довелося її послухати. З машини пролунав гудок.

– Це мій чоловік – пояснила Алла здивованій бабусі.

– Лілю, пішли вже! Нас чекають.

Але чекали насправді тільки Аллу. Ліля вийшла одягнена, але все, що вона взяла з собою – це стару, пошарпану ляльку.

– Ти навіщо це ганчір’я взяла?

– Це не ганчір’я, мені її зробила бабуся.

Валентина Петрівна винувато посміхнулася:

– Не було грошей на іграшки, довелося ось викручуватися.

На вулиці Валентина Петрівна проводила машину сумним поглядом і заплакала. Від неї відняли найрідніше, що у неї було.

Удома вона так і не доторкнулася до конверта і навіть не подивилася, скільки грошей залишила їй любляча дочка Алла. Так вона жила одна, було тяжко та дуже сумно без онуки. Та й по господарству ніхто не допомагав. Якось виживала на свою пенсію, але до конверта так і не заглядала.

Колі Лілі виповнилося 16 років вона приїхала до своєї бабусі. Вона дуже переймалася, щоб бабуся її дочекалася. Мама весь цей час забороняла Лілі спілкуватися з бабусею. Але Ліля ще бувши дитиною у 10 років знайшла номер телефона бабусі, який зберігала в сукні своєї ляльки. Коли батьки їй подарували смартфон вони тихенько телефонувала бабусі, коли була в школі, щоб мама не дізналася.

І коли Ліля приїхала до бабусі вона щиро зраділа й сказала, що тепер вона буде жити з нею. Але Валентина Петрівна почала відмовляти онуку. Вона вирішала віддати конверт Лілі.

Вони дістали гроші, виявилося, що там було 50 тис. доларів. На ці гроші бабуся та онука вирішили придбати квартиру в місті та вони переїхали. Валентина Петрівна не хотіла, щоб онука залишилася з нею в селі, тому що можливостей для розвитку там менше.

В місті Валентина Петрівна знала, що Ліля зможе вступити у ВНЗ та здобути гідну освіту. Вони жили щасливо. А з мамою Ліля спілкувалася дуже мало, вітала її зі святами й все.