— Нічого, впораємось, — упевнено відповіла Яна

Яна стояла в білому платті у нотаріуса, тримаючи в руках документи на двокімнатну квартиру. День весілля мав би стати найщасливішим у житті, але зараз найбільше тішили не обручки, а ці папери з печатками.

— Мамусю, дякую, — прошепотіла Яна, обіймаючи матір. — Не знаю, як віддячити.

— Живіть щасливо, донечко. І пам’ятай — це твоя квартира. Дарча оформлена тільки на тебе.

Мати спеціально підкреслила останнє, кинувши швидкий погляд на нареченого і його матір. Максим усміхався вдячно, але свекруха, Ніна Степанівна, лише кивнула з якимось невдоволеним виразом обличчя.

У квартирі пахло свіжим ремонтом і новими меблями. Дві невеликі кімнати, кухня, ванна — скромно, але затишно. Яна ходила по кімнатах, мріючи про майбутнє: ось тут буде дитяча, а в спальні поставимо велике ліжко.

— Чудова квартира, — сказав Максим, розглядаючи високі стелі. — Твоя мама дуже щедра.

— Тепер наша, — поправила Яна, притискаючись до чоловіка.

— Авжеж, наша, — погодився Максим, але в голосі прозвучала якась непевність.

Ніна Степанівна уважно оглядала кожен кут, ніби оцінювала покупку.

— Молоді повинні жити самостійно, — нарешті сказала свекруха. — Але пам’ятайте: сім’я — це коли все спільне. Ніякого «твоє-моє» не повинно бути.

Яна здивовано глянула на Максима, але чоловік лише знизав плечима. Тоді ці слова здалися просто побажанням, а не попередженням.

Перші місяці минули, як у казці. Яна облаштовувала дім, Максим працював у будівельній фірмі, а вечорами вони будували плани. Свекруха навідувалася раз на тиждень, приносила пиріжки та давала поради з господарства.

Вагітність стала несподіванкою, але приємною. Яна з хвилюванням повідомила Максиму новину за вечерею.

— Я вагітна, — випалила Яна, не витримавши напруження.

Максим застиг із ложкою біля рота, потім повільно усміхнувся.

— Справді? Ми станемо батьками?

— Так, через сім місяців.

Максим підвівся і міцно обійняв дружину. У той момент здавалося, що щасливіших людей у світі не існує.

Ніна Степанівна відреагувала на новину дивно: спершу зраділа, але потім насупилася.

— Тобі ж тепер не можна буде працювати, — задумливо мовила свекруха. — Максим один тягнутиме всю сім’ю. Важко буде.

— Нічого, впораємось, — упевнено відповіла Яна.

— Звісно, впораємось, — погодилася Ніна Степанівна, але в голосі прозвучала якась дивна рішучість.

Декрет почався раніше через загрозу викидня. Яна лежала вдома, берегла малюка, а Максим працював з ранку до вечора. Грошей катастрофічно не вистачало — зарплати чоловіка ледве вистачало на комуналку й харчі.

— Може, подзвониш мамі? — обережно запропонував Максим якось увечері. — Попросиш трохи допомогти.

— Мама й так подарувала квартиру, — відповіла Яна. — Соромно ще щось просити.

— Тоді моя мама допоможе.

Яна відчула незручність, але вибору не було. Ніна Степанівна справді почала допомагати: приносила продукти, готувала обіди, прибирала у квартирі. Спочатку Яна була вдячна, але з часом почала помічати дивності.

Свекруха переставляла меблі на свій смак, викидала речі Яни, називаючи їх непотрібними, змінювала розташування посуду на кухні. Коли Яна намагалася заперечити, Ніна Степанівна ображалась.

— Я ж стараюсь для вас, а ти чіпляєшся. Невдячна.

Після народження доньки Поліни допомога свекрухи стала ще інтенсивнішою. Ніна Степанівна приходила щодня з самого ранку й ішла пізно ввечері. Іноді залишалась ночувати на дивані в залі.

— Тобі ж важко самій із дитиною, — пояснювала свекруха. — А я допоможу, поколишу внучку вночі.

Яна почувалася гостею у власній квартирі. Ніна Степанівна вирішувала, коли годувати дитину, що готувати на обід, яку передачу дивитися по телевізору. Спроби поговорити з Максимом ні до чого не призводили.

— Мама ж просто хоче допомогти, — наполягав чоловік. — Ти все сприймаєш надто емоційно — це гормони.

— Максиме, це моя квартира, — тихо сказала Яна. — Я іноді хочу побути наодинці з донькою.

— Наша квартира, — поправив чоловік. — І мама нам не чужа. Потерпи трохи.

Але терпіти ставало дедалі важче. Ніна Степанівна поводилась як повноправна господиня: роздавала ключі сантехнікам, самостійно вирішувала питання ремонту крана, купувала техніку без узгодження. Коли Яна намагалася заперечити проти купівлі нової пральної машини, свекруха обурилася:

— Гроші ж мої! Можу витрачати, як вважаю за потрібне. А ти сидиш удома, нічого не заробляєш.

Поліні виповнилося чотири місяці, коли у квартирі з’явилася ще одна мешканка. Сестра Максима, Світлана, постукала у двері ввечері з двома сумками в руках.

— Розлучилася з чоловіком, — пояснила Світлана, заходячи в передпокій. — Максим сказав, можна у вас переночувати пару днів.

Яна розгублено подивилася на чоловіка, але той уникнув її погляду.

— Звісно, розміщуйся, — сказав Максим сестрі. — Диван на кухні вільний.

Пара днів перетворилася на тиждень, потім на місяць. Світлана зайняла диван на кухні, розвісила свої речі у ванній, поставила косметику на полиці. Вранці Яна не могла спокійно погодувати дитину — Світлана голосно говорила телефоном, заважала проходу, займала плиту.

— Скоро винайму квартиру, — постійно обіцяла Світлана. — Тільки трохи назбираю грошей.

Але гроші не збирались. Світлана працювала продавчинею в магазині, отримувала копійки, а більшість часу проводила вдома. Яна почала прокидатись серед ночі від плачу доньки й знаходила на кухні Світлану з подругами, які курили біля відкритого вікна й голосно сміялися.

— Можна трохи тихіше? — просила Яна. — Дитина спить.

— Вибач, — відповідала Світлана, але за п’ять хвилин усе повторювалося.

Квартира перетворилася на прохідний двір. Ніна Степанівна приходила зранку, Світлана приводила подруг, Максим повертався втомлений пізно ввечері. Поліна погано спала через постійний шум, Яна не висипалася, нервувала.

Єдиним укриттям стала ванна кімната. Яна зачинялась там і тихо плакала, пригортаючи до себе доньку. В дзеркалі відбивалося змарніле обличчя з темними колами під очима.

Зрештою терпець увірвався. Яна дочекалася, коли Максим повернеться з роботи, і рішуче підійшла до нього.

— Нам потрібно серйозно поговорити, — сказала Яна. — Так більше не можна жити.

— Про що ти? — втомлено спитав Максим, знімаючи взуття.

— Про те, що в нашій квартирі живе твоя родина, а для мене з донькою місця не лишилось.

— Яно, ти перебільшуєш, — відмахнувся Максим. — Мама допомагає, Світлана скоро з’їде.

— Коли «скоро»? Через рік? Через два? — голос Яни тремтів від злості. — Я втомилася почуватися зайвою у власному домі.

— У нашому домі, — знову поправив чоловік. — І рідні не можуть бути зайвими.

— Тоді де моя рідня? Де моє місце? — Яна відчула, як по щоках течуть сльози. — Я не можу спокійно нагодувати дитину, не можу приготувати їжу, не можу навіть телевізор увімкнути.

— Ти з’їжджаєш з глузду від того, що сидиш удома, — втомлено мовив Максим. — Може, вийдеш на роботу? Відволічешся.

— А з ким залишати дитину? З твоєю мамою, яка вже й так вважає квартиру своєю?

Максим різко розвернувся до дружини.

— Не смій так говорити про маму! Без неї ми б не впоралися. Ти ж нічого не заробляєш, сидиш на шиї.

Ці слова вдарили сильніше за ляпас. Яна мовчки взяла доньку і пішла до спальні. За стіною лунали голоси — повернулася Світлана з подругами. Ніна Степанівна голосно обговорювала з кимось телефоном плани на завтра. Поліна заплакала від шуму.

Вранці Яна наважилася на розмову зі Світланою. Дочекавшись, коли Ніна Степанівна пішла в магазин, а Максим — на роботу, Яна підійшла до зовиці.

— Світлано, нам треба поговорити, — сказала Яна, заколисуючи на руках неспокійну доньку.

— Про що? — не відриваючись від телефона, запитала Світлана.

— Про те, що ти вже два місяці тут живеш. Може, час шукати житло?

Світлана повільно підняла голову від екрана й уважно подивилася на Яну.

— А з чого це ти вирішила, що можеш мені щось наказувати? — в голосі Світлани з’явились крижано-металеві нотки.

— Це моя квартира, — тихо відповіла Яна.

— Твоя? — Світлана усміхнулась. — Ти щось плутаєш. Максим — мій брат, а ти — дружина, яка сидить на утриманні. Тут вирішують ті, хто гроші приносить, а не ті, хто вдома цілими днями.

Яна відчула, як обличчя налилось жаром.

— Документи на квартиру оформлені на мене, — сказала вона тремтячим голосом.

— Документи — це папірці, — байдуже відказала Світлана. — А в реальності без Максима ти — ніхто. Тож не зображай із себе господиню.

У цей момент до квартири зайшла Ніна Степанівна з повними сумками продуктів.

— Про що мова? — спитала свекруха, ставлячи сумки на підлогу.

— Яна намагається вигнати мене з квартири, — поскаржилася Світлана.

Ніна Степанівна повільно повернулася до невістки. В її очах спалахнув вогонь, якого Яна ще не бачила.

— Як ти смієш? — тихо, але з загрозою в голосі, запитала свекруха. — Світлана в складній ситуації, а ти виганяєш рідну сестру чоловіка?

— Я лише попросила подумати про строки, — спробувала виправдатися Яна.

— Нічого ти не просила, — відрізала Ніна Степанівна. — Ти вимагала. А хто тобі дав право щось вимагати? Максим працює, утримує сім’ю, а ти сидиш удома і претензії пред’являєш.

Поліна заплакала від гучних голосів. Яна спробувала пройти в кімнату, але Ніна Степанівна перегородила дорогу.

— Ми ще не закінчили, — сказала свекруха. — Хочеш, щоб родина допомагала — приймай правила родини. А правила прості: тут живуть ті, кому Максим дозволяє.

— Але квартира…

— Яка квартира? — перебила Ніна Степанівна. — Ти ж заміжня. Все майно — спільне. І рішення приймає чоловік, а не примхлива дружина.

Яна відступила в спальню й зачинила двері. Руки тремтіли, серце гупало так сильно, ніби ось-ось вискочить із грудей. Донька плакала, відчуваючи мамине хвилювання.

Увечері Максим повернувся похмурий, як гроза.

— Мама розповіла мені про твою розмову зі Світланою, — сказав він, навіть не привітавшись.

— І що саме вона розповіла? — запитала Яна, не піднімаючи очей.

— Що ти влаштовуєш скандали, виганяєш сестру. Яно, що з тобою коїться?

— Зі мною все нормально, — тихо відповіла Яна. — Я просто хочу жити спокійно у своїй квартирі.

— У нашій квартирі, — знову поправив Максим. — І моя родина має право тут бути.

— А я хто? Не родина? — Яна підвела очі на чоловіка. — А наша донька?

— Звісно, родина. Але родина — це не тільки ти. Світлана теж родина. І мама теж.

— Максиме, я більше не можу, — прошепотіла Яна. — Допоможи мені. Мені потрібно бодай трохи простору для себе й дитини.

Максим мовчки дивився на дружину, потім тяжко зітхнув.

— Добре. Поговорю з мамою і Світланою. Може, знайдемо компроміс.

Але розмова нічого не змінила. Через два дні Ніна Степанівна заявила, що тепер житиме у квартирі постійно.

— Максим попросив допомогти з онукою, — повідомила свекруха. — Отже, я переїжджаю сюди. В себе вже тісно, а тут просторо.

Яна мовчки слухала, заколисуючи дитину. Остання надія розвіялася. Тепер у двокімнатній квартирі мали жити вп’ятьох.

— Почекай, — нарешті озвалася Яна. — А де ми всі спати будемо?

— Розберемося, — відмахнувся Максим. — Мама в залі, Світлана на кухні. Нічого страшного.

— А ми з донькою куди? — Яна окинула поглядом кімнату, де вже стояли дитяче ліжечко, комод, пеленальний столик.

— У спальні місця вистачить, — байдуже відповів чоловік. — Переставимо ліжечко в куток.

Ніна Степанівна схвально кивнула й почала розглядати кімнати, ніби вже планувала перестановку.

— Тут непогано, — вимовила свекруха. — Щоправда, ремонт треба зробити. Шпалери в залі старі, лінолеум теж давно пора міняти.

Яна відчула, ніби земля йде з-під ніг. Ніна Степанівна говорила про ремонт у чужій квартирі, наче це саме собою зрозуміло.

— Якщо тобі тут не подобається, — раптом сказав Максим, — можеш поки що пожити в мами.

Ці слова прозвучали як вирок. Яна завмерла, не вірячи почутому.

— Що? — прошепотіла вона.

— Ну так, — підтримала Ніна Степанівна. — Якщо тобі незатишно з родиною, то справді краще до матері. Там буде спокійніше.

Світлана захихотіла з дивана.

— Точно! І кімната звільниться. Можна буде меблі нормально розставити.

Яна стояла в центрі вітальні з донькою на руках і почувалася чужою. Усі троє дивилися на неї з очікуванням — ніби вирішувалося питання про виселення.

— Але це моя квартира, — слабо промовила Яна.

— Наша, — поправив Максим. — І якщо ти не можеш ужитися з моєю родиною — значить, проблема в тобі.

— Максиме, як ти можеш таке говорити? — голос Яни тремтів. — Я ж твоя дружина, мати твоєї дитини.

— Я ж не проти, щоб ти тут жила, — спокійно відповів чоловік. — Але я й не проти, щоб тут жила моя родина. А якщо тобі це не підходить…

Максим знизав плечима, не договорив. Але сенс був очевидний.

Яна відійшла до спальні й зачинила двері. Поліна плакала, відчуваючи мамин розпач. Руки Яни тремтіли так сильно, що вона ледве тримала дитину.

У квартирі лунали голоси: Ніна Степанівна обговорювала з Максимом плани перестановки, Світлана голосно розповідала подрузі телефоном про «вільну» кімнату.

Яна зачинилася у ванній і тремтячими пальцями набрала номер матері.

— Мамо, — прошепотіла вона у слухавку, — вони мене виганяють! З МОЄЇ квартири!

— Зачекай, доню, — спокійно відповіла мама. — Розповідай усе по черзі.

Слова лилися потоком. Яна крізь сльози розповідала про Ніну Степанівну, про Світлану, про те, як квартира поступово перестала бути домом. Про слова Максима. Про те, що тепер їй пропонують виїхати самій.

— Мамо, я не знаю, що робити, — схлипувала Яна. — Максим сказав, якщо не подобається, переїжджай до тебе.

— Зрозуміло, — коротко відповіла мама. — Сиди вдома. Нікуди не йди. Я зараз приїду.

— Але мамо…

— Без але. Чекай.

Мама приїхала через дві години. Увійшла спокійно, привіталася з усіма ввічливо, але холодно. В руках тримала теку з документами.

— Де Яна? — запитала вона.

— У спальні, — відповів Максим. — А ви навіщо приїхали?

Мама нічого не сказала. Пройшла в спальню до дочки. Яна сиділа на ліжку з заплаканим обличчям, колисала Поліну.

— Все добре, доню, — сказала мама, обіймаючи її. — Зараз розберемося.

Мати вийшла до вітальні, сіла в крісло й поклала теку на стіл. Дістала документи й розклала перед собою.

— Так, — промовила діловим тоном. — Давайте поговоримо.

— А про що тут говорити? — насторожено спитала Ніна Степанівна.

— Про те, хто має право бути в цій квартирі, а хто — ні, — спокійно відповіла мама Яни.

Вона взяла верхній документ і показала всім.

— Дарча на квартиру. Оформлена на мою доньку Яну. Лише на неї. Без жодного пункту про спільну власність подружжя.

— Ну і що? — знизав плечима Максим. — Ми ж родина.

— Родина, — погодилася мама. — Але квартира належить виключно моїй доньці. А всі інші перебувають тут лише з її дозволу.

— Мама має рацію, — тихо сказала Яна, заходячи до кімнати з донькою. — Я більше не дозволяю.

— Як це — не дозволяєш?! — обурилася Ніна Степанівна. — Максим — мій син!

— А квартира моєї доньки, — відрізала мати. — І якщо моя донька просить звільнити житло, всі сторонні особи мають його залишити.

— Я не сторонній! — вигукнув Максим. — Я ж чоловік!

— Чоловік, який запропонував дружині виїхати з її власної квартири, — холодно зауважила мати. — Дуже цікава позиція.

Мати дістала з теки ще один документ.

— Повідомлення дільничному про незаконне проживання сторонніх осіб у приватній квартирі. Уже складене — залишилося лише подати.

— Ви не наважитеся, — зблідла Ніна Степанівна.

— Наважуся, — спокійно відповіла мати. — Але спершу даю можливість вирішити все мирно. Усі сторонні особи мають добровільно залишити квартиру протягом доби.

— А якщо ні? — виклично запитала Світлана.

— Тоді завтра подаю заяву. Дільничний приїде з приписом на виселення. А далі — вже виконавча служба, — пояснила мати без жодних емоцій.

Запанувала тиша. Максим дивився то на матір, то на дружину — він явно не очікував такого повороту.

— Я думав, ми — сім’я, — нарешті промовив чоловік.

— Сім’я — це коли поважають одне одного, — відповіла Яна. — А не коли одні вирішують за інших, де їм жити.Сімейні пакетні тури

Світлана першою усвідомила серйозність ситуації. Встала з дивана й пішла збирати речі.

— Гаразд, я й так збиралася з’їжджати, — пробурмотіла вона. — Знайду квартиру.

— Дуже мудре рішення, — схвалила мати.

Ніна Степанівна сиділа, почервонівши від обурення.

— Так не можна! — вигукнула свекруха. — Виганяти рідню! Це ж безсовісно!

— А вселятись без дозволу в чужу квартиру — це дуже по-совісному? — спитала мати. — Цікава логіка.

— Максиме, скажи щось! — звернулася Ніна Степанівна до сина.

Максим мовчав, дивлячись у підлогу. Вперше за довгий час він виглядав розгубленим.

— Добре, — нарешті сказав він. — Мамо, вам справді краще поки пожити у себе.

— Зрадник, — прошипіла Ніна Степанівна, але встала з місця.

За годину квартира спорожніла. Світлана поїхала до подруги, пообіцявши завтра забрати решту речей. Ніна Степанівна грюкнула дверима й пообіцяла більше ніколи не переступати поріг “невдячної невістки”.

Максим залишився, але був напружений — мовби гість у власному домі.

Мати з Яною мовчки прибирали квартиру. Склали зайві речі, повернули меблі на місця, провітрили кімнати. Дитяча знову стала просторою, у шафах залишилися лише свої речі.

— Дякую, мамо, — сказала Яна, коли мати вже збиралася йти. — Без тебе я б не впоралась.

— Ти б впоралась, — відповіла мати. — Просто треба було нагадати, що в тебе є права. І право на власний дім — одне з найважливіших.

— А що тепер із Максимом? — тихо запитала Яна.

— Це вже вирішувати тобі, — сказала мати. — Але пам’ятай: повага в сім’ї має бути взаємною.

Увечері у квартирі панувала незвична тиша. Поліна спокійно спала у своєму ліжечку. Яна сиділа в кріслі й годувала доньку, насолоджуючись тишею.

Максим увійшов у кімнату й сів на край ліжка.

— Яно, мені шкода, — сказав чоловік. — Я не думав, що все зайде так далеко.

— Я теж не думала, — відповіла Яна, не підіймаючи очей.

— Можемо почати з початку? — запитав Максим. — Тільки ми втрьох?

Яна подивилась на чоловіка, потім на сплячу доньку.

— Можемо спробувати, — нарешті відповіла вона. — Але за умови, що всі рішення щодо нашого дому ми приймаємо разом. І більше ніхто не буде казати мені, де мені жити.

— Домовились, — кивнув Максим.

Зранку Яна написала матері коротке повідомлення: — Дякую, мамо. Все добре.

Тепер Яна точно знала: квартира знову належить їй. І життя — теж.